Авторка цієї збірки поезій, відштовхуючись від національних літературних традиції, створює свою власну «американську» реальність, в якій вже не думають про Джека Керуака, заявляючи «я не могу перестать думать о крови», і не шукають «Америку в моїх штанях», як Ярослав Могутін, вважаючи, що «все вещи эротичны», і не співають, що «щастя – це теплий пістолет», оскільки «что за / дверь пуля отворяет / в теле?», прагнучи «научиться находить в центре ада / то, что не ад».
Іноді ці вірші схожі на маніфести, тільки вже не періоду бітників, а часу постмодерної політики, яка нагадує абсурдистську мантру: «Америка является и спасает ситуацию, оставляя / Америку удовлетворенной, больше не обязанной / Америку возвращать своей / Америке туда, где она напоминает / Америку / Америке». Питання, які ставить авторка, вічні для такої системи стосунків, а відповіді на них шукали всі тамтешні поети. «Хто вбив цих поросяток?» – питався Вітмен в поемі Гінзберга. «Зачем нужна любовная поэзия во времена жестокости правительства?» - продовжує авторка збірки. І тим не менш, вона не наслідує попередників: «Что, если прошлое — / крадущийся тигр, / а помнить — класть / голову в его пасть?» - питається вона.
Натомість тут багато кохання, яке римується з поезією. І навіть знаходиться відповідь на те, з чого воно складається, про що питався Леон Феліпе: «Якщо щось з того залишиться, то це й буде поезія…» Натомість в авторки: «Не поэзия осталась / от тебя во мне, / стекая / на мои колени, на плитку пола — / именно так? именно так слова возникают / огонь, который я выдыхаю, / вдохнув огонь»…
Кэти Феррис. Лёд для меня. – К.: Каяла, 2021
Ілюстрація: The Connor Brothers
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma