Enigma Enigma

Ігор Бондар-Терещенко

2022-07-03 07:09:10 eye-2 3936   — comment 0

Аркаша і ВОВ (к). Золоті лисенята

Чим займався Аркадій Любченко, уникнувши примусової евакуації до Уфи? Майже нічим. Переїхавши до Харкова, милувався з нового ладу, хворів на виразку шлунка, сварився з дружиною, інколи щось писав до місцевої газети, іноді виступав. Активної участи у тодішньому відродженні культурного життя у нелюбій його серцю слобідській столиці практично не брав, хоч з’являвся і в Міській Управі, і в Громадському комітеті, і в “Просвіті”. А тим часом у надрах спокійного, принишклого міста кипіла пристрасть, точилася безоглядна боротьба: українці - росіяни; німецька влада – радянське підпілля, а ще особисті порахунки. 3 потаємних закапелків і закутів повиходили на люди залишені напризволяще родини “ворогів народу”, серед яких виявилося чимало рідних з розстріляного, спаленого й замордованого середовища колишнього “золотого” письменства: діти Гната Хоткевича, Володимира Свідзінського, Миколи Куліша, Костя Буревія, Дмитра Солов’я та ін. Так, брат Павла Тичини був комендантом письменницького Будинку “Слово”, племінниця Xристі Алчевської працювала друкаркою в “Просвіті”, дочки Ладі Могилянської та Миколи Куліша подавали в їдальні.

Потроху розвиднювалося в літературному житті звільненого з-під більшовицького режиму Харкова. Куценьке коло письменників-залищенців було представлене як старшим поколінням (А.Гак, О.Варавва, М.Майський, Г.Перелісна, М.Корж, Л.Топчій, Н.Щербина, В.Алешко, М.Галич), так і молодими авторами з колишнього комсомольського середовища (О.Веретенченко, Д.Нитченко, В.Боровий, І.Христенко). До них долучилися також науковці – професори М.Оглоблин та О. Парадиський, В. Петров, Г. Шевельов, Ю. Бойко.

А що ж наш товариш Аркадео? На проведеній в січні 1943-го року у Харкові конференції українських письменників Віктор Петров поіменно згадав усіх активно працюючих на звільнених теренах літераторів, жодним словом не зачепивши Любченка. Натомість мелянхолійно-номенклятурно заявив: “Ми живемо в епоху криз і катастроф, революційних катаклізмів і воєн, про революціонізуючий сенс яких говорить Гебельс. І саме це стає умовою для відродження української поезії”.

Навряд чи такими промовами міг наснажуватись був Любченко, все глибше занурюючись у тодішню ново-українську дійсність. Все частішими ставали його відмови на пропозиції численних культурницьких установ взяти участь у черговому відроджувальному заході. Навіть у харківському часописі “Нова Україна” він не затримався довго, хоч певний час це був для нього єдиний засіб до існування, та й приміщені там статті колишнього літературного вельможі Любченка мали шалену популярність серед читачів. Все це якнайкраще долучалося до витворення радянською пропагандою образу письменника як зрадника, запроданця і коляборанта.

“Пізніше, в Москві, коли Україну геть залишено і ми працювали в українських установах при Партизанському штабі, – значить у своїх спогадах Юрій Смолич, – стало відомо, що Любченко в окупованому Харкові відразу виринув на поверхню – працював у гітлерівській націоналістичній газетці, виступав перед людьми і розвинув заповзяту антирадянську, контрреволюційну, зрадницьку діяльність. Чи й ті його статті та виступи – з брудними інсинуаціями на радянський лад та брехні про Хвильового”. При тому під “брехнями про Хвильового” мався на увазі нарис А.Любченка “Його таємниця”, в якому описувалася їхня спільна з автором “Вальдшнепів” поїздка по українських селах у голодному 1933-му році. Що ж до самої “Нової України”... “Газета, скільки мені пригадується, не скидалася на німецьку, – свідчить Анатоль Гак. – В ній можна було натрапити статті на будь-які теми, нариси, спогади, фейлетони, кореспонденції з місць тощо. Одне слово, людям було що читати в “Новій Україні”. Навіть Смолич з Полторацьким, повернувшись у 1943 році до Харкова, одразу ж побігли визбирувати по всіх “сарайчиках” (Смоличів термін) примірники “Нової України”. І, можна бути певним, вони їх перечитували від цурки до цурки”.

Згадуючи про подальші занепадницькі тенденції в діяльності А.Любченка, варто, мабуть, зазначити, що попри всі негаразди особистого життя письменника, далеко не через своє відступництво та подальше існування на “окупованій території” він залишався смертельним ворогом для радянської системи. Гнівні статті, в яких він розкривав справжню суть “червоного” режиму, вперше для колишнього підрадянського люду якнайдошкульніше затаврував весь той звіринець, бестіярій і пандемоніюм протиукраїнського офіціозу, представники якого запивали під ту пору евакуаційним кумисом власні заздрощі і злобу на відчайдухів-залишенців, яким хоч раз у житті випало щастя сказати правду.

“Був Є.Фомін, але коротко, – нотував А. Любченко у щоденнику. – Каже, що мене там клянуть. Всі мої статті знають, переказують зміст один одному, але читала їх тільки верхівка, в загальному ж середовищі фігурують тільки назви та усні перекази. Була про мене “нищівна” стаття в “Комуністі”. Панч на якихось зборах потрясав руками й висловився отак образно: “Хотів би я зазирнути в череп Любченка, в його мозок – що він думав, коли зважився на отаку чорну зраду!” Ха-ха! Втер я тобі, енкаведистський виродку, твого довгого й перебитого носа! А Стебун, коли до кімнати зайшов якийсь чоловічина, подібний до мене, і хтось сказав “А мені видалось, що це Любченко” – Стебун патетично вигукнув: “Коли б це Любченко, я враз розрядив би у нього увесь оцей бравнінг!” Проте більшість, як каже Євген, дивуючись моїй сміливості, в той же час глибоко заздрять мені”.

Далі буде

Автор підтримує літературний процес, а підтримати автора можна тут:

Приват

4731185618642901

Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma