«13 А коли прийде Він,
той Дух правди,
Він вас попровадить
до цілої правди…»
«16.13 «Євангелія від св. Івана»
̶ Ти знаєш, чому я тебе викликав?
Берія промовчав, бо Сталін після поставленого запитання одразу ж підвівся і нервово закрокував кабінетом, а це означало, що після невеликої паузи він сам сформулює і відповідь на своє ж запитання. А може й не сформулює і тоді доведеться вгадувати хоча б тему розмови, аби потрапити у необхідне русло. І Лаврентій Павлович аж здригнувся від перспективи.
̶ Я викликав тебе з Кавказу для того, аби ти розгріб отой хламидник, який наваляли твої недоумкуваті попередники. Я зробив тебе народним комісаром внутрішніх справ, аби ти зайнявся терміновими справами, від яких залежить безпека держави… І наша безпека… А що робиш ти? Ти всю свою увагу зосередив на своїх кадрах, на переміщенні своїх людей з одного крісла в інше, – і Берія полегшено видихнув, а Йосип Вісаріонович зупинився перед вікном, і вже далі говорив рівним голосом, вдивляючись у темряву неспокійної зимової ночі. – Я ціную твій розум, наполегливість і винахідливість. Я завжди пам’ятатиму ту мить, коли ти ладен був пожертвувати своїм життям заради мене, свого вождя… Але… Всьому є межа. Повинна бути й межа твоїм особистим ініціативам, особливо в питанні підбору кадрів, яких ти без мого відома гуртуєш навколо себе. Інакше моя пам’ять про твою відданість може згаснути в одну мить, – з останнім словом Сталін різко повернувся, аби побачити реакцію Берії.
̶ Коба, розслабся, нас ніхто не бачить і не чує… – Лаврентій Павлович не закінчив фразу, бо несподівана думка засяяла в його примружених близоруких очах і він поволі підвівся зі щасливою посмішкою, тикаючи вказівним пальцем у стелю. – Не чує… Нас ніхто не чує! Коба! Ти подав геніальну ідею! Яка велика суть криється у дуже маленькій фразі: «Нас ніхто не чує». Тобто, нас ніхто не підслуховує, а тому й не знає наших планів і намірів, не знає, яким буде наступним наш крок через годину, завтра, через рік…
̶ Ну, – видихнув Йосип Вісаріонович, вловивши у несподіваному натхненні Берії якийсь особливий і обнадійливий план, і швидко закрокував до столу, – продовжуй.
̶ Якщо у формуванні політичної лінії використовувати тільки доповідні записки від інформаторів, які у свою чергу користуються власними спостереженнями, не завжди об’єктивними, чутками та переказами від інших агентів, навіть довірених і пронирливих, то завжди існує ризик помилитися, – збуджений Лаврентій Павлович сперся руками на стіл і втупив свій торжествуючий погляд у Йосипа Вісаріоновича, який сів у крісло напроти і не зводив з Берії зацікавленого погляду. – І допит, ну, так сказати, активний допит, також не завжди приносить користь, бо переляканий суб’єкт може наговорити що завгодно і на кого завгодно. Власне, це те, що ми маємо сьогодні на виході – інформацію, скажемо так, досить спотворену особливостями людської психології. А до цього додай, що ця спотворена інформація ще й прибуває до нас іноді ще й з величезним запізненням у часі, тобто, подія вже відбулася, а ми тільки отримуємо інформацію про цю подію, що вона може відбутися. Тобто, ми абсолютно не готові до якихось несподіваних кроків супротивника. А ось коли ми будемо мати на руках точний запис розмови людей, які нас дуже цікавлять і яка відбулася всього лиш кілька хвилин тому, а бо ще й відбувається! Коба, ти відчуваєш, яка перспектива тоді відкривається перед нами?
̶ І ти вже знаєш, як це зробити?
̶ І я вже знаю, хто це зробить.
Великі чорні очі Лавінії наповнилися сльозами.
̶ Я поїду з тобою…
Термен пригорнув дружину до себе і заховав своє обличчя в її пухнасте волосся, яке зберігало в собі аромати далекої африканської савани.
̶ Ні, сонечко моє, ти залишишся тут. Я все влаштував, аби ти не знала нужди, аби твоє життя, твій спокій ніхто не міг потурбувати.
̶ Але я хочу бути з тобою, – Лавінія рвучко випручалася з його обіймів. – Я хочу! Я не можу бути сама, бо я кохаю тебе і не уявляю свого життя без тебе! Я помру без тебе… Ти плачеш? Господи, ти плачеш? Мій коханий, сонце моє, ти їх боїшся?
̶ Сонечко, я не плачу. Це не сльози, це – гіркота розлуки. Я повинен їхати, повинен, бо нігде не сховаєшся від того, що має статися, але, думаю, що я скоро повернуся.
̶ Ти брешеш, – Лавінія обхопила голову Термена руками, аби він не міг уникнути її пильного погляду. – Ти боїшся їх. Я бачу, що ти боїшся їх. Вони тобі погрожували? Я хочу знати правду – вони змушують тебе повернутися до Москви?
Термен обережно звільнився від рук дружини і лагідно поцілував їх. В глибині його сірих холодних очей спалахнули теплі сонячні іскорки.
̶ Знаєш, я оце пригадав легенду про Геркулеса, який також домагався Правди, а коли він знайшов таки Правду і поглянув їй в очі, то …Геркулесові стало страшно. Правда виявилась зовсім не такою, якою Геркулес малював її у своїй уяві. Я, знаєш, як і Геркулес, все своє життя намагався знайти Правду, але не у безглуздих бійках, не в кривавих різанинах, які у всі часи людство піднімало на п’єдестал величі, а в науці. І я знайшов її, Правду. І поглянув в її очі… На щастя, одночасно з Правдою, я знайшов і тебе, і мені не стало страшно, а навпаки, мені стало тепло і затишно. Бо Правда розчинилася в тобі, у твоїх щирих бездонних очах, наповнених вічним коханням і безмежною вірою, і перестала бути страшною. Вона трансформувалася у моїй свідомості просто в Правду, жорстку і невідворотну, але не як останній пункт призначення, а як межа, за якою розгортається щось інше, поки незвідане, а тому і не зрозуміле. Та головне, що воно існує і його можна побачити в холодних очах Правди, якщо не злякатися і передчасно не відвести погляд, – Термен широко посміхнувся і знову пригорнув до себе дружину. – Але сьогодні вся правда в тому, що я сам, добровільно повертаюся до Москви, аби продовжити свою наукову роботу. А ще я вступлю до комуністичної партії, як і обіцяв Леніну. В цій партії, сонечко моє, немає Правди. Але! На сьогодні ця партія виявилася дебелим таким ковадлом, на якому за допомогою науки будуть перековуватися всі нікчемні людські фантазії, ілюзії у щось справжнє, у щось таке, якого ми ще не знаємо і не розуміємо, але тінь від якого вже лягла на нас… Отож, ти, кохання моє, залишаєшся тут, у Нью Йорку. Тут спокійніше. Тут ти будеш під опікою Боба Зінмана і разом із ним будеш управляти нашою музичною студією. Аж поки я не зможу повернутися.
̶ Роби, як знаєш, – Лавінія зітхнула і скорилася. І потонула в обіймах Термена. ЇЇ погляд мимоволі, лиш на мить, ковзнув по блискучому силуету новенького льодоруба, який минулої неділі прийшов посилкою з Москви.
Льодоруб так і залишився лежати на столику під вікном.
Двері рвучко відчинились і на порозі тісної кімнатки повстав Лаврентій Павлович, загородивши собою вузьку пройму дверей. Офіцер, який супроводжував Берію, залишився нервово тупцювати в коридорі.
̶ Ну, що ви тут? – кинув у простір Лаврентій Павлович, метким поглядом оглянувши кімнатку. – Тісно у вас тут, як у гробу і тхне гнилятиною.
̶ Чим багаті тим і раді, – широко посміхаючись і механічно поправляючи краватку, відізвався Лев Сергійович Термен. – Нас і звідси вчора хотів випхати офіцер, що ховається за вашою спиною. Ми саме апаратуру монтували, а він почав брутально виштовхувати мене і аби не…
̶ Правда? – коротко, не обертаючись, запитав Лаврентій Павлович.
̶ Так точно! – завмер офіцер. – Камер не вистачає і я виконував наказ майора Званцева!
̶ То піди і запхай того самого Званцева до найближчої камери і нехай сидить там, аж поки не втямить ситуації, – і дочекавшись, поки офіцер зникне, вже м’якше звернувся до Термена. – Оця ось самодіяльність дісталася мені у спадок від попередника. Кожен уявляє себе царем і богом на землі! Нічого, розгребемо цей мотлох і все порозставляємо на свої місця. А що-до вас і вашої команди, то коли отримаємо результат, потрібний нам результат, то одразу ж знайдемо для вас розкішні хороми. І без цього запаху гнилятини.
̶ Вже шукайте, – ще ширше посміхнувся Термен і протиснувся за спинку стільчика, відкривши очам грізного наркома сухорляву постать жінки невизначеного віку в навушниках, яка гордо сиділа перед громіздким, блимаючим зеленою лампочкою апаратом і швидко та впевнено заповнювала чистий аркуш паперу акуратними значками стенограми. – Все вже працює!
Лаврентій Павлович хмикнув і ступив до столика, на якому, поряд з уже списаним стенограмою аркушем, лежали вільні новенькі навушники. Дослухавшись до голосів, які виразно лунали в навушниках, Берія знову задоволено хмикнув.
̶ Перший за списком?
̶ Так.
Ще якийсь час Берія зацікавлено дослухався до голосів, затим поклав навушники.
̶ Після закінчення цієї… розмови, стенограму і переклад – мені на стіл. Одразу ж. А я вже сьогодні знайду вам достойні апартаменти і вже сьогодні ви почнете там свою роботу. Сьогодні. І вже завтра я маю отримати результат по всьому списку… Ну і тхне у вас тут.
Лисенко, згорбившись, переступив поріг величезного кабінету Вавилова і тільки тоді здогадався постукати у вже відчинені двері.
̶ Можна? – і захоплено глянув на книжкові шафи, забиті товстелезними фоліантами.
̶ Ну, ви ж уже зайшли, то навіщо питати? – тихо проговорив Вавилов, гортаючи сторінки своєї промови, яку готував до другої великої наради з проблем радянської біології. Цю нараду організовували філософи видання «Під прапором Марксизму», тож Микола Іванович намагався зробити текст доступним і зрозумілим для нефахівців у генетиці.
̶ Я того, Миколо Івановичу, прийшов поговорити, – Лисенко поклав на краєчок письмового столу Вавилова новеньку теку з паперами і хотів було присісти, але передумав, зваживши на білосніжні чохли на кріслах, і продовжував стояти, як школяр, переминаючись з ноги на ногу. – Я був у ЦК. Там затвердили мою промову, але я оце подумав, що було б добре поговорити ще й з вами, Миколо Івановичу…
̶ Про що? – перервав уривчастий монолог Вавилов, навіть не глянувши на Лисенка, і зробив помітку у тексті добре загостреним олівцем.
̶ Ну… Про нашу спільну роботу. В мене тут накопичилось…
̶ Наша спільна робота, голубчику, закінчилася у тисяча дев’ятсот тридцять четвертому році, одразу ж по тому, як ви знюхалися з Презентом, – Вавилов презирливо глянув на Лисенка. Нараз Микола Іванович пригадав статтю біолога Шатського, в якій Лисенко був не тільки розгромлений, як неук, але й отримав цікаву замальовку зовнішності брутального селюка з блукаючими, як у злодія, очима, якого загнано в глухий кут. І ось зараз, перед його столом, стояв саме такий злодійкуватий, невпевнений у собі, сільський неук. Щоправда, цей само селюк несподівано отримав «Браво!» від самого Сталіна. І одразу став академіком. Першим народним академіком, як підкреслив «вождь всіх народів». Але в очах фахових науковців Лисенко так і залишився босоногим неуком, який тільки в тринадцять років навчився читати, а вже у двадцять поліз у науку зі своїми недолугими статейками. Нахабно так поліз. Навіть спробував згломиздати якісь там математичні формули. Босоногий професор намагався просунути свою недолугу математику, в якій нічого не тямив, в царину біології. – Отож, занесіть свої папери Презентові та й поговоріть з ним про генетику, як про науку майбутнього. Презент ще той фахівець, який тільки й уміє, що гарно та зі смаком потеревенити.
̶ Дарма ви так, Миколо Івановичу…
̶ Що дарма?
̶ Ну, отак… – Лисенка заклинило. Він гарячково шукав потрібні слова, вагомі аргументи, заздалегідь підготовлені для цієї зустрічі, та вони випарувалися під знущальним поглядом Вавилова.
̶ Зрозуміло. З вашого дозволу, я буду працювати. Прощавайте, – і Вавилов знову повернув погляд до своїх паперів.
̶ Та-ак… А я що, по вашому, – Лисенко несподівано засопів, побагровів і нахилився, спершись руками на стіл, – прийшов дурня тут у вас клеїти?
̶ Історія науки розсудить, – Вавилов випростався у зручному шкіряному кріслі і з легкою іронічною посмішкою подивився на Лисенка, – хто саме працює, а хто і дурня клеїть. Народний академік… Хм…
̶ Історія? Яка історія? Ваша? Історія від вельможного наукового панства? – і Лисенка враз прорвало. Він загримів, немов чорна грозова хмара, втупившись палаючими очима у незворушного Вавилова. – А де, скажіть мені, результати вашої науки? Чим ви особисто займалися всі ці роки, коли тисячі селян потерпали від неврожаїв, від засухи, від вимерзлої озимини? Мовчите? Тоді я скажу!.. Ви спокійнісінько шпацирували собі по всьому світові! Аякже, ви займалися наукою! Чи не я говорив вам, для чого саме потрібна яровизація? Чи не я говорив вам, що селяни кидають в землю зерна виродженої пшениці і жита, бо нічого іншого в них просто нема! Нема, чуєте! Не-ма! Я не говорив, а волав вам, що з десяти посіяних нещасним селянином зерен сходить в кращому випадку дві-три зернини і що саме через неякісне насіння посіви або вимерзають навіть за невеликих морозів, або страждають не від посухи навіть, а всього лиш від недостатньої кількості дощів! А ви що? А ви торочили мені про закон гомологічних рядів спадкової мінливості! Я просив вас, аби щось корисне зробити для селян вже сьогодні, аби люди не вмирали від голоду, а ви мені про науку майбутнього! Та яке майбутнє у голодних людей! Але й це ще не все! Ви пішли далі! Я, як останній телепень, носився з яровизацією, аби хоч за щось зачепитися, а ви сміялися з мене і водночас намагалися використати яровизацію виключно для синхронізації різних видів рослин з колекції вашого інституту рослинництва! Вам було начхати на те, що селянинові нічого було кидати в землю, що постійний голод на Поволжі – це результат виродження насіннєвого фонду зернових по всій величезній імперії, який дістався у спадок нашій молодій державі! Тридцять років ви займалися своєю колекцією рослин! Тридцять років! І жодного дня селекцією пшениці! Ви, всесвітньо визнаний науковець, який займався прикладною ботанікою, начебто займався, ви нічого не зробили для селянства! Нуль! Абсолютний нуль! Левко Симиренко і Мічурін – нікому невідомі практики, але саме вони насправді займалися селекцією, вони займалися прикладною ботанікою, в той час, коли ви мандрували по світу за кошти того само злиденного селянства, і писали виключно свої наукові статті! О-о-о! Ось що ви вмієте пречудово робити – це писати! Писати і гарно подавати абсолютно незрозумілі простому люду наукові терміни! Не роботу, наявну, наочну, яку руками помацати можна, а хитромудрі терміни! І ви чванитеся цим перед простим людом, що він вас не розуміє! Насміхаєтеся з простого люду, з того самого простого люду, за рахунок якого ви не просто живете, а процвітаєте! Бо темні, кажете ви, бо невігласи! А що ви зробили для того, аби простий люд вас зрозумів? Знову ж таки – нічого! Ні-чо-го! Ви відштовхнули від себе Доната Долгушина тільки тому, що він плутався у термінах! Правильно, не ви, не власними руками його відштовхували, а руками Максимова, який хвацько так, з їдким гумором, топтав нас, простолюдин, за таку собі невизначеність термінів, тицяв нас носом у лайно під гигикання ваших колег і під мовчазну згоду особисто вас! Не допомогли зрозуміти і засвоїти, а відштовхнули! А чому?! А тому, що Долгушин також простолюдин! – Лисенко видихнув, скинув лють із себе і випростався. – Я завжди надіявся на вашу допомогу. Завжди. А ви завжди тикали мені в морду то «босоногий професор», а тепер ось єхидно так – «народний академік»… Прощавайте. Я більше не хочу бачити вас!
Щойно двері за Лисенком з гуркотом зачинилися, як Вавилов підвівся із свого крісла і поволі підійшов до вікна. Впевненість зникла з його обличчя разом з іронічною посмішкою. З глибин підсвідомості несподівано сплив образ іншої людини. Йому пригадалася випадкова зустріч з Терменом. До того Термен кілька раз намагався проникнути в його кабінет, при цьому загадково на щось натякаючи секретарці, але впевнена у собі миловидна Ліза кожного разу давала одкоша, а потім з театральним обуренням розповідала Миколі Івановичу про настирного миршавенького чоловічка. Вавилов, пам’ятається, попросив Лізу розвідати щось про цього чоловічка, але час звів їх у приймальні раніше, ніж Ліза встигла розпитати про Термена у своїх знайомих.
̶ Мені потрібно поговорити з вами, – Термен нахабно зупинив Вавилова перед дверима його кабінету, але, прочитавши на обличчі академіка неприховану відразу, відпустив його руку. – Даремно ви так, Миколо Івановичу. Є одна проблемка, яка стосується особисто вас…
̶ Суть проблеми. Тільки, будь ласка, коротко.
̶ Справа стосується останніх досягнень в радіотехніці…
̶ Це не мій профіль. Зверніться з цією вашою проблемою до фахівців.
̶ Але це стосується особисто вас.
̶ До фахівців! – коротко і жорстко кинув Вавилов і, ледь стримуючи обурення, зник за дверима свого кабінету під торжествуючий погляд Лізи.
«Миршавенький чоловічок» – це та думка, яка з’явилася одразу ж, як тільки Термен востаннє потрапив йому на очі. І ось зараз вона, ця думка, наклалася на образ розлютованого Лисенка, і утворила собою дивну химеру, яка хоч і не лякала, але й не обіцяла нічого доброго.
̶ Ці неуки зроблять з наукою те, що гендляри вже зробили з високим мистецтвом живопису… Господи, вони розвалять чистий храм науки! Вони перетворять академію на гидке збіговисько гендлярів. І я нічим не можу зарадити… Просто не зможу… І не тому, що вже пізно, а тому, що не я знаю, як це зробити.
Термен постукав у двері і після глухого «Та заходьте вже» відчинив їх і пропустив поперед себе молодого офіцера, одягнутого під електрика, який з самого ранку нишпорив по кабінетам Академії. Перше, що кинулося в очі – це величезний письмовий стіл посеред порожньої кімнати. В уяві Термена на письмовому столі у Лисенка мав панувати цілковитий хаос, у точній відповідності до складеного розмовами образу Лисенка. Але ж ні, на столі все було акуратно і зручно розставлено, немов би господар столу щойно сів за нього і, склавши план на день, розмірковував, з чого саме почати свою роботу.
̶ Мені сказали, що у вас проблеми з електрикою, Трохиме Денисовичу?
̶ Правда? – Лисенко відірвав свій важкий погляд від теки, що лежала перед ним. – А я якось і не помітив. Але може й справді є проблеми.
̶ Ось цей хлопчик зараз все перевірить і налагодить. Вся процедура не відбере у вас багато часу.
̶ Та нічого, – кволо відповів Лисенко.
̶ З вашого дозволу, я присяду, – Термен швидко відреагував на розгублений погляд «електрика» і кивнув на ящики з книжками та зошитами, які стояли за спиною Лисенка. – Так і не привезли вам книжкової шафи?
̶ Та сідайте, чого там… Та я якось і не замовляв нічого. Книжок мало, а зошити… Хай лежать собі там, їсти ж не просять… Зрештою, я рідко тут буваю, все більше в Одесі, – і оглянувся на «електрика», який почав відсовувати ящики. – Якщо вони тобі заважають, то перестав, чого там.
̶ Та я тільки на хвилинку, – збуджено заговорив «електрик», побачивши велику чорну коробку за ящиком, – зараз ось перевірю телефонні роз’єми і – готово!
̶ Так ти телефон перевіряєш чи електрику?
̶ І одне, і друге…
̶ Трохиме Денисовичу, – швидко втрутився Термен, – я вже давно хотів познайомитися з вами, з такою неординарною особистістю. Ви, знаєте, схожі на льодоруб, який може врятувати людину у скрутну мить, а може… – Термен зробив коротку паузу, згадавши щось своє. – Та все нагода не випадала.
̶ Ось що, – Лисенко враз напружився, – я не люблю людей, які без мила в душу лізуть. І, зазвичай, всіх сюсюкалів одразу ж виставляю за двері.
̶ Розслабтеся, Трохиме Денисовичу, мені нічого від вас не потрібно і єдине, що привело мене у ваш кабінет, то це чиста цікавість…
̶ Ось і все, – «електрик» закрив кришку і полегшено підвівся, – і телефон, і електрика у вас уже в повному порядку. Тепер ви спокійно можете користуватися вашим новеньким телефоном, товаришу, а я пішов.
̶ Давай, – махнув рукою Лисенко, не зводячи напруженого погляду з Термена. – І чим же я вас так зацікавив?
̶ Битвою титанів, – просто сказав Термен, уважно спостерігаючи за виразом обличчя Лисенка. – Битвою титанів, Трохиме Денисовичу, яку ви успішно і програєте, і виграєте водночас.
̶ Правда? – ошелешено проговорив Лисенко і напруга в його очах вмить змінилася цікавістю. – Розшифруйте, бо я щось не второпав ваших загогулинок. Вірніше – нічого не зрозумів.
̶ Спробую пояснити, – Термен зручніше вмостився на стільчику, – але з невеликою передмовою для загального розуміння ситуації… Це забере у вас трохи часу, Трохиме Денисовичу. Ви нікуди не поспішаєте?
̶ Вже нікуди, – відповів зацікавлений Лисенко, спершись грудьми на стіл.
̶ Я є нащадком древнього дворянського роду, літопис якого починається ще з часів Карла Великого. Мої пращури були гугенотами і приймали активну участь у війні з французами-католиками, але затим, як війну французи-гугеноти програли, то пращурам не лишалося нічого іншого, як залишити милу їхнім серцям Францію і шукати притулку в чужих краях. Після довгих поневірянь доля привела їх до Північної Пальміри і саме там мій рід отримав нову Батьківщину і досить комфортне життя. Тобто, по крові я є французом, але психологічно я завжди був росіянином, палким росіянином, якому завжди хотілося бачити свою Росію, свою Батьківщину, успішною і цивілізованою країною. Імпульс у своєму устремлінні до успіху я отримав від своїх батьків, які готові були покласти всі свої статки на олтар науки, а в науці вони бачили в першу чергу саме мене. Але, як одного разу тихенько сказав батько, мене бачили науковцем тільки у Новому Світі… Чому саме в Америці? Це окрема тема, якій я чинив активний опір впродовж усього мого життя і яка все це життя постійно підштовхувала мене саме в тому напрямку. Так от, зауваживши мою схильність до фізики та до експериментів, батько допоміг мені організувати дома невелику, але досить таки гарну фізичну лабораторію і вже в гімназії я дивував своїх викладачів неабиякою обізнаністю в прикладній фізиці. Зауважте, Трохиме Денисовичу, саме у прикладній фізиці, бо мені з дитинства хотілося, надзвичайно хотілося, перетворень фізичних теорій у щось таке матеріальне, яке можна було б не тільки відчути, але й побачити і помацати. І я з юнацькою самовпевненістю занурився у …космогонічну гіпотезу Лапласа. Так вже сталося, Трохиме Денисовичу, що одного дня мене покликало вічне і бездонне небо яке дуже хвилювало мудрого Анаксагора та геніального Лапласа. Отож, вічний Всесвіт поглинув і мою чисту юнацьку уяву. І саме в гіпотезі Лапласа я побачив начало всіх начал. І в прикладній фізиці також. Я намалював у своїй уяві величний і грандіозний первісний світ, в якому Протосонце плавало у гігантській розігрітій гравітаційними силами газовій хмарі, яка тонкими пасмами-павутинами з’єднувалася з подібними газовими хмарами Всесвіту; я виразно бачив, як з екваторіальної області Протосонця виділяються концентричні кільця і водночас по всій глибині хмари утворюється …вода! Саме так, Трохиме Денисовичу, вода! Бо вода є основою нашого життя і вода повинна була утворитися водночас із зародками протопланет… І саме юнацька самовпевненість підштовхнула мене до публікування цих своїх видінь у віснику імператорського університету, в який я поступив одразу ж після успішного навчання в консерваторії. І що? І як зустріла моє чисте юнацьке захоплення наукова спільнота? У відповідь я отримав не шквал критики, бо ніхто навіть не спробував апелювати до моєї статті, а відвертого глузування від студентів, при мовчазній згоді викладачів-науковців. Саме так, Трохиме Денисовичу, студенти глузували з мене при мовчазній згоді університетських науковців. Мене піддали жорсткому остракізму і одноголосим хором пропонували повернутися до віолончелі. І я вже був готовий залишити ненависний мені університет, але неосмислений порив зупинив приват-доцент Абрам Федорович Йоффе. А згодом цей великий науковець познайомив мене з батьком теоретичної механіки, з моїм великим учителем, із Степаном Прокоповичем Тимошенком. Це окрема і грандіозна тема про людину, яка відіграла вирішальну роль не тільки в розумінні мого власного місця в буремному світі науки, бо Степан Прокопович наочно, своїм важким та неоднозначним сходженням кар’єрними сходами, показав потужну, пробивну силу народу, представником якого він і був. Хай не здається вам дивним, Трохиме Денисовичу, але про існування українців я нічого не знав до тієї пам’ятної зустрічі з Тимошенком. Сумно, звичайно. Але на цьому мою біографічну довідку закінчимо таким ось висновком, – Термен зробив паузу. – З вашого дозволу, я закурю.
̶ Давайте і мені заодно – Лисенко витягнув із шухляди попільничку, поставив її посеред столу і потягнувся до Термена за папіроскою.
̶ Ви ж, Трохиме Денисовичу, здається, не курили?
̶ Та не курив, – Лисенко затягнувся тютюновим димом і закашлявся. – Колись я не курив і вірив у святу чистоту моралі науковців. Коли я вчився у Полтавському училищі садівництва, то науковці були для мене святими во плоті, а наука, як ви кажете, в моїй уяві була чимось таким надзвичайним, чистим, величним… Але то таке… Цікаво послухати ваш висновок.
̶ Бачите, Трохиме Денисовичу, сучасна російська наука є плоттю від плоті тієї частини європейської науки, яка тяжіє до споглядання, філософствування та ораторського мистецтва, до пишних теоретичних побудов, які можуть бути абсолютно далекими від потреб реального життя, та й узагалі від науки, тобто, є привабливою блискучою обгорткою порожнечі. Тобто, вимоги безсмертних Ньютона та Лапласа що-до теоретичних побудов після детальних досліджень та прискіпливого математичного аналізу, були забуті враз. Філософія заради філософії і наука заради науки поступово перетворилися на фарисейство. Бездушне і пихате фарисейство. Культура… А ось у таких умовах культура, як і наука та філософія, розчиняється в ораторському мистецтві та перетворюється в ефемерний світ, в якому вміння складати вдалі фрази і гарно подавати їх, конвертуються в різноманітні звання та регалії, і ці само регалії починають важити більше, ніж природні здібності людини. Зрештою, в таких умовах і свій талант людина конвертує у звабливі фантазії ефемерного світу, який всі чомусь видають за матеріальний. Як на мене, то саме глибока прірва між наукою, культурою та реаліями життя спровокувала свого часу і розкол у християнській церкві, і взагалі, спровокувала всі революції та війни, які століттями вирували у Європі. І в угоду ефемерній уяві про довколишній світ Європа століттями потерпала від кривавих релігійних війн. Навіть сучасні політики не зуміли зробити висновків з історії взаємовідносин і продовжують, навіть розширюють цей само ефемерний світ, який поступово з’їдає наскрізь прогнилу європейську цивілізацію, звільняючи місце для чогось іншого, нового, більш прагматичного. Для того нового, в якому наука буде не ремеслом, а виключно ефективним інструментом…
̶ Здається, я починаю вас розуміти, – Лисенко погасив недокурок і підсунув попільничку ближче до Термена. – Здається, в мене є схожі проблеми з нашими науковцями, бо я також хочу, аби наука була гарним інструментом для досягнення мети… Але вибачте, що перебив. Давайте далі.
̶ Для повного розуміння, Трохиме Денисовичу, додайте до вже сказаного ще й природну схильність росіян чіпляти на кожну незрозумілу їм людину ярлики і підміняти цими ярликами сутність цієї людини, – Термен поклав недокурок у попільничку і потягнувся за новою папіроскою. – Наведу простенький приклад із власного життя. Якось після мого успішного концерту, я розмовляв у фойє з Дуайтом Ейзенхауером, але розмова була не про мій терменвокс, а про охоронну сигналізацію, яку я спроектував для Сінг-Сінг та Алькатраса і яка перевершила всі очікування замовників, і навіть мої. Аж до нас підійшов, як пізніше з’ясувалося, російський професор, доктор якихось наук, і, заодно, мій однокашник по Санкт-Петербурзькому імператорському університету. Так званий професор емігрував до Штатів і безуспішно намагався, як мені стало відомо пізніше, прилаштуватися до одного з університетів. Так от, цей російський пан вульгарно втрутився у нашу розмову, ледь не відштовхнув мене, аби стати перед очима Ейзенхауера і поважно так видав: «Ви слухаєте неука, який навіть на віолончелі добре грати не тямить, а тому намагається проштовхнути шановному панству свою примітивну шарманку. Повірте мені, я добре знаю цього невігласа по Російському імператорському університету, де він був посміховиськом, а тому застерігаю вас – будьте обачним із цим миршавеньким чоловічком!». На що нещасний професор отримав таку відповідь: «У ваших словах – вся Росія. Пихата і вульгарна водночас». Щойно російський пан ображено пішов від нас, як Ейзенхауер несподівано промовив фразу, властиву прагматичним американцям, які свято вірять, що саме практичне застосування наукових досягнень у повсякденному житті, допомагає і самій науці розвиватися. Ця теза стосується особисто вас, Трохиме Денисовичу: «Я уважно спостерігаю за битвою титанів в Росії, за дуеллю Вавилова і Лисенка. Я захоплений незламною настирністю і потужною силою духу великого українця, який попри свою малограмотність і брак досвіду в науці, все ж таки ламає останній закостенілий редут, яким Вавилов безуспішно намагається захистити російську «науку заради науки». Цей простий селянин просуває науку до практичного застосування, робить те, на що не спромоглися російські аристократи і саме тому вони втратили і владу, і свою недолугу імперію. Своїм розвиненим індивідуалізмом і прагматизмом українці дуже відрізняються від росіян і я завжди рекомендую своїм друзям звертати більше уваги саме на українців, і не плутати їх з росіянами». Ось так, Трохиме Денисовичу, я спочатку вперше почув про вас далеко за межами моєї Батьківщини, а потім ще й отримав надію, згадавши водночас і про Тимошенка, що знову саме завзятий українець розчистить нашу російську науку від застійного болота говорильні та фарисейства, від ефемерної уяви про довколишній світ, – Термен зробив паузу, поклав недопалок у попільничку і вихопив із кишеньки жилета годинник-цибулинку. – О, заговорився я з вами, Трохиме Денисовичу.
̶ Ви так несподівано прийшли і так же несподівано ідете, – вражений почутим, Лисенко підвівся і, зауваживши ледь помітний жест Термена, пішов проводжати свого несподіваного гостя. – Але мені є над чим поміркувати. Я, знаєте, чув тільки про те, що мене шпетять по всьому світу, а у Франції навіть премію якусь вигадали на мою честь, яку дають буцім-то за лженауку. А я оце запитав наших професорів, а чим відрізняється наука від лженауки? І чи не може статися так, що сьогоднішня наука вже завтра раптом стане лженаукою? А вони тільки хихикають, недоумки.
Вже в коридорі Термен тихо і швидко проговорив:
̶ Я познайомив своїх американських друзів з вашою теорією стадійного розвитку рослин і методикою карбування рослин. Вони достойно оцінили вашу роботу. Отож, працюйте далі над собою. І ще, будьте уважними та обачними у своїми словами, бо кожна молекула, кожен атом у довколишньому світі не тільки запам’ятовує сказане чи подумане вами, але й передає отриману інформацію на величезні відстані. Я, Трохиме Денисовичу, знаю, про що саме кажу. Є така наука, яка зветься квантовою теорією, але це наука майбутнього і не нам її розвивати, ми тільки проміжні передавачі. Тож, будьте обачними Трохиме Денисовичу. На цьому – прощавайте, – і Термен рвучко потиснув руку ошелешеному останніми словами Лисенку.
̶ Але я хотів би ще зустрітись і поговорити з вами…
̶ На мій превеликий жаль, це – остання наша зустріч. Вже скоро я їду у довгострокове відрядження і наші шляхи навряд чи коли перетнуться. Отож, прощавайте, Трохиме Денисовичу, і нехай нас супроводжує удача.
Йосип Вісаріонович поклав роздруківки записаних розмов на стіл біля стенограм, і задумливо погладив папери рукою. Сталін був задоволений прочитаним.
̶ А що, Лаврентій, нам цього Лисенка дійсно ніким замінити?
̶ Абсолютна порожнеча! Я намагався підняти Мічуріна, але махнув рукою на цього переляканого суб’єкта. Є ще Симиренко, але цього типчика підозрюють у зв’язках з націоналістами. І все! Далі – одні зарозумілі буквоїди, які думають, що наука – це тільки їхні книжки і монографії, і для них головне, аби це все було правильно оформлено, бо коли неправильно, то… Коба, вони мене бісять своїм буквоїдством. Цілими днями теліпають язиками, а на виході – абсолютний нуль! Лисенко ще той …х-ха… науковець, але він хоч щось робить, хоч якось ворушить ту публіку та й Мічуріна підтримує на плаву. В Одесі он зібрав селекціонерів з народу. Що буде з того збіговиська, то ще не зовсім зрозуміло, але хоч щось робиться. Ну ти ж читав там про цього, як його… Долгушина. І щось там, кажуть, у нього виходить з новими сортами пшениці. Але подивимось. А поки хай працюють.
̶ Н-да… Ну що ж, тоді хай поки працює цей… Лисенко. Але ти придивись за ним. І взагалі, Лаврентій, візьми під себе усіх цих так званих науковців і вбий їм у бошки, що молодій радянській державі дуже дорого обходиться їхнє захоплення наукою без прив’язки до виробництва. Розтлумач їм доступно, як ти умієш це робити, що молодій країні Рад потрібна повна індустріалізація, яка неможлива без повної електрифікації. А все це вкупі вимагає прагматичних науковців, а не пустомель. Отож, подумай, як правильно організувати цю публіку.
̶ Займусь. Організую. В мене є план що-до цієї публіки. Конкретний план.
̶ От і добре. А цього французького дворянина відправ поближче до його улюбленої Америки. В сонячний Магадан. Але й там не зводь з нього очей. Думаю, він нам ще знадобиться. Башковитий, але хитрий типчик. Є в мене чуйка, Лаврентій, що цей Термен хоче зіграти свою гру. А яку? …Не спускай з нього очей.
̶ Я цього Термена вже не випущу з рук, Коба, будь певним. Але він нам добре допоміг з організацією розвідувальної мережі у Штатах. І базу сформував, і грошима забезпечив, і взагалі, без нього було б дуже важко нашим резидентам.
̶ Правда? Тоді от що, у знак подяки за його особливі заслуги перед радянською владою, зроби його… бригадиром. Наприклад, бригадиром якоїсь будівельної бригади. В Магадані.
Сталін в піднесеному настрої повагом встав з-за столу і, заклавши руки за спину, пройшовся кабінетом, вивіряючи кожен свій крок.
̶ На тому й постановили. Ти, Лаврентій, займешся наукою та індустрією, а я впритул займусь Європою. Так, саме час впритул зайнятися Європою, цією старою повією. Затим, як світова революція не змогла розгорнутися по всій планеті, то доведеться нам, самотужки, просувати цю світову революцію своєю збройною силою, своєю потугою. І встановити радянську владу по всій планеті. Бо без утвердження радянської влади по всій планеті побудова комунізму, як нам бачиться, практично неможлива. І нашим першим, і надзвичайно важливим, кроком буде зустріч у Львові з Адольфом. Треба промацати його, відчути, чим він дихає і як. Аби не пропустити тієї важливої миті, коли наше втручання у хід військових дій на Європейському континенті весь світ сприйматиме з радістю, як визвольну місію Радянського Союзу.
̶ Коба, тобі потрібно відпочити. Ти запрацювався.
Сталін різко зупинився і втупив свій важкий погляд у Берію.
̶ Ти оце виступаєш переді мною, як перед Політбюро. Охолонь.
̶ Твоя правда, – легка посмішка ворухнула міцно стулені тонкі губи Сталіна і сховалася під вусами – Перед зустріччю з Адольфом таки треба перепочити. Набратися сил. Дуже важлива зустріч. Епохальна. Ти все там організував, як годиться? Проблем не буде?
̶ Коба, ну ти ж мене знаєш. Там – комар носа не підточить.
̶ Добре, – Йосип Вісаріонович, підкоряючись своїм потаємним думкам, несподівано випростався, немов на параді, набрав поважного виду і тихо заговорив: – Ми, Лаврентій, повинні бути максимально уважними і обережними. Тут, всередині нашої держави, ми вже остаточно закріпилися, набралися сил і тепер можемо спокійно оглянутися навкруг. І що ми бачимо перед собою і навколо себе? Ми, Лаврентій бачимо навколо себе хаос. Хаос, породжений сліпою жадібністю, безпринципністю і свавіллям капіталістів, які заради наживи готові на все. Абсолютно на все. Так, вони тримають в руках силові структури своїх держав, аби постійно утримувати цей само хаос у вигідному для себе руслі, вони тримають у своїх руках армію, аби забезпечувати свою сліпу і постійно зростаючу жадібність необхідними ресурсами. А тому вони думають, що вони хитрі і всесильні. І хай вони так думають, Лаврентій. А нам треба підтримувати ці їхні думки, бо від них паморочиться голова, бо відчуття всесильності п’янить. А вже з цими думками в їхніх головах, непомітно для них самих із хаосу народжується безсилля. І це історичний факт. І ось тоді, в час максимального розвитку хаосу, з’являється можливість перехопити з буржуйських рук ініціативу і спрямувати цей само хаос вже у вигідному для нас руслі. Для нас, Лаврентій, для комуністів. І справедливість такого розвитку історичних подій показала наша переможна революція і успішний переворот в Німеччині в тридцять третьому. Ми з нашими німецькими друзями йдемо різними шляхами, але в одному напрямку – до всесвітнього панування наших ідеологій. Іншого і бути не може. Інакше і нас, і їх знову поглине хаос. Буржуйський хаос, в якому знову не буде нічого, крім сліпої жадібності і безмежної безпринципності. Але. Ми, Лаврентій, знаємо, чим закінчується перемога двох, нехай і близьких по духу, ідеологій… А тому, ми повинні бути готовими. Ми не маємо права на помилку. Ми не можемо пропустити ту мить, коли потрібно буде зіграти на випередження. А що для цього потрібно? Правильно. Потрібна точна інформація з перших рук. Отож, Лаврентій, попрацюй з Терменом в цьому напрямку.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma