Остання осінь перед відходом більшовиків стала для Харкова воістину “золотою”, ба навіть “багряною”, чи пак “червоною”. “Хіба ми забуваємо, – питався Любченко у своєму зверненні до зацілілих аборигенів, – як під час боїв на околицях міста швидко мчали по кварталах від об’єкта до об’єкта машини, звідки вискакували патентовані палії з червоними зірками на шапках? Вони поспішно творили своє чорне діло. Скрізь спалахували величезні пожежі. Гинуло добро, добуте тяжкою працею, але ніхто й не смів підступитися на захист, бо його тут же ждала куля від спеціяльно поставленої варти”.
Чи випадкова була пожежа, що виникла поблизу місцевого Клюбу письменників, а чи зайнялося в результаті підпалу – це питання нині вже нікого не хвилює. Ясно одне: у тому полум’ї згоріли не лише архіви ВАПЛІТЕ та інших радянських літугруповань, але й літературні репутації. Складніше виглядає справа з рукописами: одні стверджують, нібито вони - всупереч широко цитованому тут Булгакову - також згоріли, інші, нахабно заявляють, що ніяких рукописів не було. Що начебто пожежа знищила не стільки надії, скільки докази. Докази непроглядної номенклятурности українського письменства 1920-30-их років, його кричущої бездарности у вигляді численних “вершників” та “мазайлів” або у кращому випадку його безпросвітної сірости.
Час, як знати, вимірюється публікаціями. До Грушевського, і тоді, коли Хвильового не видавали. Від початку 1990-их років, коли у відродженому в Харкові “Українському Засіві” вперше після п’ятдесятилітньої перерви автор сих рядків, будучи головним редактором журналу, почав друкувати твори Аркадія Любченка “окупаційного” періоду і зокрема його “Щоденник”, минув не час, а ціла епоха обернення речей. По-перше, розвалилася Імперія, змінивши долі і біографії. У місцевому Молодіжному парку відшукали могилу Хвильового – офіційні нащадки тих, хто його допіру цькував; у тамтешньому Літмузеї швиденько проголосили “національним героєм” пролеткультівця Миколу Куліша та іже з ним; у вимерлому Будинку “Слово” виставили “літературний” піонерський пост біля квартири Костя Гордієнка. (“Ну, Кость Гордієнко, – згадується при тому “Щоденник” А. Любченка, – завжди був людиною неповноцінною, справляв враження недорозвиненого, притурканого, заляканого, взагалі... трохи псих”).
Що ж до постаті самого Любченка, а також його місця в історії літератури, то навіть за часів “незалежної” евфорії нічого не змінилося, і, переінакшивши горопашного поета Олексу Веретенченка, вільно було зазначити, що “усім прощається на світі, і тільки Любченкові – ні!” У цьомк випадку спрацьовує специфіка масової свідомости, коли за Любченком, наче голодний вовк (ВОВ?), пантрує небезпека стати рабом однієї теми. Перетворитися на суму людини і ярлика, адже харизматичність автора “Щоденника” очевидна.
Аркадій Любченко не був, як знати, на фронті. Слідом за Дмитром Нитченком, який втік з радянського війська до Харкова, він цілком доречно міг би спитатися: “За що воювати? Що боронити? Оте безпросвітне, безправне животіння? Оте безконечне і брутальне нищення всього, що зветься українським? Боронити отих, хто душив і душить мій безталанний нарід?” І тим не менш, після війни він “пішов по життю” “ навіть після смерти! – з наличкою “коляборанта” і “запроданця”. Ось так пише людина, пише, і в якийсь момент стає заручником теми, без огляду на будь-які свої попередні “вертепи”...
Якось вже воно склалося, що вихід друком “Щоденника” Аркадія Любченка окремою книжкою в Україні наприкінці 1990-х рр. співпав з появою ґрунтовного дослідження Валерія Гайдабури “Театр, захований в архівах“, присвяченого сценічному мистецтву в Україні у 1941-44 рр., а також з появою книги другої спогадів Григорія Костюка “Зустрічі і прощання”, що починається з опису часів воєнного лихоліття, будучи видрукувана в журналі “Кур’єр Кривбасу“. Можливо, це невипадково, і “нам все треба знати про другу світову війну, навіть з такої контроверсійної точки зору”, як значить Юрій Луцький у передмові до “Щоденника” Любченка. Адже постійне відновлення пам’яти, що називається культурою, здійснюється не за рахунок державної політики, а завдяки зусиллям окремих людей.
Хоч автор сих рядків, перечитуючи виданий в Україні “Щоденник” Любченка, подарований сином письменника якраз напередодні чергової річниці “звільнення Харкова від німецько-фашистських загарбників”, і щоразу здригаючись при тому від вибухів ювілейного салюту, має необережність у те “відновлення пам’яти” не вірити. Адже столітній ювілей Любченка так і залишився нереалізований, а його твори воєнного періоду так і не були видрукувані. І все частіше, пишучи про це у “звільненій” та “незалежній” Україні, посеред офіційних свят і церемоній, чуєш знайоме, телефонно-булгаківське: “Варенуха? Не носи никуда телеграммы...”
Автор підтримує літературний процес, а підтримати автора можна тут:
Приват
4731185618642901
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma