Укрфентезі
«15 Не благаю,
щоб Ти їх зо світу забрав,
але щоб зберіг їх від злого.»
«17.15 «Євангеліє від св. Івана»
«Що таке доля? Чи кожна людина насправді є ковалем своєї долі?». Так думав Петро Шелест того пам’ятного дня 1929 року.
Для впевненості у своєму майбутньому, яке він зробить своїми власними руками, у Петра Шелеста були вагомі аргументи. Тоді, на зорі встановлення радянської влади, в уяві Петра не існувало такого поняття, як «протекція». Він навіть слова такого не чув. Петро свято вірив, що все здобувається своїми руками, своєю головою і своїми здібностями. Він прийшов у комсомол за покликом серця, з чистими намірами перетворити цей хижий світ вічної боротьби за виживання у світ справедливості та порядку. Так, у кожного були свої уявлення про справедливість та порядок, але різні уявлення, розмірковував Петро, зводилися в одну єдину мету, яку сформувала партія і якій він безоглядно вірив – це комунізм. А комсомольці, за його твердим переконанням, є потужним джерелом, з якого виходять підготовлені для подальшої боротьби за ідеали комунізму надійні партійці.
Загартовані громадянською війною комуністи на рівних обговорювали з комсомольцями антирелігійні заходи, громили Чемберлена і співали «Інтернаціонал» так, як колись співали у земській школі «Боже, царя бережи»; зацікавлено і мовчки спостерігали за молодими комсомольцями, уважно слухали диспути на будь-які теми: про світову революцію і всесвітній комунізм, про вірші Маяковського та міщанство «єсенінщини», багато сперечалися про НЕП, хоча ніхто точно не знав тоді, що то таке і для чого воно насправді організовано комуністичною партією. Зовсім юний Петро Шелест швидко збагнув суть тих комсомольських диспутів – знайти з-поміж гарячих молодих голів прагматичних лідерів, які зуміють організувати будь-яку роботу в майбутньому і він з головою поринув у доступну йому науку, перечитував усі книжки та газетні статті, які отримував у партійній бібліотеці, аби достойно виступити на диспуті. Самотужки вчився приборкувати свої емоції, не гарячкувати, не поспішати вигукнути, не перебивати опонента, а спочатку вислухати його думку, якою б вона не була. І результат не забарився. Після кількох успішних для Петра диспутів до нього підійшов секретар райкому комсомолу Іван Шерстюк, і запропонував просвітницьку роботу в селі Петрівське з досить таки солідною грошовою винагородою.
̶ Чи зможу я? – ледь стримуючи радість, проговорив Петро.
̶ Зможеш. Будь спостережливим і спокійно, а ти це вмієш, говори з людьми, аби налагодити контакт. Завжди розповідай людям тільки те, в чому ти сам абсолютно впевнений. А коли чогось не знаєш, пошукай у книжках. Книжка в нашій роботі – надзвичайно важливий інструмент. Ти повинен завжди тримати книжку в руках, а коли тобі поставлять якесь питання, на яке ти не зможеш одразу знайти відповідь, не викручуйся і не вигадуй нічого, а чесно скажи, що ти це питання вивчиш, розберешся і даси точну відповідь, і це буде першим, дуже важливим кроком до взаєморозуміння з незнайомими тобі людьми. Люди не люблять зазнайства, але люди завжди поважають тих, хто розуміється на своїй справі. А книжка у твоїх руках буде важливим аргументом на користь твоїх слів.
До останнього дня свого життя Петро пам’ятатиме той перший день на просвітницькій роботі в селі Петрівське. Великий і просторий будинок сільського священника, якого відправили проповідувати в Сибір, облаштували під клуб. Одну із кімнат планували перетворити на бібліотеку, привезли навіть книжки на політичну тематику, але далі справа чомусь застопорилася і книжки так і залишилися лежати навалом попід стіною. Знайшовши у клуні добре стругані дошки, молоток і цвяхи, Петро заходився робити полиці для книжок. Під вечір, коли бібліотека вже сяяла чистотою, а книжки, як і годиться, стояли на полицях, Петро заварив собі чаю із висушеного листя смородини і розслаблено попивав ароматний напій, обмірковуючи теми своєї першої розмови із селянами, які, він так думав, сьогодні мали неодмінно прийти, ну хоча б із цікавості. І вже скоро в сінях дійсно почулося шаркання ніг, покахикування, затим двері відчинилися і на порозі повстали троє добре поголених дядьків у нових добротних маринарках, в чистих суконних штанах, заправлених у відполіровані ялові чоботи.
̶ Можна… Чи як? – знову закахикали дядьки, знімаючи картузи.
̶ Аякже, можна, звичайно, – радісно підхопився Петро назустріч гостям. – Проходьте, клуб і бібліотека завжди відкриті для вас.
Дядьки поважно переступили поріг, оглянулися, почіпляли на вішалки картузи, покахикавши для годиться, і, тихо перемовляючись, заходилися розглядати книжки. А Петра немов заклинило, він знову сів на стільчик і розгублено сьорбав чай – всі теми його першої розмови із селянами немов протягом вивітрило. В безпорадній голові було порожньо і він не знав з чого почати, а тому мовчки спостерігав за гостями.
̶ Я ж казав тобі, Терешку, що в цих комсомольців нема нічого путнього, що в них не книжки, а папір для цигарок, – тихо бубнів вусатий здоровань, гортаючи одну із книжок Бухаріна.
Терешко кивнув у знак згоди головою, витягнув з-за пазухи пакунок, загорнутий у цупкий папір, і підійшов з ним до Петра.
̶ Ось, хлопче, це тобі, від нашої громади, – подав пакунок, а сам підсунув ногою ближче до Петра вільний стільчик і сів на нього. – Так ось, після того, як ваші …кхм… молодці гуртом, вночі, аби громада не побачила і не почула, побили безпорадного старого священника і відправили його, покаліченого, в район до буцегарні, вони, оті ваші молодці, повернулися назад у село і під охороною ваших поліціянтів, почали виносити звідси, із хати священника, святі ікони і трощити їх, почали палити у дворі святі книжки і рукописи, яких у нашого священника було багато і які він нам читав, аби кожна людина знала і розуміла Слово, яке було від початку віків. А заодно ваші молодці кидали у вогонь і світські книжки, гарні книжки, бо читати, певно, не вміли. А наша молодь читати вміла і у священника ці книжки брала, і за однією такою книжкою навіть виставу встигли поставити. «Наталка-полтавка» та вистава називається. Так от, громада обурилася і відбила частину книжок. І це ось одна із тих книжок, яку ми встигли врятувати. Шевченків «Кобзар». Хочеш, хлопче, то почитай, якщо вмієш читати. Може розуму наберешся. А не хочеш, то можеш спалити, – і з цими словами Терешко підвівся, гукнув дядьків і вони швидко пішли, забравши картузи.
Ніч Петро не спав. Він не боявся, що хтось може пролізти у вікно і зробити йому якусь шкоду. Він не знав, що робити далі, а тому сон просто не йшов до нього. Кинути все, втікти додому і далі працювати кочегаром паровоза – таке йому в голову також не приходило. Петро спочатку гарячково намагався зрозуміти, що саме сталося до його приїзду, а вже потім, коли ситуація прояснилася, почав шукати чогось вагомого, що могло б розрядити напружену атмосферу в селі і зацікавити селян. Нарешті він згадав, що батько завжди побивався за насінням пшениці, бо та, яка була у нього, з року в рік давала все менші врожаї. Потім він згадав про агротехніку і різні пристрої, які перед революцією почав завозити панич із сусіднього села і яку із заздрістю розглядали хазяї. І з цих думок у нього й сформувався план. Вранці, зі сходом сонця, Петро поставив подарований селянами «Кобзар» на поличку, на видне місце, запряг у бричку коняку, яка була приписана до клубу, і помчав у район до Шерстюка.
̶ А можна чимось конкретним, а не тільки словами, заохотити людей? Чимось таким, що не зовсім стосується політики…
̶ Чим саме?
̶ Ну, для прикладу, агрономією. Більшість селян там заможно живуть але, думаю, вони будуть не проти познайомитися… Ну, скажімо, з науковим досвідом, з передовою технікою для сільськогосподарських робіт…
̶ Слушна думка, дуже слушна… Подумай, Петре, як правильно організувати цю справу, а я допоможу тобі з толковими фахівцями з райземвідділу. А літературу про сучасну сільськогосподарську техніку ти можеш взяти вже сьогодні. Вона в нас, у коморі, вже давно валяється… Бачиш, ти молодець! Ти вже зробив вірний крок!
Після успішної роботи в Петрівському, молодого і збагаченого досвідом комсомольця направили до харківської радпартшколи, з якої Петро вже вийшов впевненим у своїх силах комуністом, товаришем Шелестом, і отримав надзвичайно перспективну роботу з молоддю в Боровському райкомі комсомолу. Але там же, в Боровському, доля несподівано шпурнула його в такий крутий поворот, за яким безслідно зникло перед його розгубленим поглядом і бурхливе минуле, і сповнене райдужними надіями та глобальними планами майбутнє. По рекомендації окружкому комсомолу молодого комуніста Петра Шелеста направили на навчання в школу кулеметників, в школу молодшого командирського складу, в якій проходили військовий вишкіл юнаки, молоді комсомольці. Петро одразу зрозумів всю несуразність направлення, але чомусь тільки мовчки кивнув головою у знак згоди і почалапав в Ізюм за документами. І навіть через кілька десятків років Петро Юхимович Шелест так і не зміг відповісти собі на просте питання: чому він тоді навіть не спробував аргументовано захистити себе, не пояснив комсомольцям, що їхнє рішення що-до його, як комуніста було повним безглуздям? Чому він тоді одразу впав у ступор і скорився долі?
Тридцять кілометрів пішки до Ізюма, бо кінну бричку використати вже не міг, затим як усі комсомольські справи здав своєму наступникові. Отож, часу було вдосталь, аби вгамувати розпач і навести лад у своїх думках.
Перше, що спало на думку – його підставили. Бо одразу ж пригадався епізод з часів навчання у Харкові, коли зимою в обкомі партії отримали сигнал із селища, в якому проживали росіяни-старообрядці, про кулачний бій «стінка на стінку». Із курсантів радпартшколи тоді швидко сформували озброєний загін і послали в селище, аби не допустити кривавої акції та провести там пропаганду нового способу життя. Але десяток молодих кіннотників зміг тільки здалеку спостерігати за древніми розвагами кількох сотень старообрядців. Петро, до глибини душі був вражений жорстоким і кривавим кулачним побоїщем, після якого на льоду залишились трупи і десятки покалічених бородачів. Він скривився від побаченого і мимоволі буркнув: «Ну і дикуни, ці росіяни». Звичайно, Петро використав трохи не те слово, не «росіяни». В побуті те слово було зрозумілою всім нормою, але на той час він вже був комуністом і не мав права на образу гідності та честі людини іншої нації. Можливо хтось і почув.
А може спливла історія з великим коханням? …Від першої ж згадки про Юлю його одразу ж огорнуло теплом і ніжністю давніх романтичних зустрічей і далека дорога до Ізюма перестала гнітити.
Юний комсомолець Петро не вірив у долю, в яку свято вірила його набожна мати. Молодий комуніст Петро мав тверде переконання, що кожен складає свою долю виключно власними руками і власною головою. І доля легким рухом, невимушено, поставила молодого будівничого комунізму в ситуацію, яка назавжди залишилася в його пам’яті.
Груба фізична робота ніколи не була обтяжливою для Петра, а після довгих посиденьок за книжками навіть бажаною, бо з’являлася можливість розім’яти задубілу спину. Отож матері не доводилося довго вмовляти сина, аби допоміг нарубати дров та наносити води у пишний дім сільського багатія, чи помити підлогу на величезному ганку, на якому завжди товклися гордовиті синки непманів з надією бодай на посмішку від тендітної красуні Юлі, дочки поважного господаря. Петро частенько зустрічав Юлю на ганку, але немов і не бачили вони одне одного. Вона була захоплена увагою до себе, а він, тоді ще за комсомольською рознарядкою, ненавидів усіх багатших себе. А того похмурого осіннього дня чи то сонце блиснуло яскравіше з-поміж важких дощових хмар, чи то щось сталося з їхніми очима, бо вони, зустрівшись поглядами, не відвернулися байдуже. Юля несподівано ніжно посміхнулася і лукаво підморгнула Петрові. І від тої посмішки із голови юного комсомольця вмить вивітрилися всі класові перестороги. Петро ледь не злетів у повітря, така легкість огорнула все його єство. І Юля легко, немов граючись, повела Петра за собою. Повела і в чарівний світ художньої літератури, в якому думки та емоції авторів оживали в образах героїв. Навчила його бачити довколишній світ не політичним чорно-білим, а яскравим, барвистим і безмірно великим. Пишна грандіозність цього світу розгорнулася перед ним на всю глибину нічного неба. Кохання своєю ніжністю проникнуло в сувору душу кострубатого сільського юнака і Юля тактовно, немов би з маленької дитинки, знімала з неї сірість та убогість. І саме в ті, райдужні і безмірно щасливі дні Петро зрозумів глибинну суть слова «кохання». Одне – це любити жінку, а зовсім інше – кохати її. Вони жодного разу навіть не поцілувались. І це більш ніж за два роки трепетних зустрічей. І саме це високе почуття штовхало до активної роботи, додавало віри у свої сили і берегло Петра, сповненого енергією життя, від спокуси, яка останнім часом проявлялася у формі турботливих мамочок, яким конче було видати заміж своїх донечок за перспективного молодого чоловіка.
Але Юля була донькою непмана. І справа була не тільки в батьках, які і чути не хотіли про їхнє одруження. Кожна сторона мала свої мотиви, аби не допустити до шлюбу молодих людей.
̶ Якщо ми одружимось, – ковтаючи сльози, відповіла Юля на пропозицію тихцем втікти кудись далеко-далеко, – то не будемо щасливими. Статус моєї сім’ї не дозволить тобі зробити кар’єру в умовах нової політики, яку проповідує і готує твоя партія. А в тебе, мій коханий, дуже великий потенціал для сходження. Так от, якщо ми одружимось, то твоя партія назавжди відторгне тебе і ти все життя будеш кочегаром паровоза. В кращому випадку, ти зростеш до машиніста. І все. І твій нереалізований потенціал мучитиме тебе, не даватиме тобі спокою все життя і ти… почнеш пиячити… Та й у мене з часом сформується не кращий психологічний стан від того, що я зламала і тобі, і собі життя. Це правда. Сумна, важка, але правда, яка сформувалася поза нашою волею і яка знищить нас, якщо ми спробуємо їй противитись. Отож, ми повинні сприйняти її і залишити все так, як є – залишитись друзями. Я кохаю тебе, але… Ми будемо тільки друзями. Закоханими друзями.
Петро мовчки проковтнув образу, але після довгих роздумів погодився з коханою і вирішив продовжити їхні таємні побачення, тримаючи глибоко у підсвідомості надію на майбутнє.
В Юлі був старший брат, Михасик, який працював телеграфістом на залізничній станції. Він був горбатеньким з дитинства, а від того дуже нервовим. В селі про нього майже нічого не знали, бо був відлюдьком і після роботи зникав дома, але люди пошепки говорили, що свій комплекс неповноцінності горбань намагається пом’якшити випивками і що пив він кожного вечора наодинці, не звертаючи уваги на благання матері та сестри. Петро не переймався розмовами тіточок біля колодязя, бо Михась був прихильним до нього і завжди допомагав йому тихцем зустрітися із коханою. Але одного дня Петро став свідком однієї події, про яку він потім не раз згадував, але ніяк не міг розтлумачити для себе її приховану суть.
Якось Юля намагалася самотужки покласти п’янезного брата в ліжко, але не мала сил підняти його несвідоме тіло і вже хотіла було розплакатися від безсилля, аж нахопився Петро. Він навіть не встиг вигадати причину, з якою завітав до Юлі, а швидко справився з Михасиком і мимоволі оглянув його кімнату, в яку до того ніколи не потрапляв. Тісненька кімната Михася справила враження не спартанським стилем, а книжками на іноземній мові, які дбайливо були розставлені на полицях і навалом лежали на величезному письмовому столі, що стояв під вікном, біля ліжка. На столі крім книжок були ще й розгорнуті зошити, сторінки яких були заповнені швидкими і недбалими рядками іноземних літер.
̶ То Михасик балується наукою, – зауважила Юля розгублений погляд Петра.
̶ Михась так добре знає іноземну!? І читає, і пише?
̶ Михасик вільно володіє німецькою, французькою та англійською мовами. Пішли, – Юля підхопила Петра під руку і намагалася витягнути з кімнати, але він вперше вчинив відчайдушний опір.
̶ Слухай, а про що книжки?
̶ Наукові.
̶ Та ти що! А яка наука?
̶ Фізика, квантова теорія, математика. Пішли, Петрику.
̶ Відчепись. Я хочу глянути хоч одну книжку.
̶ Пішли, бо Михась буде сердитись, коли раптом прокинеться і побачить тебе з книжкою. Він не любить, аби хтось чіпав його книжки чи зошити. Та й ти нічого не зрозумієш, бо то нова і складна наука.
̶ А де Михасик купляє ці книжки? Та не полохайся ти, спить твій брат без задніх ніг.
̶ Йому Паулі висилає.
̶ А хто такий Паулі?
̶ Фізик, живе в Австрії. Пішли, Петрику, бо ти не знаєш Михася, він може несподівано прокинутися у будь-якому стані.
Юля таки витягнула Петра з кімнати, а вже згодом розповіла, що Михасик після гімназії поступив у Київський університет, але почалася революція, яка принесла із собою безлад у душі студентів. А Михасик не хотів займатися політикою, бо тільки наука була смислом його життя. А вже війна остаточно розчавили його велику мрію. Вчитися в університеті він не міг, тож почав штудіювати науку самотужки. А ось коли і як він познайомився з Паулі, і навіть зумів зав’язати з ним постійну переписку, то цього ніхто не знає, а Михасик тільки мовчки і сердито відмахується.
̶ Він марить фізикою і водночас розуміє, що наука для нього – це недосяжна вершина.
̶ Комплекс неповноцінності – страшна штука, – Петро спробував хизонутися своїми знаннями, але, наштовхнувшись на сумну посмішку Юлі, одразу ж прикусив язика.
̶ Так, але додай і нереалізований потенціал, який ще більше гнітить людину. Коли ти маєш хист до науки і хоч один раз, краєчком ока, спробував заглянути в її фантастичний світ, то вже довіку будеш зачарований нею. А у Михасика, я думаю, є хист до науки, а ось реалізувати його не має змоги. От він іноді і напивається.
̶ Ти так говориш про науку, як про якесь божество. Ти віриш у Бога?
̶ Петрику, ти не коректно ставиш своє питання. Релігію не можна втискувати в проблеми довколишнього світу, який ваша партія обіцяє докорінно змінити. Михасик також працює над цим, над зміною світогляду, але через глобальний переворот у свідомості кожної людини. Михасик хоче вирішити цю проблему за допомогою науки. Нової науки.
̶ Ти не викручуйся, а скажи конкретно!
Петрові було неприємно слухати балачки, які йшли впоперек його світогляду, тому він сухо обрізав Юлю. Вперше, за весь час зустрічей і розмов. Навіть майнула думка розвернутися і гордовито так піти від неї. Майнула і зникла. Стало соромно за себе, бо одразу ж пригадав розмову, в якій Юля пояснила, чому вони не можуть одружитися. Згадав і лагідно та мовчки обняв її тендітні плечі. Юля не відсторонилась. Вона все зрозуміла. Чи відчула.
̶ Петрику, я не викручуюсь, а хочу відповісти на твоє питання так, як я розумію і відчуваю відповідь на нього. Але… Давай повернемось до цього іншим разом. Якщо в цьому буде потреба.
̶ Добре. Закрили цю тему. А от що-до Михася, то… здається, я зможу допомогти йому. Не зараз, а згодом.
Але Петро не встиг допомогти Михасику. Невдовзі, після тієї пам’ятної розмови, Михасик зник. У швидкому і напруженому ритмі життя – Петро все ще працював кочегаром на паровозі, відвідував комсомольські гуртки по політграмоті із запеклими диспутами, вів гурток лікнепу за комсомольською рознарядкою, проходив обов’язкову військову підготовку, а ще в його маленькій кімнатці була ціла гора книжок, які він мусив не просто прочитати, а засвоїти, зрозуміти суть написаного, – він пропустив ту мить, коли і Юля з батьками зникла з їхнього села. Це була катастрофа! Це був крах усім юнацьким сподіванням, які дбайливо оберігалися в глибині душі. Петро не запанікував, не рвав на собі волосся, не бився в корчах, а мочки просидів цілу ніч на лавочці біля хвіртки Юлиного дому. Вже під ранок прийшов батько, сів мовчки поруч і обняв сина за печі. Так вони просиділи до сходу сонця, потім встали, Петро востаннє кинув погляд на лавочку під розлогим корчем безу, на будинок, що потопав у пишному і доглянутому саду. Попрощався зі своєю юністю і пішов вслід за батьком.
Через кілька років, під час першої партійної чистки, з’ясувалося, що таємничий фізик Паулі таки допоміг Михасику тихцем виїхати через Луцьк до Відня і поступити там в університет. А вслід за Михасиком, і також потай, через Луцьк до Відня перебралися і Юля з батьками, кинувши напризволяще все своє майно. Партія тоді не поставила Петрові за провину цей епізод в його біографії. Але й не викреслила.
З роздумами та спогадами Петро здолав пішки шлях від Борового до Ізюма, а в Ізюмі він несподівано дізнався, що направлення в школу кулеметників – це чиясь прикра помилка, випадковість. Розвели комсомольці отак руками і пояснили, що комуніста з військовим вишколом не мали права направляти в школу молодших командирів. І ніхто не вибачився, а поспішили виставити за двері. І всім було байдуже, що хлопець, ще вчора молодий і перспективний комуніст, по чиємусь недбальству залишився без роботи, без грошей і без майбутнього. Петро тоді так думав, що без майбутнього.
Коли спантеличений Петро Шелест виходив з окружкому комсомолу, то у дверях наштовхнувся на Федора Сивка. Петро чув про цього відчайдушного хлопчину, якого дуже любили молоді комсомольці, але зустрілися вони вперше. Федір без запитань, одразу ж запропонував з’ясувати, яка падлюка почала точити зсередини їхній цілісний бойовий колектив. Але з’ясувати нічого не вдалось, бо вже на другий день Федора направили в Росію, в Тамбовську область, де він і зник назавжди, а Петрові запропонували повернутися назад, на роботу кочегаром паровоза.
Кілька тижнів Петро потерпав від повної безвиході, бо й на залізниці всі робочі місця були зайняті і куди б він не потикався у ті дні, кругом його зустрічали холодно, зі зневагою, як людину, яку життя викинуло за борт, як непотріб. Відчай від бездіяльності і непотрібності поволі сплутував думки та волю, і обіцяв перерости у невблаганну апатію. Ввечері, коли байдужість до свого життя, до свого майбутнього досягала апогею, Петро біг до колодязя і виливав на себе відро крижаної води. Батько намагався якось підбадьорити сина, але виходило це в нього незграбно, кострубато і він тільки розгублено розводив руками, а мати тихцем ходила до церкви, ставила свічки перед іконою Спасителя і мовчки просила допомоги для свого сина.
Саме в ці дні Петро Шелест відкрив для себе зовсім інший світ, реальний, який всі ці роки жив своїм власним життям і поза його уявою.
Найперше Петро дізнався, що існує така штука, як протекція. Його приятель з дитинства, якого Петро ледь не за руку привів у комсомол і якому допомагав здолати ази грамоти, аби він міг написати хоча б заяву, несподівано отримав якесь поважне місце в облвиконкомі і виїхав із села до Харкова власним службовим автомобілем. А його мати і не приховувала причини такого раптового злету сина і на кожному закутку розповідала про свого двоюрідного брата, який зумів «пролізти» на високу посаду в обкомі партії і зараз допомагає своїм родичам, але не всім, а тільки достойним. Петро ніколи не повірив би чуткам, аби не побачив на власні очі, як його приятель проходить повз нього, немов повз порожнє місце, підходить до дверцят автомобіля і очікує, поважно дивлячись кудись у далечінь, поки шофер відкриє йому ці дверцята. Дома ошелешений Петро довго перебирав книжки, складені стосиками на його саморобному столику, і намагався втямити, чому теорія побудови соціалізму розходиться з реаліями життя. Але відповіді не знаходив і понуро поплентався допомагати батькам по господарству.
Ввечері, коли Шелести сіли за стіл вечеряти, до них зайшов п’яненький сусід, сів на ослона поряд з Петром і потягнувся до полумиска за картоплиною.
̶ Чув я, хлопче, що ти шукаєш роботу. Так от, маю тобі сказати, що ти роботи нігде не знайдеш. Не візьмуть тебе, бо ти комсомолець.
̶ Я не комсомолець, я – комуніст, – проговорив Петро, обдираючи шкірку з паруючої картоплини.
̶ А-а, – махнув рукою кудись у простір сусід, – то, хлопче, твої проблеми. Але я тобі допоможу. Може колись кружку води подаси. Так от, вчора гостював у нас швагро і сказав, що збирає артіль для ремонту залізної колії у Харкові. А затим, що ми ще тільки сідали за стіл, аби гарно так пообідати, то ж я ще був при пам’яті і згадав про тебе, та й замовив слово за тебе. Швагро одразу ж погодився, бо йому якраз потрібні молоді і працьовиті хлопці. Так от, збирайся, хлопче, і завтра ввечері поїдеш до Харкова. Я скажу тобі де знайти мого швагра.
Шелести враз ожили. Мати підхопилася і видобула з мисника пляшечку недопитої самогонки, а батько заходився нарізати сало, яке перед тим відкладав про запас. Після вечері, коли дорослі вийшли надвір погомоніти, збуджений надією Петро почав збирати свої речі і натрапив на чистий зошит, який йому подарувала Юля, аби він почав вести щоденник.
̶ Кожного вечора записуй все, що відбулося з тобою за день. Записуй коротко, стисло, саму суть. І обов’язково періодично перечитуй записи за попередні дні. Це допоможе тобі знайти помилки у своїх діях, аби одразу ж виправити їх, і цим ти навчишся аналізувати розвиток подій від минулого до майбутнього. Знаєш, людина не здатна побачити себе і свою роботу очима стороннього спостерігача, і саме тому добре продумана і запланована робота іноді заходить у глухий кут… Петрику, не сьорбай носом і не смійся, бо плакатимеш через свою неслухняність. Бери зошит і роби так, як тобі говорять. Будь слухняним хлопчиком.
Петро розкрив зошит, взяв добре заструганий олівець і …застиг. Слухняна череда думок, яка завжди розважливо формувалася в його голові і спокійно проходила в глибини пам’яті, і яку він навчився приборкувати навіть тоді, коли серце розривали дикі емоції, враз хаотично заметушилась та й розчинилась у невизначеності. Він навчився формувати вдалі усні перекази, які завжди точно відображали суть прочитаного тексту. Він вмів писати листи, короткі, стислі, але однозначно зрозумілі всім, хто їх читав. А ось зараз він з тугою дивився на чистий аркуш паперу, на якому вперше вирішив подати свій власний погляд на те, що відбулося з ним за останні дні. Він застиг на фразі, яку тільки й зумів написати: «Що таке доля? Чи кожна людина насправді є ковалем своєї долі?». Що писати далі – він просто не знав. Важко зітхнув і у відчаї струсонув спорожнілою головою. Тоді вирішив пройтися вулицею свого села. Просто пройтися, без жодних думок.
Вранці до Шелестів заглянув посильний з окружкома партії. Петра направляли вчитися у Харківську вищу партійну школу. І призначили повне державне забезпечення.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma