Дві дороги. Перехрестя. Точка дотику- наші серця. Це була мить-і дороги знову розбіглися.
Моя повернула вліво - і круто постелилась увись. Іду, мовчу.Твої обійми додали мені сили, твої слова скріпили в мені дух. Іду на нові подвиги, чи, може, на нові тортури. Зате спокійно й впевнено долаю шлях. Увесь час я згадую тебе, перебираю деталі зустрічей в голові. Дякую, що підхопив, коли знесилена я падала. Дякую, що відігрів. Ти став ковтком свіжого повітря, що повернуло жагу до життя. Ти наділив мене своєю силою та владою. Цікаво, як ти нині там? Чи згадуєш мене хоч інколи, чи, може, за поворотом долі вже забув? А можна, я буду виринати в пам'яті твоїй? То проливним дощем, то вітром раптовим, опалим листям пожовклим, штормом на морі? Можна? Я буду жити в посмішці офіціантки, що на сніданок тобі принесе каву і круасан у Франції, у сміху продавчині ювелірного магазину десь глибоко в Італії, у рухах танцівниці з Іспаніїї, у жестах випадкової жінки в Празі, що буде келих з коньяком тримати в барі, у холодному погляді перехожих у Стокгольмі. Можна? Я буду виринати у твоїй стрічці новин у соціальній мережі. Можна? Я буду поруч, коли ти будеш один. Можна? Я буду осіннім туманом, у тому парку, де ти любиш гуляти...
І поки вона запитує в долі, чи можна, він підбирає акорди для тієї, яку зустрів випадково на перехресті.