Згадка про останні дні перед втечею радянської влади з Харкова вражає атмосферою метафізичного жаху і тваринного заціпеніння перед свавіллям “червоного” режиму. У майже спорожнілому місті час від часу тривожно озивалися телефони, наче в якомусь гротесково-кошмарному булгаківському сні: “Кого? Варенуху? Его нету. Вышел из театра”. Шукали, як знати, “залишенців”, себто тих, хто свідомо вирішив не евакуюватися. “Хіба ми забудемо, – питався пізніше А. Любченко, – як цим порядним людям під страхом смерти наказано негайно виїздити, як ридали вони, йдучи в азіятську неволю, як неслухняних враз брали під арешт, як жадібно полювали на них розлючені агенти НКВД, пильно скрізь шукаючи, безоглядно хапаючи, заляканими табунами спроваджуючи геть?”
Зловісну ситуацію тогочасного терору й свавілля якнайкраще описують у своїх спогадах обидва цитовані тут автори, а саме – “залишенець” Аркадій Любченко та його колишній колега по творчому цеху Юрій Смолич. Здавалося б, необов’язкові відомості. Можливо, не місце їм у майбутніх ювілейних статтях. Але, з іншого боку, саме так і вкладається в голові очевидна, зрештою, думка: жили обидва письменники в один і той самий час, і творили в рамках однієї, як виявляється, літератури. Суцільна булгаківщина тієї останньої, як завжди, чудово проявлялася саме у дзвінковій організації її процесу.
“Коли ми відправляли на евакуацію перший ешелон – з хворими та старшими письменниками, – розпочинає метафізично-чекістську симфонію Смолич, – я подзвонив Любченкові і просив його зайти до Спілки. Він прийшов. Але на мою пропозицію одержати посадочний талон і виїхати відмовився. Послався на те, що почуває себе зле – дошкуляє виразка шлунка, та й ситуацію на фронті вважає зовсім не такою вже злою, як це малюють панікери, – отже, не бачить підстав для того, щоб “тікати з рідної землі”.
Отож вовче гарчання на якусь мить затихло, але обрану жертву звідтоді вже не пускали з ока. “Коли ситуація на фронті загострилася і ми споряджали другу групу хворих письменників для другого евакуаційного ешелону, я знову подзвонив Любченкові. Телефон на квартирі його тещі не відповів. (“Среди зтих гудков откуда-то издалека послышался тяжкий, мрачный голос, пропевший: ... скалы, мои приют...” – озивається з такого “метафізичного” приводу Булгаков з “Майстром і Маргаритою” – І.-Б.-Т). Допускаючи, що телефонний кабель міг бути порушений бомбардуванням, я послав до нього коменданта клубу письменників Білозуба: нехай прийде невідкладно одержати посадочні талони для себе і родини. ( “– Да нету его дома. Я уж Карпова посылал. Никого нету в квартире. – Черт знает что такое, – шипел Римский, щелкая на счетной машинке.”) Комендант повернувся і доповів: квартира замкнена, на дзвоники ніхто не озивається, але сусіди кажуть, що Любченко з дружиною, сином і тещею перенеслися на околицю до родичів – десь у районі Юр’ївської вулиці".(“Кота, ежели угодно, могу показать, – предложил Коровьев”.)
Далі події з “нехорошей квартирой” та її “незадачливыми визитерами” розвивалися у все наростаючому темпі. “Признаюсь: щось мені тоді замуляло, – продовжує спогадувати Смолич. – Таж Юр’ївська вулиця була близько до заводських районів, а там небезпека в час бомбардування була значно більша, ніж у центрі міста. (“Догадался, проклятй! Всегда был смышлен”, – злобно ухмыльнувшись совершенно в лицо финдиректора, проговорил Варенуха”) І я вирішив завтра ж самому піти на Юр’ївську, розшукати нове мешкання Любченка та переконати його їхати з другим ешелоном. (“А что зто за шаги такие на лестнице? – спросил Коровьев, поигрывая ложечкой в чашке с черным кофе. – А это нас арестовывать идут, – ответил Азазело и выпил стопочку коньяку. – А-а, ну-ну, – ответил на это Коровьев”). Та того ж вечора стався отой наглий прорив – нас самих спішно, серед ночі, евакуйовано, – і доля Любченка пішла геть з поля мого овиду. Пригадую лише, що Бажан, який залишався ще в Харкові зі своєю редакцією “За Радянську Україну”, теж добивався до Любченка, але й йому розшукати спритного Аркашу не пощастило”.
А як воно було насправді з тією суцільною булгаківщиною на осінніх вулицях передвоєнного Харкова? “Ця конвульсійна паніка звалася по-совєтському “евакуація”, – значить Любченко. – І це нечуване насильство в брехливих совєтських інформаціях буде, звичайно, зватися “добровільною втечею населення”. Тільки страхом за своє існування, крайньою безпорадністю, злобою, відчаєм можна пояснити подібну сваволю і брехню”.
І далі герой герой цієї оповіді подає зразок такої “евакуації”, розповідаючи про свій переїзд з Києва до Харкова: “В цей день о 6 год. вечора, щойно я прийшов додому і сів обідати, подзвонив телефон із Спілки п-ів Маміконянц – діловод спілки – передав категоричне розпорядження Бажана й Корнійчука, щоб о 7-й год. вкупі з усією сім’єю і з речами (скільки сам підіймеш) бути на товарній станції, сісти і вирушити. – Куди? – Нє знаю. Куда повєзут. – А як же я за годину доберусь до станції із сім’єю та речами? – Нє знаю, так пріказалі т.т. Корнійчук і Бажан. – “Ну, якщо не буде засобу пересування, то я не виїду, бо це фізично неможливо – так їм, будь ласка, і перекажіть”. А сам собі думаю: справа погана, треба лаштуватися в дорогу, вони, напевне, мені не вірять, уже підозрюють”. (“Лишь только финдиректор утвердился в мысли, что администратор ему лжет, страх пополз по его телу, начиная с ног, и дважды опять-таки почудилось финдиректору, что потянуло по полу гнилой малярийной сыростью”).
Далі буде
Автор підтримує літературний процес, а підтримати автора можна тут:
Приват
4731185618642901
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma