Enigma Enigma

Ігор Бондар-Терещенко

2022-06-30 10:31:34 eye-2 3962   — comment 0

Аркаша і ВОВ(к)

 

Усім поважним ювілярам сучасности, яким доля судилася пережити роки воєнного лихоліття, чи пак “Великої вітчизняної війни” (ВОВ), не в затишку “трудового тилу”, а безпосередньо в горнилі “нового порядку” (себто на окупованих Великонімеччиною радянських теренах), пощастило в тому, що протягом мирних 1920-30-их років усі вони встигли надбати “пристойного” творчого доробку: чогось такого вагомого й гідного високого імени радянського мистця написати, змалярувати чи поставити в театрі. Саме завдяки цій спадщині такі одіозні донедавна для радянського офіціозу постаті, як Віктор Петров, Василь Єрмілов чи Йосип Гірняк, так чи інакше, потрапили до ювілейного пантеону української культури. Хоч би й в якості пасинків тієї останньої.

Скажімо, згаданого Петрова, що свого часу об’явився в окупованому Харкові в німецькому мундирі, почавши видавати офіційний журнал для “ост”у назвою “Український Засів”, для нинішніх ювілейних комісій “рятують” його довоєнні “Романи Куліша”, а також поважна наукова діяльність. Такого ж рівню “залиш енець” наразі вже від мистецтва Єрмілов встиг ще за пролеткультівських часів засвітитися в якості запеклого деконструктора “усього буржуазного” в малярстві, запропонувавши разом з Валеріяном Поліщуком цілком утилітарний “революційний” конструктивізм і спроєктувавши, наприклад, "ліжко для кохання". Навіть незрівнянний Гірняк, що під час війни театрально “обслуговував окупантів”, і той безпосередньо спричинився у 1920-их роках до розбудови радянського мистецтва вже в театрі. Натомість Аркадія Любченка, здається, нічого не рятує.

Його культова повість “Via Dolorosa”, так само, як і декадентського штибу “Вертеп”, що одиноко надаються до ювілейного балясту сьогодення, донедавна були критиковані, як речі відверто занепадницькі. Зокрема в “Історії української літератури XX століття” про них зазначено, що “Via Dolorosa” нагадує клясичну новелістику А. Чехова, а “Вертеп” – М. Коцюбинського".Хоч саме довкола цих творів довгий час тупцятимуть сучасні дослідники, озброєні апаратом завчених літературознавчих цитат і вихолощених десятиріччями культурної стагнації педвузівських сентенцій. Натомість одіозний “Щоденник” з 1941-45-их рр., за який Любченко був критикований вже у вигнанні, і який через радикальність висловлених оцінок (людей, явищ, подій) замовчувався навіть у волелюбній діяспорі, навряд чи стане у пригоді ювілейному   пошануванню його автора. Спитати ж його самого не вийшло - навіть Бажану, який перед війною залишався ще в Харкові зі своєю редакцією “За Радянську Україну”, і який добивався до Любченка, «розшукати спритного Аркашу не пощастило» (про що буде далі).

Зовсім уже непридатною для реаніматорів усіх “демократичних” часів буде й короткочасна діяльність Любченка на посаді заввідділу літератури й мистецтва у харківській газеті “Нова Україна” (1941-43), вислідом з чого стали зокрема його епохальні передовиці на кшталт “Україна живе!”, що передруковувались багатьма пресовими органами Краю. Не кажучи вже про нарис “Його таємниця”, що також з’явився у згаданій газеті, вперше належним чином висвітливши справжні причини самогубства Хвильового – задовго до того, як зацілілий і заляканий Остап Вишня спромігся на усні оповіді про трагедію, свідком якої він нібито був.Усе воно знову залишиться за бортом літературної історії, потрактоване як “непритаманне”, “помилкове” та “націоналістичне”, або як “гірке свідчення втрачених ілюзій, розбитих надій і нежиттєздатних мрій”. Хоч, як стає бачити, саме до цих досягнень Любченко йшов протягом передвоєнного періоду свого короткого життя. Нагла смерть у 1945-му році була в тому поступі логічним акордом завершення – єдино можливим фіналом для тих, хто зі словом Правди на устах зрікається усього мирського в ім’я ідеї.

(Далі буде).

 

Автор підтримує літературний процес, а підтримати автор можна тут:

Приват

4731185618642901

 

Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma