Смолич зняв окуляри й поклав у миску з холодцем.
“Ми брешемо, - мило всміхнувся він, – але ми в те віримо”.
В. Даниленко
Ким був Аркадій Любченко у передвоєнному істеблішменті радянської літератури? З одного боку, член “Гарту”, член Президії ВАПЛІТЕ та відповідальний її секретар, один із засновників “Літературного Ярмарку”, член і секретар “Пролітфронту” та один з редакторів місячника з тією ж назвою, автор збірок оповідань, повістей, драм, перекладів та публіцистичних статей. “Це, мабуть, єдиний у нас художник, що його можна назвати новелістом”, – писав про свого приятеля М. Хвильовий.
З іншого боку, “найбільш таємничою постаттю у літературі передвоєнних часів” називає Любченка автор книги спогадів “Розповідь про неспокій”, незрівнянний літописець бестіярію української радянської літератури Юрій Смолич. “Любченко жадав стати на видноті, посісти визначне місце, близько до видатних людей – і задля цього був здатний на все, – пише не дуже припрошуваний до тодішнього “олімпійського” столу автор згаданої “Розповіді...”, – Він шукав способу стати з видатною людиною запанібрата, підлабузнювався, прислуговувався, вислужувався, хапався виконати будь-яке доручення, якщо воно від людей значних і само собою показне”.
Сьогодні, дивлячись цю хроніку номенклятурних самогубств, слухаючи ці пісні про “загірню комуну”, читаючи ці звіти про кількість випитого на засіданнях різного штибу “ваплітян”, бачиш перебір червоного і голубого, чуєш фальшиві нотки духової оркестри, довідуєшся про нещирість “м’ятежних” запоїв сімдесятирічної давнини. Занадто яскраво, дуже голосно, не на жарт похмільно. Смак, духовність, почуття міри – усе це було зраджене заради “нашої юної, ніжної, бистрокрилої республіки”. Розуміння цього заважало тому ж Любченкові повністю злитися з бурхливим потоком загальної маси.
В суті речі, від радянського письменника вимагалося під ту пору лише одне – зуміти розчинити себе у загальному “гуркоті днів” і колотнечі міжклясових стосунків, схопити ритм і тембр того “вселенського гармидеру” (за О.Блоком – “почути музику революції”), наснажитися розлитою в повітрі романтикою вітаїзму чи пак червоноармійського пантеїзму – і зуміти “повернутись до себе”. Зрозуміло, що всі тодішні мистці-пролеткультівці, навчені папашею Пилипенком словесного плужанства, володіли хистом “тонкого” світосприйняття. Також сумніву не улягає, що всі вони могли висловити своє бачення в матеріялі, створивши “Оду Сталінові”. Проте не завжди і не у всіх спрацьовував перший ступінь – розчинення себе у масовому.
“...Але я зумів це в собі приховати, з болем притаїти, нічим не викрити, – звіряється у “Щоденнику” А.Любченко. – Важко ж як було, Боже мій! Де тільки я, такий хворий, тих сил брав? ... І конче, конче закиди чи ущіпливі натяки мені, що я вже сім років нічого не пишу, одмовчуюсь: “Коли ж тов. Любченко знайде дар слова? Чому Любченко одмовчується?” О, будьте ви прокляті! А ті збори в сутінках на початку війни – мітинги, обіцянки, присяги... Я ж однаково мовчав. Ні разу не виступив. В залі, охопленій присмерком, бродила гостра тривога, терпко стискалося серце. Я ждав. О, як я ждав! І радів, що почалася війна, що аж тепер нарешті якось я розв’яжуся із цими горлохватами, порахуюсь з усім цим огидним ненависним кодлом!”
До речі, А.Любченко не “одмовчувався” навіть за часів пролеткультівської евфорії 1920-их, і в його етюді “Книжка, якої я ніколи не напишу” вже вчувалися істинні наміри автора. “Йде селянин, – кпив А.Любченко в “Універсальному журналі” 1929-го року. з “пролетарського” канону в літературі – Бачить-димить димар. Ах, як прекрасно димить димар! – думає селянин. Коли це – гуде гудок. Ах, гудок! Ах, прекрасний гудок! Ах, як божественно гуде гудок! – думає селянин і моментально закохується в димар і гудок. Тут землю орати, сіяти, а йому руки падають. Не може, ніяк не може бідолашний, сердешний селянин, ба ж – судіть самі – він закоханий. І кидає селянин землю, кидає обійстя, кидає все та поспішає на могутній поклик непереможного гудка й суворого димаря страшенно велетенського заводу. І одразу ж, зодягши робітничу блюзу й ударивши молотом, стає він неймовірно свідомим пролетарем. І одразу ж він тобі й майстер, і кандидат до завкому, і ретельний підшефник, і талановитий самокритик. І він радіє. І всі радіють. І геть усе довкола страшенно радіє. І, кінець-кінцем, чутно, як починають співати “Інтернаціонал”.
Такої книжки, будьте певні, я ніколи не напишу”.
(Далі буде)
Автор підтримує літературний процес, а підтримати автора можна тут:
Приват
4731185618642901
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma