«Архітектура безкарності: Як статті 5 та 8 Закону про звернення громадян збудували корупційні вертикалі»
(В кінці, у шостій частині — хитрощі подолання цього державно-корупційного маразму.)
Частина 1.
Ідеологічна диверсія 1996 року: Захист злочинця замість правопорядку
Конституційний процес та формування законодавчого поля в 1996 році відбувалися в умовах жорсткого протистояння між старою радянською номенклатурою та новою олігархічною групою, що гуртувалася навколо П. Лазаренка та Леоніда Кучми. Саме в цей період було закладено правову міну сповільненої дії — статті 5 та 8 Закону «Про звернення громадян», які заборонили анонімні заяви про правопорушення та злочини.
Кучмізм як фундамент системної безкарності
Запровадження обов'язкової ідентифікації заявника не було технічною помилкою. Це був свідомий елемент побудови олігархічно-кримінальної вертикалі. У такій системі чиновник або напівкримінальний «барон» місцевого розливу мав бути апріорі захищений від контролю знизу.
Встановлюючи бар'єр у вигляді ПІБ та домашньої адреси, держава де-факто впровадила «податок на сміливість». Систему було спроєктовано так, щоб будь-яка спроба викрити порушення закону автоматично перетворювалася на персональний конфлікт між беззахисним громадянином та озброєним адміністративним ресурсом бюрократом чи бандитами. Це перетворило право на звернення з інструменту правопорядку на інструмент фільтрації незручних свідчень.
Маніпуляція міфом про реальність «37-го року»
Найбільш цинічним аргументом розробників закону (зокрема юридичної школи, що обслуговувала тогочасну владу) було апелювання до трагедії 1937 року. Вони стверджували, що анонімність — це шлях до масових доносів та репресій.
Проте це — груба логічна маніпуляція, що ігнорує фундаментальні факти:
1. Джерело репресій — не анонімки, а закони: Трагедія 30-х років відбулася тому, що держава криміналізувала нормальну людську діяльність (свободу слова, релігію, приватну власність). Коли злочином вважається «неправильна думка», будь-яке повідомлення стає знаряддям вбивства.
2. Підпис не рятує від терору: В часи НКВС велика кількість доносів була підписана реальними іменами — під тиском або з кар'єрних міркувань.
3. Перекладання відповідальності: У 1996 році влада використала страх перед сталінізмом, щоб заборонити громадянам повідомляти про реальні кримінальні злочини (крадіжки, корупцію, розкрадання майна), фактично прирівнявши викривача корупції та правопорушень до «лже-стукача» часів терору.
Це якщо чесно було кримінального шахрайське глумління. Вони словесно збудили у людей лють на гидких комуністичних сталінських стукачів. І під цим притягнутим за вуха псевдо-приводом позбавили людей прав взагалі безпечно викликати яку б там не було поліцейську допомогу в критичній ситуації.
Я почитав мотивувальні законотворчі дебати того часу, і там якщо чесно, ну просто - психіатричний діагноз розумової недостатності тим пост-совковим “радянським світочам” юриспруденції, як за аргументами так і за контраргументами протилежної установки. Ну або змагання цинічних продажних шкур: “навигадуй правдоподібної якоїсь чухні за гроші”. Тоді тільки починалося це змагання “треба зробити так щоб нам державним чиновникам нічого не потрібно було робити, і ні за що не потрібно було відповідати… Тільки отримувати зарплатню та хабарі”.
Це взагалі треба мати курячий мозок, щоб не розуміти що просто загальна звичайна заява громадянина і повідомлення про злочин чи про правопорушення мають відбуватися за різними схемами процесуально.
Диктатура форми: «Підпис» як вищий пріоритет за «Факт злочину»
Юридична доктрина 90-х років свідомо деформувала поняття правосуддя. Стаття 8 Закону проголосила, що якщо на папері немає прізвища — інформації про злочин не існує.
Це створило абсурдну, системно злочинну з погляду логіки ситуацію:
- Є об'єкт (факт злочину), що має об'єктивні характеристики.
- Є канал передачі даних (звернення).
- Держава свідомо блокує канал, якщо він не містить метаданих про відправника, ігноруючи сам об'єкт, тобто злочин.
Такий підхід став «золотим стандартом» для корумпованої бюрократії. Чиновник отримав легальне право викидати в кошик будь-які докази розкрадання бюджету або екологічних катастроф, якщо автор не підставив себе під удар, розкривши свою особу. Це була перша і найважливіша лінія оборони криміналітету, інтегрованого у владу.
Частина 2.
Економіка та логіка перевірки: Чому аргумент про «дорожнечу» — це блеф
Аргументація розробників закону 1996 року про те, що розгляд анонімних звернень «розорить державу» через потік порожніх скарг, є маніпулятивною і технологічно відсталою. Вона базується на хибній уяві, що кожна перевірка — це обов'язково багатомісячне слідство з купою паперів. Насправді вартість верифікації більшості правопорушень є мізерною порівняно зі збитками від їх ігнорування. Підкреслюю: тут ідеться не про доказ конкретного злочину конкретною людиною, а лише про вартість визначення реальності самого факту злочину чи правопорушення.
Нульова вартість верифікації факту
Для правоохоронної системи існує фундаментальна різниця між доведенням провини конкретної особи (що справді складно і дорого) та підтвердженням самого факту правопорушення.
- Якщо громадянин повідомляє про незаконну вирубку лісу, державі не потрібен його паспорт, щоб переконатися в наявності пеньків.
- Пеньок — це об'єктивна реальність.
- Виїзд найближчого патрульного або дільничного для фотофіксації місця події вартує державі лише 10 хвилин робочого часу чергового. Тобто йому платять зарплату за 12 годин чергування, щоб у потрібні 10 хвилин він куди треба не заглянув. І все — злочину немає, у країні «покращилася» кримінальна ситуація одразу на 50%!
Більше того, у сучасних умовах «верифікатором» може виступити будь-яка нейтральна особа поруч — охоронець магазину, працівник ОСББ або перехожий, якого поліція може попросити просто «глянути й підтвердити». Але закон Кучми вимагає, щоб саме заявник підставив себе під конфлікт із правопорушниками, інакше пеньок для держави офіційно «не існує».
Цифрова революція проти бюрократичного формалізму
У 1996 році основним носієм інформації був папір, який легко підробити або знищити. Сьогодні ситуація докорінно змінилася завдяки смартфонам.
1. Жорсткі докази: Фото чи відео з місця злочину, надіслане через месенджер чи електронну пошту, є набагато ціннішим за підписаний папірець. Це прямий доказ події, який не залежить від особи того, хто натиснув кнопку «зняти».
2. Абсурдність ПІБ: Вимога вказувати прізвище поруч із відеозаписом, де зафіксовано скидання відходів у річку чи побиття, — це юридичне безглуздя. Відео фіксує злочин, а не «думку» автора. Державно організована масова відмова розглядати такі докази через відсутність верифікації заявника — це свідоме державне пособництво злочину.
Метадані замість паспорта: Новий рівень ідентифікації
Держава часто апелює до того, що анонімне звернення унеможливлює зворотний зв'язок. Це брехня.
- Номер телефону, IP-адреса або ID у месенджері є достатніми технічними ідентифікаторами для того, щоб уточнити деталі або викликати людину як свідка пізніше, коли факт злочину вже підтверджено і розпочато офіційне провадження.
- Це дозволяє громадянину зберігати дистанцію на першому, найнебезпечнішому етапі, не вимагаючи від нього акту юридичного самогубства заради повідомлення про «дрібне» (на думку бюрократа) порушення.
Фактично, аргумент про «економічну недоцільність» був вигаданий лише для того, щоб приховати політичну небажаність контролю. Держава не «бідна» — вона просто не хоче бачити злочини, про які повідомляють без «дозволу» самої жертви чи свідка підставитися під удар або від самого початку організувати можливості для правопорушників тиснути на свідків та заявників.
Частина 3.
Примус до конфлікту: Громадянин як заручник системи
Вимога деанонімізації в Законі «Про звернення громадян» — це не просто бюрократична формальність, а потужний інструмент соціального інжинірингу, спрямований на придушення будь-якої низової ініціативи з допомоги охороні правопорядку. Система свідомо виштовхує свідка у зону надвисокого ризику, змушуючи його обирати між громадянським обов'язком та власною безпекою. Також ця система завідомо створила масовий корупційний механізм: якщо вже є заява, вона авторизована — «Скажи мені, хто там на мене скаржиться»... І цей механізм дуже потужно впливає на корумпування поліції.
Викривач завжди «всередині»: Пастка близькості
Найбільш цінну та точну інформацію про злочин зазвичай має людина, яка перебуває в безпосередній близькості до нього: співробітник, що бачить злочин на підприємстві; сусід, який бачить нічне розкрадання майна; підлеглий, який виконує злочинний наказ начальника.
- Для такої людини вказати ПІБ у заяві — це автоматично підписати собі вирок.
- Це не лише ризик звільнення, а й гарантований психологічний та моральний тиск, цькування в колективі або пряма фізична розправа.
- Держава, вимагаючи ідентифікації на старті, фактично каже: «Якщо хочеш, щоб ми припинили злочин, спочатку підстав себе та своїх дітей під кримінально-корупційний тиск».
Культивація безкарності та селекція «баронів»
Цей механізм не можна зводити до простої відсутності паперів. Це система, яка створює паралельну реальність безкарності:
1. Звикання до вседозволеності: Коли тисячі дрібних та середніх правопорушень (від стихійних сміттєзвалищ до незаконної торгівлі) ігноруються поліцією через «анонімність» скарг, у маси правопорушників зникає страх перед законом.
2. Вирощування «хижаків»: Найбільш зухвалі злочинці швидко вчаться користуватися цією дірою в законі. Вони знають: якщо залякати свідків так, щоб ніхто не наважився поставити підпис, державна машина підіграє злочинові і просто «не побачить» його.
3. Еволюція в олігархат: Саме з цієї дрібної, але масової безкарності виросли напівкримінальні, публічно-цинічні фігури. Вони починали з «віджатих» майданчиків у містах, знаючи, що ніхто не піде проти них із відкритим забралом, і доросли до рівня системних олігархів, які диктують волю всій країні.
Держава-відлюдник: Свідоме засліплення
Влада свідомо відгородилася від реального життя громадян своєї країни. Поки антикорупційні органи (НАБУ, НАЗК) під тиском міжнародних партнерів уже впровадили захищені анонімні канали для повідомлень, загальна система МВС та місцевого самоврядування продовжує триматися за статтю 8 як за рятівне коло.
- Це дозволяє поліції не реєструвати «незручні» виклики, а меріям — ігнорувати повідомлення про дерибан землі.
- Держава залишила громадянина сам на сам із агресивною «кримінальщиною» та корумпованими чиновниками, фактично легалізувавши право сильного над правом законного.
Таким чином, закон Кучми створив ситуацію, де повідомлення про злочин стало не нормальним актом комунікації з державою, а актом громадянського самогубства. Більшість обирає мовчання, що і є головною метою системи: тиша в ефірі — це ілюзія порядку, за якою ховається тотальне розкрадання країни.
Частина 4.
Наслідки: Безкарність як причина революцій
Десятиліття дії «фільтра анонімності» призвели до того, що правоохоронна та адміністративна системи України перетворилися на закриті корпорації, що працюють самі на себе. Коли легальні та безпечні канали інформування про злочини заблоковані статтею 8, єдиним способом виправлення системних помилок стає соціальний вибух.
Кримінальна селекція влади: Від «баронів» до диктатури
Неможливість анонімно та безпечно повідомляти про порушення закону створила умови для негативної селекції еліт. Це не просто брак паперів — це фундамент, на якому виросла «країна Кучми»:
- Захоплення територій: Кримінальний елемент, відчуваючи повну безкарність на рівні дрібних правопорушень, поступово монополізував владу. Спочатку це були районні «вирішувачі» та корумповані міліціонери, потім — мери міст, а згодом — цілі області.
- Вертикаль «своїх»: Коли скаржитися на «перевертнів у погонах» або нечистоплотних «підприємців» неможливо без ризику втратити все, ці кадри заповнили всі поверхи державної машини.
- Тотальна безкарність: Це призвело до ситуації, коли кримінальний світ не просто співіснував із владою, а став її невід'ємною частиною, маючи легальний імунітет від будь-яких повідомлень знизу.
Революція як єдиний клапан системи
Уявіть державу, де накопичуються тисячі невирішених конфліктів, нерозслідуваних крадіжок та ігнорованих актів корупції. Оскільки законні методи впливу (звернення) паралізовані вимогою самовикриття, тиск усередині суспільства зростає до критичної межі.
- Заколоти замість еволюції: В країні, де неможливо законно почистити систему від дрібних метастазів злочинності, зміна влади відбувається лише через радикальні акти — майдани чи заколоти з підробкою виборів.
- Історична співпричина: Хоча революції мають багато причин, «мінімізація повідомлень про злочини» через статті 5 та 8 була однією з ключових. Це вимкнуло імунну систему держави. Коли «органи» перестають чути про хвороби організму, організм або гине, або проходить через болісну операцію без анестезії.
Шлях до оздоровлення: Пріоритет факту над формою
Визнання анонімних повідомлень за наявності жорстких цифрових доказів — це не «повернення до 37-го року», а єдиний спосіб демонтажу спадщини Кучми та Януковича.
1. Держава має бачити злочин, а не автора: Якщо встановлення факту злочину є легким і копійчаним, якщо на фото зафіксовано факт хабаря або екологічного злочину, паспортні дані фотографа не мають жодного значення для встановлення істини.
2. Безпека викривача — це безпека країни: Сучасна правова держава має заохочувати передачу інформації, а не карати за неї примусом до конфлікту з багатими та нахабними правопорушниками.
3. Перетворення з об'єкта на суб'єкт: Дозвіл на анонімні звернення поверне громадянину відчуття контролю над своєю вулицею, містом і країною, не роблячи його при цьому мішенню для корумпованої бюрократії та кримінального елементу.
Резюме: Статті 5 та 8 у їхній нинішній редакції — це юридичні рудименти кримінального авторитаризму 90-х. Їхнє скасування та заміна на модель, де зміст і докази важать більше за формальний підпис, є необхідною умовою для переходу від «революційного» способу життя до стабільної правової держави.
Частина 5.
Дегенерація системи та загрози національній безпеці в умовах війни
1. Особистий досвід та ілюзія правопорядку: Чому «поліція не бере трубку та ніколи не приїжджає»
Автор бачить цю проблему не з кабінету, а через багаторічне спостереження за деградацією вуличного правопорядку. Наскільки я розумію, значною мірою з причин цих двох статей система виклику громадянами поліції у надзвичайних ситуаціях здеґенерувалася. І я вам скажу: мені особисто разів п'ять за останні десять років була потреба викликати поліцію — і я, з юридичним досвідом,... не зміг цього зробити. Або не беруть трубку, або починають: «Скажіть вашу адресу». «А ні — то ні», навіть якщо кажеш, що скоєно серйозний злочин. А їм — байдуже. Коротше, дзвониш в одну службу — п'ять хвилин не беруть трубку, дзвониш в іншу — кажуть: «Ми вам зараз дамо телефон першої служби». І так по колу.
Я навіть інколи зриваюся. Бо коли розумію, що якась людина під реальною кримінальною загрозою — для життя, для дітей — буде отак додзвонюватися... це просто якесь кримінальне знущання над людьми. Це симулякрова псевдосистема псевдополіції. Люди взагалі кажуть, що поліція приїде тільки якщо її викличуть комерсанти які їй платять за охорону. І це Вибачте не має називатися правоохоронними органами для громадян.
Сьогодні пересічний громадянин, бачачи очевидне правопорушення — від відкритого розкрадання майна до кримінальних розбірок — опиняється у вакуумі.
- Страх перед «ідентифікацією»: Люди не викликають поліцію не тому, що їм байдуже, а тому, що знають: перший запит патрульного буде «Ваші ПІБ та адреса». В умовах, коли криміналітет почувається вільно, такий дзвінок стає самодоносом.
- Інституційна дегенерація: Обов'язкова ідентифікація стала для поліції легальним способом «не працювати». Якщо людина боїться назватися — виклик ігнорується. Це призвело до того, що система звикла не реагувати, і зараз ми маємо здеґеновану структуру, яка вміє лише заповнювати рапорти, а не запобігати злочинам.
2. Війна та ПТСР: Нові виклики на вулицях
Україна перебуває у стані повномасштабної війни. На вулицях з'являється значна кількість людей зі зброєю та нестабільною психікою.
- Ризик відкритого конфлікту: Вимагати від громадянина відкрито виступити свідком проти агресивної людини з бойовим досвідом або зброєю — це неадекватність, що межує з безумством.
- Анонімність як запобіжник: Можливість анонімно «підсвітити» проблему поліції — це єдиний спосіб вчасно локалізувати конфлікт, поки він не переріс у стрілянину чи трагедію.
3. Агентурна мережа та злочин проти держави
Найстрашніше те, що застаріла стаття 8 прямо грає на руку ворогу. В країні діють сотні агентів, коригувальників та диверсантів.
- Параліч пильності: Коли свідок бачить підозрілу активність (зйомку стратегічних об'єктів, дивну поведінку біля інфраструктури), він має мати можливість миттєво і анонімно повідомити про це.
- Державна зрада через формалізм: Вимога ПІБ у таких випадках — це прямий саботаж національної безпеки. Якщо людина боїться «засвітитися» перед можливою агентурною мережею всередині самих силових структур, вона промовчить. І ціна цього мовчання — життя десятків людей.
4. Міф про «бюджетне розорення» vs Реальність
Аргумент «держава розориться на виїздах» не витримує жодної критики.
- Бюджетний ліміт: Поліція має фіксований бюджет, паливо та штат. Вона не витратить більше, ніж у неї є.
- Інтелектуальна фільтрація: Держава не зобов'язана виїжджати на кожен «шум за стіною», але вона зобов'язана реагувати на виклики, підкріплені фото- або відеодоказами чи пов'язані з критичною безпекою. Що вже казати про виклики, які взагалі не потребують жодних витрат на визначення факту правопорушення.
- Пріоритет виживання: Витрати на перевірку анонімного повідомлення про підозрілих осіб біля підстанції — це копійки порівняно з вартістю відновлення цієї підстанції після удару.
Загальний висновок статті
Статті 5 та 8 — це не просто «погані закони». Це інструменти, які збудували корупційну країну Кучми–Януковича, дозволили криміналітету захопити владу і сьогодні ставлять під загрозу виживання України у війні. Безкарність бюрократії та дрібного криміналу стала нормою життя, яка вибухає революціями кожні кілька років, бо іншого шляху «достукатися» система не залишила.
Вся країна бачила, як так званий «слуга народу» з кримінального елементу бере собі кишенькового поліціянта, їздить з ним по країні і відбирає кол-центри, аж доки не нарвався на серйозних хлопців із розвідки.
Тільки легалізація анонімних повідомлень з пріоритетом на докази та факти може повернути державі імунну систему.
Зараз в Україні діє система, яка не просто не захищає, а фактично грабує громадян тричі поспіль через статті 5 та 8 Закону про звернення громадян.
1. Перше пограбування: Утримання «армії пасивних спостерігачів»: Ми з бюджету (зі своїх податків) утримуємо величезний апарат поліції, слідчих та бюрократів. Але ця система свідомо нічого не робить, ховаючись за папірець. Немає заяви з ПІБ та домашньою адресою — немає злочину. Поліціянт сидить у відділку, отримує зарплату, але не реагує на очевидні факти, бо «процедура не дотримана». Це і є порожнє поліціянтство.
2. Друге пограбування: Збитки від безкарних злочинів: Оскільки люди бояться «засвічуватися» перед криміналітетом чи корумпованим начальством, тисячі злочинів залишаються непоміченими. Спиляний ліс, вкрадене майно, агентурна робота ворога — все це прямі збитки держави. Правопорушники звикають, що поліцію викликати «нереально», і стають нахабнішими. Злочинність зростає, бо система сама вимкнула свої «очі».
3. Третій фактор: Страх як податок: Страх людини «засвітитися» — це теж ресурс, який забирає держава. Замість того, щоб бути джерелом інформації, громадянин стає заручником. Він бачить злочин, але мовчить, бо знає: поліція не захистить його від помсти, а лише зафіксує його дані для протоколу.
Під цим «правничим» маразмом країна докотилася до «прокуратури-2» та до того, що у владу просто прийшла конкретна кримінальна банда злочинців.
Висновок
Ми маємо абсурдну ситуацію:
- Факт злочину: є (його легко і дешево перевірити одним виїздом).
- Армія поліції: є (ми її годуємо).
- Результат: нуль.
Система Кучми зробила так, що держава охороняє не правопорядок, а свій спокій від громадян. Це не просто корупція — це мародерство під час війни: ми витрачаємо ресурси на систему, яка офіційно відмовляється бачити злочин без «авторизованого доносу».
Ці маразматичні перли кучмівських законодавчих шахрайств не тільки порушують основні конституційні права громадян — вони часто навіть не дають можливості громадянам попросити про захист цих прав.
Частина 6.
Хитрощі сьогодення
Зрозуміло, що таку ситуацію інституціоналізованої корупції та бандитизму треба викорінювати. Але як зараз жити людям, які вже 30 років реально не можуть ніяк призвати державу на допомогу проти бандитів та правопорушників, інакше як підставляючи свою родину під тиск бандитів та корупціонерів?
Ці бандитські олігархічні статті рівно такі, щоб заважати жити всім нормальним людям глобально... а для людей хитрих вони не є перепоною.
Перерахую слабкі позиції цієї корупційної конструкції:
Ніхто не заважає зателефонувати в поліцію одній людині, а потім щоб слухалку взяла інша людина — перший представився, а другий розповів скаргу. Потім кажуть: «Та в мене попросили телефон, потім віддали, каже — розкажи мені, треба бігти, бла-бла-бла».
Слабкі місця у самих статтях — ви самі здогадаєтеся:
Ст. 5
«...У зверненні має бути зазначено прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання громадянина, …»
Тут корупційно-юридичні розробники, що складали закон, ховаючись за своїм комуністично-радянським юридичним «авторитетом», не прописали слово «заявника», а написали «громадянина» і не вказали, якого саме конкретно громадянина. Ну далі — кому потрібно, зрозуміє.
Ст. 8
«…Рішення про припинення розгляду такого звернення приймає керівник органу, про що повідомляється особі, яка подала звернення….»
Тобто жодний оператор службового кол-центру не має права не приймати заяву — він не має права припиняти її розгляд та просування. Він має прийняти або покликати до телефону керівника органу, або записати заяву і передати її керівнику, якщо в того є думки щодо її нерозгляду через анонімність. Самі оператори таких прав не мають, хоча постійно роблять саме це, порушуючи закон і конституційні права громадян.
Додатки
Стаття 5. Вимоги до звернення
{Стаття 5 в редакції Закону № 577-VIII від 02.07.2015 набирає чинності з 28.10.2015, крім частини третьої, яка набирає чинності з 28.08.2015 — див. пункт 1 розділу II Закону № 577-VIII від 02.07.2015}
Звернення адресуються органам державної влади і органам місцевого самоврядування, підприємствам, установам, організаціям незалежно від форми власності, об'єднанням громадян або посадовим особам, до повноважень яких належить вирішення порушених у зверненнях питань.
Звернення може бути подано окремою особою (індивідуальне) або групою осіб (колективне).
Особливою формою колективного звернення громадян до Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, органу місцевого самоврядування є електронна петиція, яка подається та розглядається в порядку, передбаченому статтею 23-1 цього Закону.
Звернення може бути усним чи письмовим.
Усне звернення викладається громадянином на особистому прийомі або за допомогою засобів телефонного зв'язку через визначені контактні центри, телефонні «гарячі лінії» та записується (реєструється) посадовою особою.
Письмове звернення надсилається поштою або передається громадянином до відповідного органу, установи особисто чи через уповноважену ним особу, повноваження якої оформлені відповідно до законодавства. Письмове звернення також може бути надіслане з використанням мережі Інтернет, засобів електронного зв'язку (електронне звернення).
У зверненні має бути зазначено прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання громадянина, викладено суть порушеного питання, зауваження, пропозиції, заяви чи скарги, прохання чи вимоги. Письмове звернення повинно бути підписано заявником (заявниками) із зазначенням дати. В електронному зверненні також має бути зазначено електронну поштову адресу, на яку заявнику може бути надіслано відповідь, або відомості про інші засоби зв'язку з ним. Застосування кваліфікованого електронного підпису при надсиланні електронного звернення не вимагається.
{Частина сьома статті 5 із змінами, внесеними згідно із Законом № 2801-IX від 01.12.2022}
Звернення, оформлене без дотримання зазначених вимог, повертається заявнику з відповідними роз'ясненнями не пізніш як через десять днів від дня його надходження, крім випадків, передбачених частиною першою статті 7 цього Закону.
Звернення про надання безоплатної правничої допомоги розглядаються в порядку, встановленому Законом України «Про безоплатну правничу допомогу».
{Частина дев'ята статті 5 в редакції Закону № 3022-IX від 10.04.2023}
{Стаття 5 із змінами, внесеними згідно із Законом № 5477-VI від 06.11.2012; в редакції Закону № 577-VIII від 02.07.2015}
Стаття 8. Звернення, які не підлягають розгляду та вирішенню
Письмове звернення без зазначення місця проживання, не підписане автором (авторами), а також таке, з якого неможливо встановити авторство, визнається анонімним і розгляду не підлягає.
Не розглядаються повторні звернення одним і тим же органом від одного і того ж громадянина з одного і того ж питання, якщо перше вирішено по суті, а також ті звернення, терміни розгляду яких передбачено статтею 17 цього Закону, та звернення осіб, визнаних судом недієздатними.
{Положення частини другої статті 8, за яким не розглядаються «звернення осіб, визнаних судом недієздатними», визнано таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) згідно з Рішенням Конституційного Суду № 8-р/2018 від 11.10.2018}
Рішення про припинення розгляду такого звернення приймає керівник органу, про що повідомляється особі, яка подала звернення.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma