Укрфентезі
«7 Тепер пізнали вони,
що все те, що Ти Мені дав,
від Тебе походить….»
«17.7 «Євангелія від св. Івана»
̶ «…а у 1787 році Межигірський козачий монастир було закрито за повелінням царя Московського, монастирське майно було вивезене до Москви, а приміщення монастиря були передані німецьким орендарям для фаянсової фабрики…», – глухий монотонний голос враз замовк, почулися старечі шкорбаючі кроки і кремезна постать отця Михтодея повстала у проймі дверей.
̶ Вибачте… отче, – Михайлик зупинився перед дверима, зніяковіло переступаючи з ноги на ногу. – Зайшов оце попрощатися з вами.
̶ Прощайся, – буркнув отець Михтодей, закриваючи за собою двері в келію.
̶ Час такий, отче, що може й вам варто знайти більш надійний прихисток…
̶ На все воля Божа, а ми смиренно слідуємо за волею Його, – отець Михтодей перехрестився. – Ти прийшов не тільки попрощатися.
̶ Я позавчора п’яний був і наговорив вам казна що… Але я був у розпачі, отче, бо я втратив своїх батьків і не знаю, де мій брат. Я втратив все, отче, абсолютно все. Своє минуле також. Склалося все якось по дурному, що зараз соромно і згадувати, а не те що переповідати. І мені на серці так важко було, що я не знайшов іншої розради, як напитися. А потім захотілося виговоритися і я чомусь пішов до вас у монастир. Правда, я не знаю, чому саме до вас… Можливо подіяла горілка і я просто пішов, аби з кимось полаятися… Я не знаю… А сьогодні, з самого ранку, мене гнітить ще більший розпач. Мені знову хочеться напитися, аби хоч на якийсь час потонути у забутті, хоч на якусь мить зняти страшний тягар з душі. Водночас, я вже не хочу пиячити і не хочу постійно плакатися та нарікати на свою долю. Тому я й тут. У вас шукаю допомоги і розради. Ну, щось підказує мені, що саме ви можете мені допомогти… Аби ви знали, як мені важко промовляти ці слова…
̶ Я зрозумів тебе, хлопчику. Але це тільки перший крок на шляху, який ти мусиш пройти. А від сьогодні тобі варто запам’ятати, що розпач – це породження страху, а страх – це смертний гріх перед Творцем. А тобі треба не втіхи шукати у Творця, хлопчику, а мудрості і витримки. Тільки мудрості і витримки, а решта вже само додається по потребі. Покайся, хлопчику перед Творцем і йди собі.
̶ Каюсь, отче… Благословіть в дорогу, – Михайлик смиренно схилив голову, але від хвилювання він вже не почув останніх слів.
̶ Іди і не гріши, – отець Михтодей намацав руками похилену голову Михайлика і перехрестив її.
Михайло Еразмович аж здригнувся, бо разом із видінням, яке несподівано з’явилося із туману далекої і вже забутої юності, він виразно відчув дотик рук і подих древнього сліпого старця, про якого вже на той час складали легенди, і тривожний сон, в якому переплелися похмуре минуле з тихим шелестом дощу за вікном, остаточно покинув його. Серце затремтіло від туги і Михайло Еразмович, аби не впасти у розпач, почав поволі розплутувати хаос думок і видінь.
Кияни пошепки розповідали одне одному, що отець Михтодей був тим останнім низовиком, який пішки прийшов від Січі до Межигірського монастиря, гучно прощаючись дорогою зі світом. Він замкнувся у келії і кілька десятків років не виходив з неї, споживаючи тільки хліб і воду. Молився і читав древні рукописи, які зберігалися в його просторій келії. А вийшов до людей вже зовсім сивим і сліпим. Це сталося якраз на Різдво, перед Кримською війною. Монастирська братія після довгого посту якраз добряче вкусила від страв та напоїв, якими щедро пригостили прихожани з довколишніх сіл, і очікувала на приїзд самого єпископа з Києва, а несподівана поява розхристаного старця обіцяла зіпсувати свято. Але Михтодей вклонився братії і сказав, аби вони не хвилювалися, бо він не має наміру заважати їх веселощам, а лиш проситиме в єпископа благословення на проповіді в храмі. З того часу життя в монастирі почало поволі і неухильно змінюватися, а паломники, яких ніколи не бракувало в Межигірському монастирі, розносили по всьому світу, що древній старець Михтодей хоч і сліпий, та все бачить в людських душах і читає думки. Головне, пошепки передавали паломники, що після його проповідей наступала відраза до спиртного, хоча він нікому й не дорікав за гріховні гулянки.
Вперше про цього дивного монаха Михайлик почув з випадково підслуханої розмови батька з викладачем історії в Київській гімназії. Історик вирішив покласти край чуткам про містичного старця і поїхав до отця Михтодея у Межигір’я і довго розмовляв з ним, намагаючись з’ясувати дійсний вік монаха. Історик був ошелешений почутим і з тремтінням в голосі постійно вставляв у свою розповідь «Цього не може бути, але…». Після тієї розмови Еразм Михайлович з ентузіазмом запланував поїздку до Межигір’я, аби також поговорити з древнім монахом просто так, з цікавості. Пам’ятається, що Михайлик потай надіявся поїхати разом із батьком, та всі плани сплутала революція.
Революція вторглась у життя Михайлика як гра. Шалена гра, яка охопила все його єство і скеровувала в русло, в якому дозволялося ламати всі перестороги та догми в довколишньому світі, якими обмежувалася свобода в його уяві. А ще до гри в революцію його підштовхувала підсвідома пристрасть іти проти течії і з посмішкою робити все наперекір усім. І після кожної гучної на той час події, в якій неодмінно фігурував Михайлик, ту посмішку розлютований батько називав диявольською, а мати, козачка з діда-прадіда, заступалася за свого улюбленця і в хаті зчинялася сварка. Михайлик спокійно спостерігав за сваркою, а Дмитрик, молодший брат, перелякано ревів, як фабрична сирена і чіплявся за батькові штани. Отож, коли друзі-гімназисти почали нарікати на Дмитра Чижевського за те, що він проголосував у Раді проти відділення України від Російської імперії, в якій більшовики здійснили переворот і не знати було, як поведуть себе росіяни далі, Михайлик вголос підтримав молодого філософа. Автоматично, підсвідомо, і тільки тому, що всі виступили проти позиції Чижевського. Пояснити свою власну позицію він не зумів, а тому зчинив бійку, з якої вийшов із синяками та подертим одягом. Михайлик почувався героєм, але батьки не розділили його почуттів. Мати мовчки сіла лагодити одяг, а знервований батько спробував поговорити із сином.
̶ Ти виступив проти одностайної позиції своїх однокурсників, своїх друзів. Чому? В тебе є якесь пояснення своєму вчинкові?
̶ О, вже хтось «настукав»…
̶ Синку, де ти набрався таких дурних слів? – Еразм Михайлович важко зітхнув і сів у крісло. Якийсь час він мовчки дивився на сина і підбирав потрібні слова. – Хлопчику, вся гімназія гуде розмовами про вашу бійку і практично всі засуджують тебе і Дмитра Чижевського. Чому засуджують Дмитра – зрозуміло. Позиція Чижевського не співпадає з думками і надіями гімназистів, але Дмитро інтелектуал, в нього свій філософський погляд на події, що відбулися, своє бачення розгортання подій у майбутньому і свій політичний план на облаштування України. Якісний план Чижевського чи ні, доречний він для впровадження у життя чи ні – це окрема тема диспуту, але у Чижевського є позиція і вона досить аргументована. А ось твоя позиція? В тебе є якийсь конкретний план, за яким ти вибудовуєш свою власну позицію в суспільстві, поміж людей, і є аргументоване пояснення свого плану?
̶ Ну… – почав було Михайлик і затнувся.
̶ Отож, – знову зітхнув Еразм Михайлович, – твоя позиція – з кулаками проти всіх. Кулак, синку, як силове розв'язання ситуації, що виникла, завжди означає тільки одне – це повна відсутність конкретного і аргументованого плану на результат, а звідси й випливає, що в тебе нема ніякої позиції. Ти просто йдеш проти всіх, можливо автоматично, підсвідомо намагаєшся показати свою значимість. Така поведінка властива юнакам і можлива у молодих чоловіків, але цього потрібно позбуватися. З цими древніми інстинктами, підсвідомими рухами всередині нас потрібно боротися, змінювати їх на продумані свідомі дії.
̶ Та ні, тату, я не хочу йти проти всіх, – Михайлик сів на стілець напроти батька. – Я відчуваю, тату, що роблю правильний крок, але мені бракує слів, аби пояснити свої відчуття, а тому починаю молоти щось несусвітнє, а потім починаю розуміти, що мелю дурниці і починаю сердитися, ну і ось результат, – кивнув головою в сторону матері, яка схилилася над швейною машинкою.
̶ Хлопчику, для початку тобі потрібно усвідомити, що саме ти хочеш в цьому житті і від цього життя, – тепла посмішка розгладила зморшки на втомленому обличчі батька, він був радий, що контакт із сином відбувся. – І ось тут я змушений повторювати тобі тези, які ти чуєш часто, але які ніяк не сформуються у твоїй голові у тверде переконання, а тому ти не можеш обрати напрямок, в якому ти маєш жити далі. Зараз тобі, синку, потрібно тільки вчитися. Потрібно перечитати багато читати і переосмислювати прочитане. В книжках накопичено досвід тисячоліть. Іноді суперечливий, іноді такий, що важко сприймається, але всеодно це думки мудрих людей, які потрібно знати, аби йти в життя вже хоч з якимось стартовим багажем, а не з порожньою головою. Ну ось тобі простий приклад. Ти чув про Гордіїв вузол, який можна розв’язати тільки за допомогою потужного інтелекту. Та Олександр Македонський розрубав його, аби показати, що потужною силою і хитрістю можна вирішити будь-які проблеми. І що? Та нічого! Так, Олександр розгромив Персидське царство, а що далі? А далі, сину, він просто не знав, що робити із захопленим. Не знали, що робити із громаддям захоплених територій і його талановиті полководці, бо вони вміли тільки битися, а тому й імперія Олександра Македонського швидко розпалася. А ось Наполеон, на відміну від Македонського, спираючись на інтелект у першу чергу, зумів сформувати свій власний план що-до Європи, яку впродовж століть сотрясали криваві війни. І він зумів впровадити перші пункти цього плану в життя європейців. І Європа, тихо сприйнявши план Наполеона, отримала новий імпульс для свого розвитку в напрямку справжньої цивілізації, в якій в першу чергу цінується витримка та інтелект. Отож, синку, цим я хочу пояснити тобі тільки одне – діти повинні ходити до школи, аби навчитися мислити.
̶ Тату! Та хіба в нашій гімназії можна чомусь путньому навчитися! І кому потрібні мої знання в нашій дурнуватій державі?
̶ Чим саме тобі не подобається сучасна методика викладання в гімназії?
̶ А тим, що в наші голови запихують всякі дурниці, а не те, що потрібно для нормального життя!
̶ Що саме, з твоєї точки зору, потрібно для нормального життя?
̶ Читати, писати. Математика потрібна, іноді фізика чи географія. Ну, без історії ніяк. І все! Кому потрібна латинь? Кому потрібне бухтіння вічно п’яного попа?
̶ Хлопчику, але ж ти перечислив практично всі дисципліни, які викладають у школі і більш поглиблено в гімназії. А що-до латині… То ти можеш і не вчити її, якщо не маєш наміру пов’язати своє життя з наукою, якщо ти не хочеш прочитати прекрасні філософські твори в оригіналі. А що-до теології, то тут, хлопчику, тобі краще не поспішати з судженнями, які не спираються на тривалі дослідження та глибокий аналіз результатів, які ти отримав. Завжди треба відділяти науку, яка передає тобі знання тисячоліть, від психологічного стану викладача.
̶ Тату! Але ж ти сам викладаєш фізику, ти ж сам даєш нам зрозуміти, що в цьому світі все, абсолютно все пояснюється математичним аналізом і фізичними законами природи, серед яких я ніяк не можу розгледіти Бога!
̶ Я щойно говорив тобі, що на сьогодні ти ще не маєш достатніх базових знань, аби сформувати свою позицію. В теології також. Тим більше, що з’явилась абсолютно нова наука, яка може, як на мене, зробити переворот у свідомості людства. Це фантастична наука, але вона ще не має філософського трактування… Все було ясним і зрозумілим, все можна було прорахувати і спрогнозувати розгортання подій у майбутньому і філософія матеріалізму почала руйнувати старі уявлення про довколишній світ ще в часи Наполеона. Коли Лаплас подарував Наполеонові свій знаменитий трактат, то Бонапарт висловив надію, що фізики нарешті зуміли обійтися без Бога. Наполеон натякав на Ньютона, який свято вірив у вселенський Розум і намагався розшифрувати Біблію. Лаплас зумів не відповісти на питання імператора. І те, що відбувається в Російській імперії сьогодні, є логічним продовженням філософії діалектичного матеріалізму. Отакі справи, синку, – батько встав і пішов у свій кабінет, якийсь час пошарудів там паперами і вийшов з тоненькою книжечкою в руках. – Ну ось, візьми і почитай, і розкажеш мені, що ти зрозумів з написаного.
̶ «Маніфест комуністичної партії»… Тату…
̶ Тихо, хлопчику, тихо. Не турбуй мамин спокій. Поговоримо потім, коли ти почитаєш, спробуєш осмислити написане і проаналізувати події, що відбуваються сьогодні.
Але та розмова не мала продовження, бо вже скоро в Києві почався зовсім незрозумілий рух, в повітрі зависла ненависть всіх до всіх, а коли закрили гімназію і поповзли чутки, що наближаються російські війська, батьки Михайлика швидко зібрали найнеобхідніше, купили у сусідки кволеньку шкапу і старезного воза, забили вікна і двері в батьківській хаті в Жулянах, та й виїхали в Монастирище, до материного рідного брата.
«Зрештою, аби мене мали розстріляти, то привезли б до Луб’янки, а не в Кремль,» – подумав Петро Шелест і відчинив двері, на які вказав Поскребишев. Директор Балабанівської сірникової фабрики, провівши прощальним поглядом Шелеста, полегшено зітхнув, він залишався стояти у приймальні. За дверима спантеличеному Петру Шелесту відкрився вузький кабінет зі шкіряними диванами попід стінами. Перед диванами стояли невеличкі і низенькі лаковані столики з сяючими кришталевими попільничками. Вікна в кабінеті не було, а був величезний червоний килим на підлозі, протертий до основи ногами і часом. Під самою стелею тьмяно світилась гола електрична лампочка. Задушлива атмосфера, просякнута неврозом і тютюновим димом, несподівано заспокоїла Шелеста, він зачинив за собою двері і сів, розвалившись, на диван одразу біля дверей, і тільки тоді побачив молодого чоловіка, який тихенько сидів у куточку напроти, байдуже схрестивши руки на грудях. Петру Шелесту навіть здалося, що молодий чоловік дрімав, а він розбудив його своєю присутністю.
Цим молодим чоловіком був Михайло Еразмович Омелянівський, якого мовчазні чекісти перехопили біля входу в університет і, нічого не пояснюючи, привезли в Кремль. Тут Михайла Еразмовича безцеремонно обмацали і знову ж таки мовчки впихнули в цю кімнату, де він ледь не задихнувся від хвилювання. Йому навіть почали маритися якісь тіні по кутках, що загрозливо ворушилися і тягнули до нього свої покалічені руки, а він, скований страхом і обливаючись липким потом, не міг навіть витягнути хустинку з кишені, аби витерти обличчя. Нарешті одна із тіней сформувалася у видіння древнього сліпого монаха Михтодея, який стояв перед ним і монотонно повторював: «Не гріши… Не гріши… Не гріши…». Михайло Еразмович аж степенувся від того голосу, який проникав у саму душу, оглянувся навколо і йому стало соромно за себе: «Що ж я так перелякався, як зацькована шавка… Господи, хоч би не оскандалитися перед людьми». Щойно він приборкав свої емоції і спробував навести лад у думках, як двері відчинилися і в кімнату зайшов Петро Шелест з перекошеним від страху обличчям. «Оце і я мабуть мав такий «бадьорий» видок… Капець,» – подумав Михайло Еразмович і ледь не засміявся від полегшення, але похопився і заплющив очі, аби набрати серйозного виду, і остаточно заспокоївся.
̶ Добрий день! – спробував посміхнутися Петро Юхимович, але подумав, що посмішка може бути не зовсім доречною в цій кімнаті і цій атмосфері.
̶ Добрий, – механічно відповів Михайло Еразмович і, розігнавши туман видінь, спробував зануритися в думки та перебрати події останнього місяця, аби сформувати з них більш-менш ясне бачення проблеми, яка могла стати причиною його несподіваного і досить таки дивного арешту. «Зрештою, – подумав він, – а чому арешт? Тільки тому, що ніхто і нічого мені не пояснив? Так, ану викинь дурниці з голови!».
Михайло Еразмович вже спокійно оглянув кабінет, який був швидше схожий на камеру попереднього ув’язнення для елітної партноменклатури, і мовчки погодився з молодим чоловіком, що сама атмосфера цього приміщення аж ніяк не спонукає до розмови.
Похмурі думки не давали спокою. Робота завжди приносила задоволення, а результат роботи, коли все заплановане давало очікувані плоди, приносив особливе відчуття, особливе піднесення емоцій, які неможливо пояснити, а тим більше з чимось порівняти. Це немов би сама вічність музикою наповнювала твою душу і ти ставав частиною цієї вічності в сяючому ореолі слави… Але всі ці відчуття ейфорії рухнули в одну мить і жахливу порожнечу у свідомості заповнив хаос думок, які з часом ставали все похмурішими, мов тіні згасаючого дня, і всі спроби зосередитись, сконцентрувати всю свою увагу на роботі приводили до ще більшого хаосу, до роздратування, яке з плином часу ставало все важче стримувати, а з мороку ночі, яка насувалася невблаганно, холодом сковуючи серце, проглядалися спотворені тіні минулого.
Це тому, що в нього не було плану, що робити далі? Що робити далі, коли війна, на яку він покладав такі надії, закінчилася практично безрезультатно для нього. Плану дійсно не було і він не бачив перспективи сформувати щось вартим уваги. Бо вся перспектива розчинилася в іронічній посмішці Черчіля на Ялтинській зустрічі, під час перших запланованих буржуазним етикетом привітань.
̶ Черчіль сказав, – тихо проговорив перекладач, – що тепер може наплювати на все, на владу також, знайти затишне містечко і зайнятися мемуарами. Він хоче написати ту історію, яка буде абсолютно прихильною до нього. Рузвельт говорить, що також наївся президентством по самі зав’язки і хоче тільки спокою.
Йосип Віссаріонович тоді подумав, що то не просто сказані фрази, а політична гра, аби приспати його пильність і вивідати його подальші плани. Але весела і невимушена розмова, яку вели поміж собою так звані союзники, і суті якої він не розумів, хоч перекладачі дослівно і швидко передавали її зміст, знов і знов повертали думки Сталіна до тієї першої іронічної посмішки і пильного погляду Черчіля. Ця посмішка поставила його у ступор. У невизначеність. І в цій невизначеності потонув детально продуманий план Жукова швидкого маршу непереможних дивізій Червоної Армії, в які вливалися людські ресурси окупованих регіонів, далі на Захід. Жуков не хотів зупинятися. А Сталін не хотів зупиняти Жукова. До тієї фатальної зустрічі в Ялті.
Згодом Сталін десятки раз перечитував детальну стенограму розмов Рузвельта і Черчіля, намагаючись щось знайти у тих простих і буденних словах. Але те «щось» ніяк не формувалося у конкретне поняття із зрозумілим смислом.
̶ …Отже, сьогодні нам бачаться такі ідеологічні проблеми, з якими зіштовхнулися радянські науковці, – Жданов перегорнув сторінку своєї доповіді і витер хустинкою, яку тримав у кулаці, спітніле від напруги чоло. – І в першу чергу, це проблема причинності, природа простору і часу, походження і структура Всесвіту, та роль дослідника в науковому поясненні…
̶ Слухай, ти в такі нетрі заліз, що мені аж страшно стало за тебе, – виразно позіхнув Берія, але піймав насмішкуватий погляд Хрущова. – А то ти щось зрозумів із тієї тарабарщини, яку нам намагається впихнути товариш Жданов.
̶ Лаврентій, якби я щось розумів у тому нагромадженні проблем з наукою, про що намагається донести нам товариш Жданов, то не привів би з собою одного дуже цікавого філософа, який може розтлумачити хоч щось із того, що насправді відбувається в науковому світі. Насправді, Лаврентій. Ще раз – відбувається на-справ-ді. І це дуже важливо, аби, принаймні, не виглядати тлумаками перед людьми.
«Так ось що я шукав у розмовах Черчіля і Рузвельта… «Що відбувається насправді»… І чому воно ніяк не вкладається в мою теорію, в теорію марксизму?» – несподівана думка розбудила Сталіна, але полегшення не принесла.
В кімнату, в якій Омелянівський та Шелест мовчки очікували на прийом до Сталіна, спокійно зайшов Лисенко, немов до себе додому, оглянувся, голосно привітався і впав на диван біля Шелеста. І одразу ж запропонував тему для розмови, яка оживила тягучу атмосферу очікування.
̶ Ви знаєте, я оце сьогодні вранці чомусь поліз до своїх стареньких папочок, в яких зібрані вирізки з газет. Різноманітні вирізки з різних газет. І що я там одразу ж побачив? Інформацію про землетрус в Перу, від якого загинуло більше п’яти тисяч людей. Але найцікавіше те, що цю маленьку вирізку я підклеїв, якось навіть не замислюючись, до великої статті про рух континентальних плит і поклав все це у книжку про Лапласа. Мені цю книжку подарував автор, а на титульній сторінці написав: «Народному академіку – вчіться читати», – Лисенко, виразно хмикнувши, захихикав. – Але то таке… Головне, що вирізки із газет про рух континентальних плит і про землетрус я поклав у розділ книжки, в якому подається теорія Лапласа про приливні сили, – Лисенко зробив паузу і обвів загадковим поглядом присутніх.
Михайло Еразмович з величезним зусиллям стримувався, аби не розсміятися і не сказати: «Трохиме Денисовичу, вам у ботаніці вже тісно стало, то ви у геофізику вирішили влізти?». Але Шелест не зводив захопленого погляду з академіка і Омелянівський притнув язика і погасив глузливі вогники в очах.
̶ І ось тут я пригадав, – урочисто продовжив Лисенко, – що мені весь час не давала спокою думка про причини еволюційних перемін. Тобто, мені до сих пір не зрозуміло, що саме підштовхувало живий світ до еволюційних перемін і ніхто мені не може переконливо довести про існування в природі якогось такого налагодженого механізму, який запускається у дію абсолютно випадковою мутацією. Ну от, наприклад, телепнуло мавпу чимось по башці і той механізм еволюційних перемін одразу ж включився, і мавпа почала думати: «А чим ото можна поколупати землю, аби посіяти жито?». Смішно? Отож. Всім смішно, але всі продовжують з розумними обличчями свої так звані дослідження. Я весь час запитував генетиків, а що саме є рушійною силою до перемін у ваших генетичних кодах? А вони замість конкретної відповіді кидалися глузувати з мене… Але то таке… Так от, пригадав я, що причиною всіх еволюційних перемін у рослинному світі можуть бути такі складні і обширні геологічні процеси, як рух континентальних плит, якщо таке явище існує насправді. Що під час руху змінюються кліматичні зони не раптово, а помаленьку-помаленьку і рослини встигають пристосуватися до нових умов і народжують вже нові види. А що є причиною руху плит? Шановні, а причина лежить на поверхні – це наш Місяць! Якщо, за теорією Лапласа, Місяць приливними силами піднімає величезні хвилі в океані, то такі ж хвилі мусять здійматися і під земною твердю, адже фізики кажуть, що там рідке ядро. Ви вловлюєте до чого я гну? – Лисенко несподівано встав і схвильовано закрокував кімнатою. – Тільки ось саме тут на заваді стоїть одна маленька проблемка: якщо Місяць дійсно своєю появою на навколоземній орбіті розламав земну кору на континентальні плити і заставив ці плити постійно рухатися, то виходить, що життя на планеті Земля з’явилося зовсім не випадково? Нє, ну судіть самі, Марс і Венера не мають таких пропорційних своїй масі супутників, як от Місяць відносно Землі, то вони й не мають життя на своїй поверхні… Ну, це я так думаю, що не мають, хоч фантазери і малюють гарні такі картинки марсіанських та венеріанських світів. Отож, як не крути, а пахне тут містикою. Неприємний такий запашок… Отож, надумав я попросити товариша Сталіна, аби дав добро на створення науково-дослідного інституту, в який потрібно звести фізиків, математиків, ботаніків та біологів. А ще треба туди і філософів. І нехай вони всі разом попрацюють над новітньою теорією еволюції. Не кожен сам по-собі, а всі вкупі. Бо й сама еволюція, як на мене, є наслідком якихось великих фізичних процесів. Отож, потрібно шукати причину. Ото така моя ідея, – Лисенко, заспокоївшись, знову сів на диван біля Шелеста. – Був у мене дружбан, Термен, але він десь зник і не подає ніяких звісток про себе. Так от, цей Термен розповідав мені про теорію цього самого Лапласа, про те, як утворилася наша Сонячна система. А тут мені ще й книжку про цього Лапласа подарували, в яку я поклав вирізки про рух континентальних плит і про землетрус. Думаєте, що випадково? Нє, ну тут також містикою пахне, але я всеодно думаю, що ні, бо у всьому є якась причина, а ми про неї можемо і не знати. Чому? Ось на це питання і треба шукати відповідь, всім разом, а не галасувати і не з’ясовувати, хто розумніший і хто більше різних там теорій та книжок написав.
Згадка про Термена вмить перевела думки Лисенка в інше русло і він, несподівано для присутніх, розплився у широкій посмішці, а далі швидко і збуджено заговорив вже українською.
̶ От що, хлопці, я знаю хто ви і чому ви тут. Хтось із вас перспективний філософ Омелянівський, на якого життя покладає особливі надії, бо він має організувати першокласний філософський інститут, про який я щойно говорив, а хтось із вас є Шелестом, якому доля дарує щасливий білет… Отож, хлопчики, не далі, як позавчора я зовсім випадково зустрівся в академії з Хрущовим. Випили ми добряче, поговорили про те про се, а потім Микита Сергійович почав мені дорікати, що в нього всі плани по заготівлі зернових рушаться, бо минулої зими на півдні України було мало снігу, але були великі морози і піднялася завірюха, яка перейшла в справжню пилову бурю. І пропала вся озимина. І мовляв, що це саме я винен, бо не подумав про такий катаклізм. А я йому нагадав про лісосмуги, які я запропонував на останній конференції ЦК висадити у степовій зоні і що після тієї конференції з’явилися спритники, які відтерли мене від моєї ж ідеї. І що? А нічого! Гроші на лісосмуги виділили, гроші десь поділися, а лісосмуги так і не з’явились! – Лисенко перевів подих і далі вже говорив розмірено та спокійно. – Отож, хлопці, прийшли ми з Хрущовим до спільної думки, що науково-дослідні інститути треба організовувати в Києві, якщо ми хочемо отримати якийсь результат. Бо тут, в Москві, сумний мутняк. Скільки вже людей розстріляно і посаджено за брехню і злодійство, а вони всеодно брешуть і крадуть. І філонять… Я іноді навіть дивуюся з цих людей, а іноді їх і шкода, бо може вони й справді не відають, що творять… Але то таке… Отож, Микита Сергійович тоді й сказав, що він вже давно примітив надійних хлопаків, які допоможуть розрулити цю справу, і назвав вас, і хвалив дуже, а я сидів, слухав і знову згадав Термена. Якщо живий цей мудрий дядько, то дай Боже йому здоров’я, а коли вже пішов – то Царства Небесного.
Шелест перевів запитальний погляд з Лисенка на Омелянівського, на що Михайло Еразмович тільки знизав плечима, а вголос несподівано сказав:
̶ Аби зрозуміти росіян, потрібно уважно перечитати Салтикова-Щедріна. І тільки Салтикова-Щедріна. Всі інші російські письменники знають нещасну Росію тільки у своїй багатій уяві або, у кращому випадку, із віконець своїх панських екіпажів.
̶ Правда? – Лисенко на мить завмер. – А я й не чув про такого… Отож треба знайти і уважно прочитати.
̶ Ти звинувачуєш мене в надмірному тискові на вчених? – Берія, спершись руками на стіл, підвівся і втупив розлютований погляд у Жданова. – Ти хочеш сказати, що мої «шаражки» погубили якийсь там цвіт науки? Придурок! В моїх «шаражках» зібрані люди, які таки щось тямлять в науці і вміють свої оці теорії доводити до логічного завершення, на практиці. Мої люди в моїх «шаражках» створили найкращі у світі танки і літаки! Вони зробили атомну бомбу, якою прикрили твою дурну голову від американської атомної бомби. А завтра вони зроблять ракети, якими доставлять атомну бобу до самих американців. Ти чуєш, в моїх «шаражках» кувалася зброя, яка перемогла Гітлера, а зараз кується зброя, яка спопелить і американців! А який саме цвіт науки ти побачив серед пустомель, які натовпами бродять коридорами твоїх академій? Ти назви мені хоч одне, найпростіше, на що спромоглися твої академіки. Без мого тиску.
Жданов зблід і втягнув голову в плечі. Він не те, що не міг хоч щось відповісти розлютованому Берії, він боявся навіть дихнути, поворухнутися. Дикий тваринний страх скував все його єство.
̶ Мовчиш, бо тобі нема чого сказати! А я скажу! Я нагадаю тобі, що в минулому році було заплановано висадити в степовій зоні п’ять тисяч триста двадцять кілометрів лісозахисних смуг, які могли б зупинити пилові бурі. І що? А нічого! За цілий рік не висаджено жодного деревця! А я весь цей рік мовчав і ждав! Я терпеливо очікував того часу, коли твої академіки наговоряться і нарешті почнуть щось робити. Але ж ні! Твої пустомелі ніколи не припинять говорити і всі свої так звані перемоги бачать саме в говорильні! Хто кого переговорить, хто кого смачніше і дотепніше облає, той і переміг! Той і бачить себе поважним таким і великомудрим паном. Капець, – Берія впав у крісло і перевів погляд на мовчазного Йосипа Віссаріоновича. – В мене вже закінчується витримка, товаришу Сталін, і я думаю, що пора знову починати чистку. Зібрати до купи всіх оцих так званих науковців, всучити кожному в руки лопату і не випускати їх із степу до тих пір, поки не виконають свій же план.
Сталін відірвав погляд від зеленого сукна столу і втомлено глянув на Жданова. З глибин пам’яті чомусь виринула згадка про розмову з Кіровим, під час якої той несподівано запропонував перенести столицю назад, у Ленінград і розповів, чому ще Петро Перший не долюблював Москви. Але ця недоречна думка вмить згасла і Сталіна охопила неймовірна втома і байдужість.
̶ Ти, товаришу Жданов, того… можеш іти… Подумай, як правильно організувати роботу науковців.
̶ Дякую, товаришу Сталін! – Жданов вмить підхопився з місця. – Я виправдаю ваше велике довір’я!
Коли двері тихо зачинились, Сталін перевів погляд на Берію.
̶ Не кіпішуй, Лаврентій.
̶ Та я тільки полякав його, – розплився у задоволеній посмішці Берія. – Легенько так полякав, аби він тут штани не закаляв.
̶ І лякати зараз не на часі, – і вже до Хрущова, який весь цей час уважно розглядав чорнильницю на столі: – А хто отой третій?
̶ Шелест Петро Юхимович. Родом із Харківщини. Був активістом і одним із перших комсомольців у своєму районі. Закінчив вищу партійну школу. Інститут. На даний час працює директором Ленінградського авіаційного заводу №272 і готує кандидатську дисертацію. На перший погляд Шелест нічим не вирізняється з натовпу, але коли береться до справи, то обов’язково показує результат. Вміє організовувати людей до роботи і вправно так, – ожив Микита Сергійович і насмішкувато глянув на Берію. – Та головне, що він вміє заохотити людей до роботи без насилля. Спокійно, виважено і результативно.
̶ Хто на що вчився, – буркнув у відповідь Берія.
̶ В тебе є план на цього… результативного хлопця? –Сталін ожив і випростався у кріслі.
̶ Хочу забрати його в Київ аби підняв тамтешній авіаційний завод. Для початку. А далі буду просувати його по партійній лінії.
̶ А в тебе, Лаврентій, щось є на цього… Шелеста? – Сталін перевів погляд на Берію.
̶ Та вперше чую, тому й не копав, – Лаврентій Павлович витягнув з кишені хустину і заходився протирати окуляри.
̶ То копни, – Сталін поволі підвівся, вийшов з-за столу аби хоч трохи розігнати меланхолію і, заклавши руки за спину, пройшовся кабінетом до вікна. – Якщо наш Микита так зацікавився цим хлопцем, то треба обов’язково копнути на всю глибину, все витягнути і про цього Шелеста, і про всіх його родичів, – перед вікном різко обернувся і втупив свій важкий погляд у Хрущова. – Треба заодно з’ясувати, що саме замислив наш непосидючий Микита, збираючи навколо себе великомудрих і, головне, дуже активних хохлів. Чому, для прикладу, потрібно шукати в Ленінграді фахівця і переводити його до Києва? Що, у Києві своїх людей нема? У нас що, в Ленінграді надлишок кадрів? І чому саме хохла, а не великороса? А чи не схоже це на те, що «щуку кидають у річку»? На ці питання, Лаврентій, обов’язково треба знайти відповіді. Бо наш Микита останнім часом дуже чудить: то він намагався відрізати від братів білорусів Берестейщину і приєднати її до України, то тягався з поляками за Холмщину і Перемишлянщину, то Пряшівщину намагався відтяпати у братської Чехословаччини, то в румунів хотів забрати Мараморощину. Така активність! Звідки вона, така активність? Що стоїть за цією активністю? Тепер ось взявся якусь науку в Україні розвивати. А для чого наука хохлам? Що за цим стоїть? Які плани у нашого Микити? Може нам досить одного Лисенка?
̶ У мене нема ніяких планів що-до Лисенка і я не просив за нього, – спокійно відповів Хрущов і знову втупив погляд у чорнильницю на столі Сталіна. – Нехай він тут кошмарить місцевих пустомель. А ось Шелест мені потрібний, аби закрити діру у кадрах. Є, звичайно, й інші кандидати, але з ними ще треба попрацювати, бо перелякані вони якісь, засмикані, а від того й не дуже надійні. Бо нема у них твердих ідеологічних переконань. Їхня марксистська філософія переплуталася з українським буржуазним націоналізмом і в їхніх головах утворився стійкий такий продукт особливого великоукраїнського світогляду, який ми мусимо вивітрити чимось іншим, надійнішим. І це інше повинно бути таким, що надало б хохлам нової ідеологічної впевненості і тоді від них буде більше користі. Ось саме для цього мені і потрібен Омелянівський, який може організувати інститут філософії в Києві і впроваджувати марксистсько-ленінську філософію в Україні. Який може налаштовувати і зміцнити в українському суспільстві справжню науку на основі діалектичного матеріалізму, А вже з цим багажем можна було б протистояти і українській буржуазно-націоналістичній ідеології.
̶ Ну ти, Микито, і завернув, – несподівано розсміявся Сталін і повагом пішов на своє місце за столом. – А що то за так званий «великоукраїнський світогляд»?
̶ Вони вважають себе прямими нащадками арійців. Щось типу того.
̶ Правда? – Сталін від здивування не сів, як завжди, повагом, а впав у своє крісло.
̶ Вони що, німецьким тютюном обкурились? – Берія аж спітнів від обурення і заходився знову протирати окуляри. Він зрозумів, що далі будуть питання до нього.
̶ Я точно нічого не можу сказати, справа ще дуже туманна. Є тільки більш-менш загальна інформація, яку мені вдалося роздобути саме завдяки тому, що мене сприйняли за свого. За «свого» в тому розумінні, що я активно клопотався за повернення всіх українських земель. В цьому плані в мене були свої розрахунки, а вони сприйняли це, як мою допомогу в поверненні до якоїсь там прабатьківщини. Отож, за моєю інформацією, ще з середини дев’ятнадцятого століття серед місцевих хохлів-аристократів ходила книженція, в якій, вони так казали, глаголицею описувалася вся їхня історія за кілька тисяч років, щось там за якусь древню імперію Аратанію, яка ледь не пів світу завоювала і навіть древній Єгипет. Щось типу того. Потім якийсь Конашевич хотів цей весь маразм відновити, але десь він пропав, а цю ідею підхопив Хмельницький, але також обламався. Одним словом – там суцільний туман. Отож це питання, як на мене, варто перед московськими істориками поставити, хай вони тихцем копнуть у тому напрямку. А я тому й назвав їхню маячню буржуазним націоналізмом, бо все те від буржуїв походить і своїми балачками вони збивають простий люд з пантелику, і в людей утворюється каша в головах. Ось саме для того, для активної пропаганди марксистської ідеології, мені і потрібні хохли-філософи. Не сторонні, не великороси, яким ніколи не довіряли і не довіряють в Україні, а саме свої, доморощені. Щось типу того.
̶ Чому я про це чую від Микити, а не від Лаврентія? – якийсь час Сталін тупо дивився крізь глуху тишу у простір перед собою, а потім важко видихнув і знову до Хрущова: – З Лаврентієм потім розберемося. Давай, клич цих своїх великомудрих хохлів, подивимось, що то за продукт.
̶ А що робити з директором Балабанівської сірникової фабрики? – тихо ворухнувся Берія. – Якщо він ще не помер від страху.
Петро Юхимович із співчуттям дивився на тремтячого директора, який відчайдушно намагався запалити бодай один сірник із тих, які тисячами щодня виходили з його фабрики. Але сірники ламалися або ж нещадно диміли і одразу ж гасли. Нараз співчуття до директора сірникової фабрики розчинилося у спогадах, які підняв із глибин пам’яті їдкий дим від незапалених сірників.
Ця виразна подія трапилася з ним під час війни в Саратовській області, де Петро Юхимович почав працювати повноважним представником партії по сільському господарству і днями мотався по районах, аби з’ясувати причину малих врожаїв сільськогосподарських культур, причину занепаду тваринництва. Вони їхали до одного з віддалених районів за Волгою і водій, змучений бездоріжжям, запропонував йому зробити невеликий гак.
̶ Кілометрів двадцять гаку, – зрадів водій, отримавши згоду, – але там дорога, як яйце! Машина сама котиться! От побачите. Ми ті двадцять кілометрів швидше пройдемо, ніж п’ять кілометрів навпростець, цими довбаними калабанями.
І дійсно, одразу ж за мостом через невеличку річечку стелилася рівненька добре заасфальтована дорога, а за кілька кілометрів вони в’їхали у порожнє село. Це було одне із сіл колишньої автономної республіки німців у Поволжі. Ще кілька років тому автономна республіка німців Поволжя була квітучим краєм з надзвичайно розвинутим сільським господарством, з потужним переробним комплексом, в який держава не вкладала жодної копійки. А німецькі колоністи і не просили грошей, навпаки, з року в рік вони перераховували все більше податків у казну, завдяки яким цей край завжди був передовим у соціалістичному змаганні. Але почалася війна…
Петро Юхимович попросив зупинитися в центрі села, вийшов з автомобіля і поволі пішов вулицею, вимощеною рівненькою бруківкою, з широкими тротуарами, яких навіть у Саратові не побачиш. Обабіч вулиці рівненькими рядами стояли добротні цегляні будинки, вкриті однаковою темно-червоною черепицею. З вибитими вікнами і потрощеними рамами. Перед деякими будинками валялися поламані меблі. Колись квітучі садиби позаростали чагарниками. На хвилинку зупинився перед провулком, з якого виглядав обгорілий скелет потужного трактора, а біля нього валялися перекинуті поржавілі плуги і борони. Серце Петра Юхимовича ледь не зупинилося від жалю за понівеченою технікою і він прискорив крок. І застиг на краю села перед спаленим млином. Він на все життя запам’ятав той їдкий запах згарища і людської ненависті, яку породжує людське ж недбальство. І пригадалося побоїще, «стінка на стінку», свідком якого він був у далекій молодості, і після якого на льоду залишилися трупи і покалічені тіла. Глуха ненависть і вбивство! Заради чого? Чим керується людина, спрямовуючи свою енергію на вбивство і руйнацію, а не на процес Творення! Чому людина активно переймається питанням «Хто винен?» і зовсім не клопочеться над простим питанням «Що робити?», з якого і починається процес Творення? Чому дикі, первісні інстинкти завжди беруть гору над інтелектом, який важкою працею здобувається людиною? «Господи! Допоможи розібратися мені з цим бедламом і знайти правильний шлях!» – знявся несподіваний крик із глибин душі. І він приніс із собою полегшення.
Вгамувавши емоції, аби словоохотливий водій нічого не запідозрив, далі Петро Юхимович їхав мовчки і слухав веселу розповідь водія про тутешні погроми «фашистської німчури». А в райцентрі, розлютований відвертою брехнею, він влаштував партійцям і господарникам розгром із крутими матюками. І з того часу Петра Юхимовича почали поважати.
Нарешті сірникова коробочка спорожніла, а поруч, у кришталевій попільничці, виросла ціла гора незапалених сірників. Берія вказівним пальцем мовчки підсунув директорові новеньку коробочку прибалтійських сірників. Мокрими і тремтячими від страху пальцями директор витягнув сірник і одразу ж запалив його. Яскравий, веселий вогник сірника в ту мить видався директорові пекельним вогнем, в якому він корчиться від болю і зазнає нещадних мук.
̶ Ну, – процідив Сталін, – тепер ви зрозуміли, для чого ви тут?
Директор безтямно кивнув головою, тремтячими пальцями загасив вогонь, але болю від опіку не відчув. Йому забракло повітря. Він задихався і тримався з останніх сил. Ноги підкошувалися, але він боявся спертися на стіл і, закотивши очі, очікував смертного вироку. Нараз він звалився навколішки і, обливаючись сльозами, на колінах поповз до Сталіна.
̶ Помилуйте, товаришу Сталін… Помилування прошу… Я все виправлю… Я кишки всім винним повиймаю… Я все виправлю…
Шелест ледь стримав нудоту, що підступила до горла, і перевів погляд на Хрущова, який уважно розглядав чорнильницю на зеленому сукні столу, а потім на Омелянівського. На його здивування, Омелянівський зацікавлено, не приховуючи легкої посмішки, уважно слідкував за переляканим директором сірникової фабрики.
̶ Ви вільні, товаришу директор. Ідіть і подумайте, як правильно організувати довірену вам роботу.
Немов би з небес прогримів голос Сталіна і кинув у набожний благоговійний страх тремтячу душу директора. Він із вдячністю поклонився всесильному голосу, підвівся і важко переставляючи ноги, поволі посунув до дверей.
̶ Пронесло… В сорочці народився, – видихнув з полегшенням, випростався і, під знущальним поглядом Поскребишева, пішов у свій затишний світ.
Петро Шелест любив Харків, місто своєї буремної юності, і завжди з ніжністю згадував ті роки, які він провів у цьому чарівному місті. Але Київ… Ще маленьким, коли він вперше почув про Київ, до якого мати збиралася на прощу, то в його уяві це місто сформувалося, як щось небесне, овіяне неземною благодаттю… І ось він їде в Київ…
̶ То може ми вже й столицю перенесемо до Києва? Нє, ну хотів же Столипін зробити саме Київ столицею імперії, а чим ми гірші за Столипіна?
Сталін здригнувся від цих слів Берії. В пам’яті знову сплив Кіров, який доводив свої резони повернення столиці назад, до Ленінграда. Кіров, як і Петро Перший, ненавидів Москву.
̶ А що скаже нам товариш Хрущов?
̶ Я? – Микита Сергійович аж стрепенувся, уявивши Берію в Києві. – Я думаю, що треба все залишити так, як є. Для чого нам лишня волокита.
̶ Хай буде так. Все залишимо, як є. Поки що. Подумаємо. Може зробимо столицею не Київ, а …Ленінград. Але це тільки перший пункт плану великої перебудови. Майбутнього плану. А тому, Микито, твої хохли їдуть до Києва, а ти – до нас, в Москву. Та не сіпайся, знаю, що тобі там добре живеться, привільно і сито. Але тут ми знайдемо тобі іншу роботу, більш відповідальну. І… аби компенсувати таку вагому втрату для України, як товариш Хрущов, – Сталін випростався у кріслі і несподівано широко посміхнувся, – то ми передамо Україні Крим. Може хохли зможуть навести там хоч якийсь лад… Як вам такий хід? Не поспішайте з відповіддю… З Горі передали мені жбанчик гарного вина, то ми зараз поїдемо до мене, посидимо і поміркуємо собі спокійно про Крим і взагалі про все життя. Нам є над чим поміркувати. Спокійно і без поспіху. Все змінилося. Все. І потрібен новий план.
Михайло Еразмович немов розчинився у тумані реальності. Він не відчував себе, не бачив і не чув, що відбувається навколо. Невиразні тіні, що останні роки блукали в його пам’яті мов неприкаяні, нарешті сформувалися в чіткий образ сліпого старця з Межигірського монастиря, який немов би повстав у сяйві сонячних променів, що проникали крізь пройму розбитих дверей. Він впевненою козацькою ходою пройшов давно покинутим собором до нього, до збентеженого Михайлика. Він нічого не питав, а тільки прочитав «Отче наш», перехрестив похилену голову юнака і тихо сказав: «Іди і більше не гріши».
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma