Десь далеко, чи не дуже далеко, чи зовсім близько живуть люди. Двоє людей. А може вже одна людина. Батьки.
Живуть як і всі. Працюють, готують їжу, хворіють, тішаться сонечкові, підставляють обличчя снігові, заносять до хати дрова, запалюють в грубці, слухають, як ті дрова тріщать. А перед тим, влітку, чи восени, вони вдвох ті дрова різали. Ставили на «козла» деревину, брали пилку «дружба», він за один кінець, вона за другий і тягнули ту пилку туди-сюди. Туди-сюди. У нього виходило краще, він сильніший, а у неї не виходило. Пилка гнулась, застрягала і вищала. Він сердився і прикрикував на неї. А вона сердилась, сама на себе, що не може тягнути так, як він, і на нього, що не розуміє, що вона не може так як він. Хоче, а не може.
Перекур, - казав він, сідав на порізаний ковбик, витягав дешеву цигарку, крутив її довго в пальцях, нарешті вставляв в вже добре поріділі зуби, діставав пачку сірників, трусив нею, чи не пуста, і запалював цигарку.
Затягувався сильно, аж щоки втягувались і проступали обриси щелепи. І все тримав в руках сірника, що горів і догоряв. Сірник догорів аж до пальців, вже чути смалену шкіру, а він все тримав, аж поки вогник, хоч і слабенький, не пропікав зашкарублі пальці і не діставав живого тіла. Тоді він струшував рукою, і вертався в цей світ. Вертався звідти, де Він був молодий і гарний. І де Вона була молода і сильна. І де вони обоє так славно тягнули ту пилку туди-сюди, туди-сюди. І сміялись так весело. Так голосно сміялись, аж Його Мама виходила з хати подивитись, що воно там робиться, що такий сміх на все подвір`я.
- А з чого ото ви так смієтесь? – питала Мама.
- А ні з чого, просто так, – відповідав Він.
Мама сердилась і йшла до хати, готувати обід.
Не хочете сказати, то й не кажіть, а чого ото мене за дурну мати. «А ні з чого, просто так», – просто так тільки дурні сміються, – бурчала сама до себе.
Забула Мама, що просто так сміються окрім дурнів, ще й просто щасливі. Щасливі Люди сміються просто так. Сміються, бо тішаться, що вони разом, що вони бачать один другого, що вони сильні, і що вони можуть допомогти своїм Батькам. І що прийде вечір, і вони будуть разом. І що пройде тиждень, місяць, рік, вік, а вони завжди будуть РАЗОМ, і вони завжди будуть щасливі вдвох.
Так думає молодість. Так думають щасливі.
А зараз він сидів на тому самому подвір`ї, з тою само пилкою «дружба», з тою самою Жінкою, з якою так весело і щасливо сміявся, так здається недавно, але Мама вже ніколи не вийде з хати, і не запитає: «А з чого ото ви так смієтесь?» - не запитає, бо не має Мами серед живих. І не запитає, бо не сміються вони так весело і щасливо.
Цигарка сама по собі дотліла.
- Може доріжемо? – запитала Вона.
- Доріжемо, – сплюнув в сторону і опираючись на ковбик, важко встав. - Ти не тягни сильно, ти тільки слухай пилку і тягни рівно, вона й сама піде, добре? – попросив Її.
- Та добре, добре. Ніби-то ти вперше ото кажеш. Знаю, та не виходить, як ти хочеш.
А потім вони їли вчорашній борщ, не тому вчорашній, що вона лінилась приготувати, а тому, що вистояний борщ значно смачніший. І теж мовчали. Він їв і дивися в вікно, і вона їла і дивилась в вікно.
- Що там в ВР нині казали? – запитав Її.
Вона не відповідала, ніби й не чула Його, а все дивилась в вікно, гейби хотіла там, за вікном, побачити оту ВР, і що там в ній казали нині.
- Мабудь завтра подзвонить. Мені сон приснився, - через яку хвилину відповіла.
- Ага, подзвонить. Знову десь повіявся. Знову щось комусь вирішує та допомагає.
- Та хай хоч комусь допомагає. Хай живе як люди.
- А ми виходить не люди? – зірвався Він.
- О, знову за своє. Люди, не люди. Тільки ми низько літаємо, хто нас бачить?
- Знову мжичить, - перевів він розмову.
- Мжичить, бо осінь. Скоро почнуться «жидівські кучки», то надовго затягнеться. Треба дорізати ті дрова, занести в хлів… як розболотиться.
- А то я не знаю, - аж розсердився він. Завтра і зробимо. - Сказав і надовго замовк. І все дивився в вікно на мжичку. І вона, підперла голову кулаком і дивилась в вікно на мжичку.
- А помниш, як ми йшли додому, а він і сказав мені: Тату, а давай підемо через калабані. От смішний був.
- То ти смішний був і смішний і є. Він такий маленький, стомився йти, а не міг просити аби ти взяв його на руки, то й сказав так «Тату, а давай підемо через калабані», а ти й не подумав. А посміявся.
- Тут ти права. Я тоді не подумав. Ще й розсердився на нього. І нагримав... Добре, що йому не тра різати та колоти та носити в хлів, а потім з хліва до хати оті дрова.
- У нього парове. Чистота. І завжди однаково тепло, - мрійливо і щасливо, аж протягнула Вона.
- Але й комунальні високі, читав що не всім під силу їх оплатити.
- То давай віддамо мою чи твою пенсію. Хай буде легше.
- То давай, - аж втішився Він. – А можна віддати і мою і твою. Зекономимо. Проживемо. Скільки нам там треба.
Десь далеко, чи не дуже далеко, чи зовсім близько живуть люди. Двоє людей. А може вже одна людина. Батьки.
Живуть, і думають про своїх дітей. І живуть задля них, задля тих, хто є їх продовженням, хто є їх втіленням, хто є їх найбільшою любов`ю та найвищою втіхою.
Десь далеко, чи не дуже далеко, чи зовсім близько живуть люди. Двоє людей. А може ще одна людина. А може декілька людей. Діти.
Живуть в біготні та пошуках грошей, втіхи, слави, насолоди, вражень.
Бігають отак з ранку і до ночі. Нічого не встигають і на нікого повноцінно часу не мають.
Не помічають, як ростуть і чим живуть їх діти. Не встигають побачити та відчути всі ті враження та насолоди за якими ганяються. Не доганяють всі ті гроші та слави, за якими гоняться.
Не мають часу на відпочинок, на сон, на любов, на кохання. Все біжать, біжать, біжать за чимось та за кимось…
Але ж добіжать таки до межі. І таки оглянуться назад, і навколо себе.
І що побачать?
- Я зможу приїхати до тебе, Мамо, на один день. Буде вікно. Всі поїдуть в місто Н., а я приїду до тебе. Більше не виходить.
- Не треба, не приїжджай. Не треба мені такої ласки. Не відривайся від всіх. Нічого за один день не допоможеш, навіть наговоритись не встигнемо. Тільки рознервуюсь.
- Мамочко, ти ж сама казала, що Україна – понад усе.
- Казала, кажу й казати буду: Україна – понад усе. Все йде, як має йти.
- Таке життя, Мамочко.
- То не життя таке, Сину, то ми такі. Життя таке, яким ми його бачимо і будуємо.
- Ти права, Мамочко. Прости мені. Не сердись на мене. Я так стараюсь. Я так сильно хочу допомогти і тобі, і братикові. А то потребує моєї уваги, і часу, і присутності.
- Ти нікому не допоможеш, якщо ставитимеш когось в пріоритет. Всесвіт бачить, що ти дбаєш задля когось, а не задля себе, то й допомагає поза тобою тим, про кого дбаєш.
Допомагай сам собі, а тоді від себе допоможеш ще комусь. Це Істина, Сину, - майже кричала в телефонну трубку.
- Ти права. Дякую.
Роумінг слухав тишу, а вони слухали далеке, рідне дихання, що тихенько шелестіло в чутливій, плоскій пластинці смартфона.
- Я в жовтні приїду надовго, - перервав мовчання Син.
- Не треба в жовтні, я в жовтні буду далеко.
- Ти їдеш кудись, надовго?!! Куди?!?
- Надовго. Постараюсь, щоб до кінця свого життя.
- А я так хочу тебе бачити. Я тебе так сильно люблю, Мамочко. Ти найкраща в світі Мама.
- А я так сильно хочу в те вірити. Дякую, Сину.
- Хочу, – гірко повторив Син. - Ой, Мамо, Мамо.
- Ой, Сину, Сину, – вторила Мама.
Вона не хотіла більше говорити. Вона не хотіла більше ні слова чути. Одна. Була одна і залишається одною. Доля. Така її Доля. А Долю чим обійдеш чи об`їдеш?
Добре, як є.
Аби їм було добре. Аби вони були щасливі.
А вони біжать. Вони шукають слави, грошей, почестей, влади, насолоди…
Вони все в гонитві.
І тільки деколи, в снах, бачать себе маленькими, в санчатах, а тато везе ті санчата і підстрибує, як коник, а сніг з-під його ніг виривається і сиплеться на них, а вони сміються щасливі і кричать: Ще, таточку, ще. Гей, конику, швидше.
А тато ще швидше, а сніг ще більше. Вони сміються, і тато сміється.
Приходять додому, обоє засніжені, розгарячілі та смішливі.
- А де це вас носило, урвителі? - питає вдавано сердито мама.
- А ми скакали на всю мою кінську силу, а вона, бачите, каже, де носило? – вдавано сердиться тато.
- А ми їхали так скоро, як на ракеті, аж розгледіти не можна було нічого, а вона каже, де носило? – не зрозумівши Батьківських жартів, таки серйозно сердяться вони.
Ой, хіба випадково Всесвіт проривається до нас в снах?
Хіба випадково, Той, хто створив Небо, Землю і все що населяє Землю, ні з того, ні з сього стукає в наше серце?
Ой, не випадково. Ой не просто так.
Та ми не маємо ні часу, ані бажання над тим задуматись.
Холодною водою проганяємо ті сни, і далі гонемось…
За чим ви ганяєтесь, Люди? Що ви шукаєте?
Чи замінять вам Щастя, Радість, Любов, Кохання, Руки, що обіймають... оті папірці в гаманці чи й навіть в банку? Чи слава та влада будуть поряд з вами в важку та критичну хвилину?
Чи ті, кому ви так запопадливо допомагаєте та на кого так рвійно рівняєтесь візьмуть вас за руку, коли вам буде сутужно?
Чи те, до чого так рветесь захочите бачити поряд в час, коли Вічність окутуватиме своїм перламутровим туманом?
Ех, люди, люди.
Такий безмежно прекрасний та такий світло-ясний світ міняєте на гонитву за пустозвонством та порохомілкістю.
Ганяйтесь. Біжіть і доганяйте. Але знайте - у вас такі прудкі ноги, таке сильне серце, такі космічні задуми, бо позаду вас стоять двоє, або одне… Стоять незримо позад вас і моляться за вас денно і нощно, і просять за вас денно і нощно, і не випускають вас з думки денно і нощно.
І на тих їх молитвах і думках і летите ви вільно і легко.
І ганяєте ви по світу, і ширяєте ви, як птахи в пошуках поживи…. до тих пір, поки ваші Батьки живі.
А як побачите ваших самих рідних, самих дорогих, самих сердечних людей зі складеними руками, безмовними, то як громом будете уражені.
Оте бачене враз вас опустить на землю. І вже ніякі задуми космічні, ні задуми що лету горобця, не перекриють оте видіння – ті, хто дав вам життя і жив задля вас, лежать безмовні.
І ви вже скажете їм всі ваші сердечні та довговитримані, та старанно придумані слова. Скажете. Та не почуєте відповіді. Не побачите усмішки щасливої. Не відчуєте вдячних рук, що обнімають.
З тих пір ви перестанете бути дітьми.
Краще не приїжджайте провести їх в останню дорогу. Не приїжджайте. Пришліть гроші, відкупіться, аби не бачити тої картини безмовної. Тоді зможете обманути самі себе, і зможете ще трохи політати.
Таке важке життя.
Таке. Важке. Життя.
Це якщо ми віддаємо своє життя в оруду комусь. Рівняємось на когось. Живемо по чиїхось правилах.
Так, життя важке. Бо ж правила не наші, не під нас.
А якщо ми самі керуємо своїм життям, своєю долею, своєю дорогою, то життя чудово-прекрасне. Багате та наповнене. Світле та тепле.
Тоді життя – Рай земний. Тоді вистачає часу і на себе, і на дітей, і на друзів, і на роботу, і на Батьків.
І тоді Кохання, Любов, Злагода, Щастя, Здоров`я, Достаток, Творчість, Признання… невідступно, нога-в-ногу йтимуть поряд з нами.
І тоді час на Батьків не вириватимемо від роботи, не викраюватимемо від друзів…
Тоді не даруватимемо Батькам послугу в один день побачення.
Бо якою мірою дасиш, такою і тобі воздасться.