Острів Рюген у Балтиці був прообразом билинного острова Буяна (Руяна). У поселенні Аркона був великий храм Святовида, відомий далеко за межами Балтійської Славії. Характерною особливістю храму була наявність при ньому дружини з трьохсот воїнів-лицарів, що воюють виключно на славу свого божества-покровителя, та храмової стайні з білосніжними священними кіньми в ній. Один із цих коней був присвячений Святовиду і на ньому ніхто не мав права їздити – крім спеціально призначеного жерця. Також кінь Святовида був головною дійовою особою в обряді гіпомансії, до якої вдавалися під час вирішення найважливіших питань. Це зокрема підтверджує версію, що описані Тацитом «германці» насправді були слов'янами. Тим більше, що звичай гіпомансії був поширений по всіх землях Балтійської Славії. Ось що пишуть очевидці, які в різні часи побували в містах західних слов'ян:
Саксон Граматик,
«Дії Данів», 2 пол. XII ст.: «Місто Аркона лежить на вершині високої скелі; з півночі, сходу та півдня огороджений природним захистом... із західного боку захищає його високий насип у 50 ліктів... Посеред міста лежить відкрита площа, на якій височить дерев'яний храм, прекрасної роботи, але поважний не стільки за пишнотою зодчества, скільки за величчю бога, якому тут споруджено кумир. Весь зовнішній бік будівлі блищав майстерно зробленими барельєфами різних фігур, але потворно і грубо розфарбованими. Тільки один вхід був у нутрощі храму, оточеного подвійною огорожею. У самому храмі стояв великий, перевершуючий зріст людський, кумир, з чотирма головами, на стільки ж шиях, з яких дві виходили з грудей і дві – до хребта, але так, що з обох передніх і обох задніх голів одна дивилася праворуч, а інша ліворуч. Волосся і борода були підстрижені коротко, і в цьому, здавалося, художник узгоджувався з звичаєм руян. У правій руці кумир тримав ріг із різних металів, який щороку зазвичай наповнювався вином із рук жерця для ворожіння про родючість наступного року; ліва рука уподібнювалася луку. Верхній одяг спускався до берців, які були складені з різних сортів дерев і так майстерно були з'єднані з колінами, що тільки при уважному розгляданні можна було розрізнити фуги. Ноги стояли нарівні із землею, а фундамент зроблений був під підлогою. У невеликому віддаленні видно було вуздечку і сідло кумира з іншими приладдями. Розглядаючого найбільше вражав меч величезної величини, піхви, черен якого, крім красивих різьблених форм, відрізнявся срібною обробкою. Крім того, цей бог мав також храми в багатьох інших місцях, керовані жерцями меншої важливості. Крім того, при ньому був кінь, абсолютно білий, у якого висмикнути волосся з гриви або хвоста вважалося безбожним. Святовіта символізували різні знаки, зокрема, різьблені орли і прапори, головний з яких називався Станиця... Влада цього невеликого шматка полотна була сильнішою за владу князівську».
Тітмар Мерзебурзький
, «Хроніка», 1012–1018 рр.: «У місті немає нічого, крім майстерно спорудженого з дерева святилища, основою якого є роги різних тварин. Зовні, як це можна бачити, стіни його прикрашають майстерно вирізані зображення різних богів та богинь. Усередині ж стоять виготовлені вручну ідоли, кожен із вирізаним ім'ям, вбрані в шоломи та лати, що надає їм страшного вигляду. Головний з них зветься Сварожич; всі язичники поважають і шанують його більше за інших. Прапори їх також ніколи не виносяться звідти, за винятком хіба що військової потреби; причому винести їх можуть лише піші воїни».
«Для ретельного піклування про святилище місцевими жителями призначено особливих служителів. Коли вони збираються там, щоб принести жертву ідолам або пом'якшити їхній гнів, ті сидять, тоді як інші стоять поряд; таємно перешіптуючись один з одним, вони з трепетом копають землю, і, кинувши жереб, дізнаються істину у справах, які викликають сумнів. Закінчивши це, вони покривають жереб зеленим дерном, і, встромивши в землю хрест-навхрест 2 гострокінцеві списи, зі смиренним послухом проводять крізь них коня, який вважається найбільшим серед інших і тому шанується, як священний; незважаючи на кинутий вже жереб, що спостерігався ними раніше, через цю, нібито божественну тварину, вони вдруге проводять ворожіння. І якщо в обох випадках випадає однаковий знак, задумане виконується; якщо ж ні, засмучений народ відмовляється від задуму».
«Скільки округів у тих краях, стільки там і храмів, у кожному з яких вважається невірними ідол того чи іншого демона. Причому вищезгадане місто посідає серед них особливе становище. Вирушаючи на війну, вони прощаються з ним, а з успіхом повернувшись, шанують його належними дарами; шляхом жереба і коня, як я вже казав, вони старанно з'ясовують, що служителі повинні жертвувати богам».
Гельмольд,
«Слов'янська хроніка», 1167-1168 рр.: «Є слов'яни дивовижна помилка. А саме: під час бенкетів і поливань вони пускають кругову жертовну чашу, вимовляючи при цьому, не скажу благословення, а скоріше заклинання від імені богів, а саме доброго бога і злого, вважаючи, що всі успіхи добрим, а всі нещастя злим богом спрямовані. Тому злого бога вони своєю мовою називають дияволом, або Чорнобогом, тобто чорним богом. Серед безлічі слов'янських божеств головним є Святовіт, бог землі райської, оскільки він – найпереконливіший у відповідях. Поруч із ним решту вони ніби напівбогами шанують. Тому на знак особливої поваги вони мають звичай щороку приносити йому в жертву людину – християнина, якого вкаже жереб. Зі всіх слов'янських земель надсилаються встановлені пожертвування на жертвопринесення Святовіту. З дивовижною повагою ставляться слов'яни до свого божества, бо вони не легко приносять клятви і не терплять, щоб гідність його храму порушувалась навіть під час ворожих навал»…
Загалом, все це стосується Святовида та його головного храму в Арконі. не дивно, що храм цей був надзвичайно багатий і викликав заздрість у всіх оточуючих королів, ярлів та інших шведів. Що й прирекло Аркону на руйнування, а слов'янські землі Балтії – на поневолення жадібними та жорстокими християнами, які прикривають свої військові злочини фіговим листком «порятунку язичників».
Гельмольд
, «Слов'янська хроніка», 1167–1168 рр.: «І досягла успіху справа короля Данії, і могутньою рукою зайняв він землю руян, і вони дали йому у викуп за себе стільки, скільки король призначив. І наказав король витягнути цей стародавній ідол Святовита, який шанується всім народом слов'янським, і наказав накинути йому на шию мотузку і тягти його посеред війська на очах слов'ян і, розламавши на шматки, кинути у вогонь. І зруйнував король святилище його з усіма предметами шанування та пограбував його багату скарбницю. І наказав, щоб вони відступили від оман своїх, у яких народжені були, і долучилися до шанування істинного бога».
Розкопки в Ретрі, слов'янському місті Балтії, стали свого часу сенсацією, відкривши світові непросто «слов'янський світ» біля сучасної Німеччини, а й показавши найвищу культуру цього світу – скульптуру і писемність. Археологія спростувала нав'язану спочатку катерининськими «істориками», а потім і радянськими, думку про дикість і дрімучість слов'ян. Як виявилося, у «диких і дрімучих» була своя, рунічна писемність, вони вміли створювати предмети мистецтва, їх фортифікаційні споруди були на рівні кращих на той час – загалом, впала ще одна версія походження державності, що культивується Москвою, у слов'ян. І навіть із «украми», над якими досі натужно потішаються московські великодержавники, теж вийшла накладочка. Виявляється, вони таки були. І не просто були – а залишили по собі добрий слід в історичному житті Європи. Чого не можна сказати про самих московитів – не вважати ж доброю спадщиною завезених ними до Європи рудих тарганів, де вони відомі під назвою «москалі».
У VI-VII століттях Схід сучасної німецької федеральної землі Бранденбург приходять слов'янський народ укрів (україни, укряне, украни) і селяться переважно у безлюдних місцях, будуючи поселення і фортеці. Перша згадка про укров знаходиться у Статуті єпископа Брандербурзького в 948 році. Досі зустрічаються слов'янські топоніми та гідроніми, зокрема сама територія, яка раніше належала украм, нині називається Уккермарк («Укрів марка»).
У місті Передній Померанії, Торгелові, знаходиться етнологічний музей просто неба, що дає уявлення про життя слов'ян часів Балтійської Славії. Музей названий «Ukranenland», а річка, на якій стоїть Торгелов, носить ім'я Uecker. Після проведення археологічних розкопок тут було реконструйовано слов'янське поселення IX-X століть. У «Ukranenland» є цілком робочі копії кораблів слов'ян і русів, що панували у VIII-X століттях на Балтійському морі. Там же можна ознайомитись із побутом жителів поселення того часу.
Кругла форма замку з підйомним мостом характерна для арійських бургів, що з лугансько-донецького Степу розповсюдилися по всіх межах Аріани. Десь вали насипалися із землі з дерев'яними коробами всередині стін; десь збиралися з оброблених спеціальним протипожежним складом колод, скріплених шипами та обмазаних глиною; десь застосовувався камінь. Конструкція підходила для будівництва з будь-якого матеріалу, притаманного кожній конкретно взятої території. До того ж круглі бурги було зручніше захищати невеликою кількістю воїнів, ніж із валами іншої форми.
Занепад Балтійської Славії настав через те, що слов'яни, що спочатку відбили хрестовий похід, не змогли об'єднати свої сили після того, як інтереси слов'янської спільної справи були зраджені князем Ніклотом, який запросив німецьке військо для примушення непідпорядкованих йому племен до виплати данини для німців же. Популярність такого князя різко впала, і коли нова хвиля німецької агресії захлеснула Балтійську Славію, під прапорами Ніклота зібралося дуже мало воїнів, щоб протистояти загарбникам.
Німецькі єпископи, які прийшли разом із військами, поступово знищили всі «богопротивні» слов'янські пам'ятки культури. Особливих гонінь зазнала писемність - писемні люди не годилися в раби, причому писемність їх була глибоко ворожа постулатам християнства. Не дарма ж було знищено рунічне Євангеліє русів і дивом дійшло до наших днів готське Євангеліє, написане рунами – руни були оголошені єретичними, сатанинськими знаками. Згодом населення Балтійської Славії, що залишилося живим, асимілювало з німецькими колоністами і, сприйнявши мову та культуру завойовників, стало тими «німцями», яких ми зараз знаємо. Перефразуючи відому фразу, можна сказати: «Поскреби будь-якого німця, і під тонким шаром германізму виявиться слов'янин».
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma