Enigma Enigma

Олег Бойко

2019-10-01 07:21:23 eye-2 2623   — comment 1

АВТОРИТЕТ ВІЙСЬКОВОГО ЛІДЕРА ЗА ЕРІХОМ ФРОММОМ

Нещодавно проводив контрольне письмове опитування курсантів – майбутніх командирів щодо розуміння ними сутності авторитету військового лідера. Мною було поставлено таке питання: “Чи завжди авторитетна людина є лідером? Пояснити чому так або ні?” Курсантам треба було письмово сформулювати власну думку за три хвилини, двома реченнями. 66% курсантів відповіли: “Так. Авторитетна людина завжди є лідером” і намагалися аргументувати свої відповіді. Але заслужено отримали двійки.

Звісно, що військовий лідер – це завжди авторитетна людина. Однак, будь-який авторитетний військовий, компетентний у чому-небудь краще за інших, наприклад, класний механік-водій (кухар, кулеметник, снайпер тощо) має так званий “епістемістичний авторитет”. Тобто має авторитет знавця, фахівця але не завжди є лідером. Він потенційно може бути лідером але не завжди ним є.

Коли я навів курсантам правильну відповідь, то в багатьох з них наступило інтелектуальне прозріння, що відразу відобразилося в їхніх очах. Важливо, щоб у своїй офіцерській службі вони здобували справжній авторитет, а не тільки “епістемістичний”.

Вважаю, що зараз ми пожинаємо наслідки виховання дітей в авторитарному середовищі, людьми з авторитарними характерами. Водночас, маю надію на незворотний відхід нашої армії від постколоніального (“совкового”) розуміння авторитету до сучасного – за стандартами НАТО. Однак, на жаль в ЗСУ ще мало тих, хто дійсно усвідомлює ці стандарти і реально впроваджує їх у військову практику.

Наведу приклад ще однієї “постколоніальної” ознаки ментальності нашої армії. Наберіть в електронній версії Статуту внутрішньої служби ЗСУ (затвердженим Законом України) в пошуковому режимі слово “авторитет” і отримаєте відповідь, що цього слова у тексті не знайдено.

Виникає питання: чи потрібний авторитет солдату, сержанту, офіцеру, щоб успішно служити в ЗСУ?

У переважної більшості особового складу, особливо в командної ланки, виникає психологічна установка: якщо статут цього не вимагає – можна далі не “паритися”. Командири підрозділів будь-якого рівня (відділення, взводу, роти (батареї) тощо) автоматично, після призначення на посаду отримують так званий “посадовий авторитет”, “авторитет військового звання” і відповідно – офіційну владу та можливість впливати на особовий склад. По науковому це називається “деонтичним авторитетом” – авторитетом вищої за рангом особи, начальника.

Вид авторитету схожий як в анекдоті:

Приїхав генерал в бригаду на Ширлан з перевіркою. Обійшов всі палатки, заглянув у всі щілини, наказав штабним сейфи відкрити. Все чисто, охайно і без зауважень. Вишикували роту. Оглядає стрій – всі солдати підтягнуті, підстрижені чисті. Раптом бачить в кінці строю ледь стоїть на ногах бухий, небритий солдат і від нього тхне перегаром. Генерал йому:

  • Ти хто?
  • Я дембель… В мене контракт закінчується. А ти хто?
  • Я генерал!
  • Тоже ніх@во ...

У будь-якої військової посадової особи авторитет і так є, а який він за якістю і чи справжній – цим більшість в нашій армії взагалі не переймається. Однак, авторитет посади, звання, статусу, повноважень і влади – це штучний авторитет, він не справжній і саме в цьому криється небезпека.

Таке примітивне сприйняття авторитету зазвичай “боком вилазить” в бойових ситуаціях, коли працює чинник небезпеки для життя і твій посадовий авторитет, авторитет твого звання (навіть генеральського) відразу “випаровується” вмить. Під час загрози життю начебто існуючий “авторитет” командира (воєначальника) раптом кудись зникає, підрозділи стають не керованими і не виконують накази віддані “металевим голосом”. А декого з тих, хто віддає накази навіть посилають матюками. Таке неодноразово було під час інтенсивних бойових дій з росіянами на Донбасі.

Американський військовий письменник та історик, бригадний генерал Самюель Маршалл (S.L.A. Marshall) написав про те, що одностайна особового складу згода з наказом надає йому авторитетності. Однак, не менш справедливо сказати, що повсюдне непогодження особового складу з наказом знецінює його. “Авторитет – скоріше результат, а не причина дисципліни і слухняності. В сучасній історії є багато прикладів того, як війська, що отримали накази в напруженій бойовій обстановці, відмовлялись їх виконувати. У кожному випадку головною причиною була відсутність впевненості в досвіді і здібностях командирів. Коли більшість людей в строю втрачає волю до підпорядкування, їх колишній командир ipso facto (за фактом) втрачає здатність командувати. В кінці кінців, авторитет ґрунтується на повазі, а не навпаки”.

Це означає, що командир зі справжнім (а не тільки посадовим) авторитетом контролює ситуацію, веде своїх людей за собою до успіху і перемоги в бою. Він для них беззаперечний авторитет і шанований військовий лідер.

Поясню своє розуміння, який вид авторитету на сьогодні важливий саме для українського військового лідера і є його головною ознакою.

Слово “авторитет” латинського походження і означає володіння владою. Іншими словами, та особа (організація, вчення), яка користується загальним визнанням і владою, має вплив на переконання і поведінку інших людей вважається авторитетом.

В англійській мові збереглося початкове значення латинського слова auctoritas. Однак, в українській мові слово авторитет має зовсім інше значення, ніж англійське authority – влада. В українському розумінні авторитет, перш за все – це загальновизнана ДОВІРА, ШАНА, ПОВАГА, а також особа (організація, вчення), яка користується такою пошаною, є впливовою та заслуговує повної довіри.

Отже, найголовнішими ознаками авторитету військового лідера є довіра, пошана, повага – вони, перш за все, і є провідними чеснотами його характеру.

Можна з високих трибун багато розповідати про краще ставлення командирів (начальників) до особового складу. Можна вимагати, щоб солдати не розповідали про свої проблеми журналістам (навіть заборонити це під страхом покарання) і волонтерам. Можна віддавати розпорядження з закликами до командирів знати і відразу вирішували проблеми особового складу чи хоча б повідомляли про них начальникам на “гарячі лінії” командувань, ГШ і МО. Навіть президенту. Однак, які б рішення і вимоги не висувались військовим керівництвом, люди будуть розповідати про проблеми тільки тим, кого шанують, поважають і тим, кому довіряють.

Знову наведу приклад зі Статуту внутрішньої служби ЗСУ. Питання: скільки в ньому згадується слів “шанувати”, “поважати”?

Доповідаю! Тільки два (!!!) рази в Статуті внутрішньої служби використано слово “довіра”. Слово “шанувати” та його похідні в цьому статуті використано тільки три (!!!) рази. Наприклад, в обов’язках солдата (матроса) у ст. 128 визначено: “виявляти ПОВАГУ до командирів (начальників) і старших за військовим званням військовослужбовців, ШАНУВАТИ честь і гідність товаришів по службі…”.

Однак, слово “повага” у Статуті внутрішньої служби вже використано – 13 разів. Наприклад в ст. 30: “Підлеглий зобов’язаний беззастережно виконувати накази начальника, крім випадків віддання явно злочинного наказу, і ставитися до нього з повагою”. Це щось на кшталт: наказую поважати начальника, не дивлячись ні на що, навіть на його “свинську” поведінку. Принцип єдиноначалля визначає такі вимоги, інакше армія розвалиться!

Звісно, в обов’язках командира (начальника) також є вимоги поважати підлеглих. Наприклад, в ст. 59: “виявляти чуйність та бути уважним до підлеглих, поєднувати вимогливість і принциповість з ПОВАГОЮ до їх честі і гідності, вникати в проблеми їх побуту, забезпечувати соціальну та правову захищеність, у разі необхідності клопотати за них перед старшими командирами (начальниками)”.

В обов’язках командира батальйону (дивізіону) є таке: “виховувати у військових колективах відвертість, взаємну ДОВІРУ та ПОВАГУ” (ст. 101). В обов’язках командира взводу (ст. 120) також є вимога: “з повагою ставитися до підлеглих, дбати про виховання солдатів, сержантів (старшин) і згуртування військового колективу”.

Де ж ти виявиш ту повагу до деяких командирів (начальників) і старших за військовим званням, коли вони щоденно демонструють хамську поведінку і зневагу до підлеглих? Як може виховувати довіру і повагу в людей той, хто її сам не має?

Мені подобається пояснення авторитету соціальним психологом Еріхом Фроммом, яке чітко накладається на розуміння сутності авторитету військового лідера. Вчений визначає два його види: раціональний і нераціональний.

Раціональний авторитет – це довіра інших до компетентності людини в чому-небудь. Наприклад, думка і рішення офіцера-артилериста про найкраще застосування приданої ротній тактичній групі артилерійської батареї в певній ситуації буде мати більший вплив і значущість чим думка офіцера-піхотинця, який обіймає посаду комбата. Тому що для особового складу командир батареї вважається більш компетентним в артилерії і він автоматично здобуває у них раціональний авторитет.

Однак, його авторитет у професійній сфері завжди відносний. Якщо його рішення і пропозиції не будуть успішними – відразу виникне сумнів в його авторитетності. Тобто свій авторитет офіцеру-артилеристу треба постійно підтверджувати. Раціональний авторитет завжди тимчасовий, він постійно під фокусом критики і уваги з боку тих, хто його визнає, а визнання залежить від дієвості, результативності і успішності. Всі ці положення притаманні і військовому лідерству. Військовий лідер має раціональний вид авторитету за класифікацією Еріха Фромма.

Зазвичай, про такий вид авторитетності кажуть: “Я поважаю його бойовий досвід, довіряю йому як професіоналу”. Іншими словами, раціональний авторитет – це довіра досвіду і компетентності військового лідера. Визнання його таким.

Ірраціональний авторитет за Еріхом Фроммом вкладається в одну “совкову” формулу армійського життя: “п. 1 – командир завжди правий, якщо він не правий – дивись п. 1”. Такий вид авторитету залежить тільки від статусу, посади і позиції, яку займає командир (начальник). Тут довірою навіть не пахне. Його компетентність, шана, повага нічого не варті, але атмосфера страху – завжди на першому місці – від страху очікування незадоволення “авторитетної особи”, до страху перед сумнівом в її “святості”.

Військова посадова особа з ірраціональний авторитетом ніколи не буде гідним командиром і не вважається військовим лідером.

У своїй книзі “Людина для себе” Еріх Фромм написав: “Джерелом ірраціонального авторитету завжди є влада над людьми. Така влада може бути фізичною або ментальною, вона може бути реальною або умовною, породженою лише тривогою і безпорадністю людини, яка є під впливом цього авторитету.

Влада – з одного боку, страх – з іншого, завжди є основою ірраціонального авторитету. Такий авторитет не тільки не потребує критики, але й забороняє її. Раціональний авторитет оснований на рівності між авторитетом і суб’єктом, які відрізняються тільки рівнем знання і вміння в тій чи іншій сфері. Ірраціональний авторитет за своєю природою вибудовується на нерівності, що обумовлює відмінності в цінності”.

Отже, якщо ми дійсно прагнемо позитивних змін в Українській армії, змін в ментальності воєначальників, впровадження принципів “людиноцентричності” (за визначенням нового міністра оборони) необхідно створити якнайкращі умови для формування і розвитку військових лідерів з раціональним авторитетом.

Яким чином оцінюється нині рівень авторитету і лідерства командирів (начальників) в ЗСУ, і які проблеми з цим пов’язані – в моїй наступній статті. Коротше, про “барство” і “баринів” при погонах згодом.

Фото прев'ю взято тут: https://m.facebook.com/story.php?story_fbid=1361965040639416&id=453559011480028