Із днів чортківської офензиви, на підставі записок.
Як гураґан покотилася ця вістка вранці дня 21. червня 1919. року на фронті 2. Корпусу Української Галицької Армії, що вже в кількох днів стояв у затяжних боях за Бережани.
Поляки ставили запеклий опір. Щораз то нові, свіжі баталіони кидали на вдержання цієї важливої позиції, укріпилися від сходу на горбах над Золотою Липою, між ними й на Лисоні старих нездобутих окопах з часів світової війни, очайдушними наскоками із півночі , від Зборова, намагалися зірвати українську офензиву – та не помогло нічого. Обходом з боків, від півдня і від півночі, прорвали наші війська польський фронт під Бережанами, осадили місто із трьох сторін і вирішили його судьбу.
“Бережани взяті! Вперед!”
І все рушило вперед, як та повідь. Боєві частини, а разом з ними допомічні формації й числені обози, що вже попереднього дня підтягнулися тісно до боєвої лінії, а сьогодні від досвідків стояли в поготівлі, під запрягом. Бо в команді корпусу вже в полудне 20. червня знали, що Бережани ось-ось мусять бути наші і стягнули все разом у похідному поготівлі.
Погідний, теплий день подільського літа. Легкий ранній дощ навіть не прохолодив кількаденної спеки. Випила його без сліду спрагнена земля й рістня, тільки на дорозі, по злегка скропленій порошні видко, що недавно падав дощ.
Між Козовою і Бережанами ще свіжі сліди завзятих боїв. Зараз за Козовою лежать попри дорогу цілі стирти гарматніх гільз із вистріляних набоїв. Зложено їх рівнесенько, під ряд, видко, дбайливими руками, що знали вагу й ціну військової зброї. Шанували навіть ці порожні гільзи.
Дехто з військових та з обозних пристав й вибирає собі одну з таких гільз. На памятку. А може і з людської слабости. Бо манять око ці луски з убивчого стрілива, виблискують золотим мосяжем до ясного червневого сонця, наче яка весела дитиняча цяцька. Особливо ці малі , вузькі гільзи, від полевих гармат. Їх і носити лекше, не такі важкі й обємисті, як від гавбиць, і на стіл поставити їх зручніше, замість вазонка під квіти.
Цілі стирти отаких “вазоників” стоять осьтут під Козовою, на хлопа зависоко. Це батерії 7 Львівської Бриґади гатили звідсіля під Бережани, засипували польські позиції градом заліза і разом з батеріями інших бриґад вирішили бій за Бережани. Крісової ж муніції для піхотного наступу в нас обмаль, а гарматньої ще трохи знайшлося. Головно у Тернополі, звідкіля возили її під Бережани день і ніч селянськими підводами, бо залізнична сполука була тоді перервана. Польські війська у відвороті позривали мости.
А далі до Бережан, на полях і на горбах цілий лябіринт старих воєнних окопів, тут і там свіжо підсипаних. Та на тих горбах під Бережанами, що їх ще тому пару годин залягали польські війська, творяться дивні речі. Наше стрілецтво забігає туди з дороги цілими гуртами, розсипується ніби то безцільно, то сюди то туди. Та ні, не безцільно. Вони чогось то шукають, один поперед одного забігає, нахиляється до землі та знову біжить далі, як у якій лихорадці.
Вони справді шукають. Шукають за крісовими набоями, що їх у поспіху чи з легкодушности покидали польські вояки. Бо в нашій армії найтяжчий голод, який може навістити військо – голод набоїв! Кожний крісовий набій вартніший золота, вартніший найціннішого діяманту. Одна з бриґад, чи не новосформована 12., наступала на Бережани ліворуч, майже зовсім без крісової муніції, без стрілу! Старі вояки проклинали світ і людей та очі сльозами їм заходили, затискаючи в руках порожній кріс.
А тепер розбігаються по полях, перешукують здобуті окопи, чи не залишив їм противник нехотя трохи муніції. І благословлять його за кожний крісовий набій.
Вже обози зїзджають у Бережани, а стрільці-боєвики все ще увихаються по польських окопах. Муравлями обложили горби і незнати котрим вже наворотом перешукують кожний закамарок.
Менше їх на залізничній станції в Бережанах, де наші захопили цілий поїзд польської інтендатури. Там тільки дрібні гуртки стрільців, по кілька люда. Розбирають всіляке майно: французькі черевики, анґлійські уніформи та американське сало та консерви. Найшли й трохи крісової муніції, але здебільша німецької, непридатної до наших крісів. Все те розіллють між боєві частини, трохи поживи роздають окремим стрільцям – решта піде до маґазинів.
Великий міст на Золотій Липі в Бережанах поляки з усіх чотирьох кінців облили нафтою і підпалили. Але грубі бокові бальки з твердого дерева не ймилися , тільки обгоріли від нафти і назверха вогонь погас. Та від сторони міста, під мостом, горіло дальше, тільки спершу ніхто цього не запримітив. Вже частина обозів переїхала коли полумя високими стовпами знялося раптом в гору. Щойно тоді вогонь остаточно згасили, та ще в пору.
У старшинській харчівні у Бережанах, яка щойно розташовується, гамірно і глітно. Тут загальна збірка, тут новини. Польські війська вийшли з міста на досвітках.
В хаті, де примістилася харчівня, страшенний нелад. Шафи повідчинювані, шухляди повитягувані, скрізь по долівці і по ліжках валяється порозкидана мужеська й жіноча ґардероба, найбільше цеї останньої. В ідеальній кімнаті ще накритий обрусом стіл, з рештками вечері на тарілках, по всіх у сюдах повно сміття.
Це хата польського команданта міста Бережан, пана Б., бувшого австрійського капітана, який перебув тут часи української влади і став командантом щойно з приходом польських військ, тому три тижні. Тепер відїхав в останній хвилині за військом, з жінкою та двома чи трьома доньками, залишаючи мешкання в жахливому неладі.
Наші стрільці від кухні приводять хату поволи до порядку.
В одній кімнаті на малому столику лежить обємистий шкільний зшиток. Перекидаємо з цікавости картки. Це щоденник одної з донечок пана капітана, писаний за часів української влади, які в хворобливій уяві цеї панночки були часами “гайдамаччини” й “дичі”. Інакших назв на ті часи у щоденнику немає. Цікаве, що про довгождані авторкою “польські часи” не згадано в щоденнику ні словечком і що авторка так легкодушно залишила свій “твір” на поталу “гайдамацькій дичі”. А шкода, бо цей щоденник згорів дня 2. травня 1920 р. в с. Голодьки на Київщині, разом з усіма документами Команди 2. Корпусу.
Мало хто з місцевих поляків мав час виїхати з Бережан перед приходом наших військ. Так ненадійно навіть для самих поляків прийшов відворот їх військ. Ба, серед замішання попало тут у полон багато польських військових, між ними й кількох старшин.
А через Бережани переходять тепер наші фронтові частини. Задержуються на хвилину в ринку, складають кріси рівними рядами в кізли відпочивають настоячки й відходять дальше на Перемишляни, на Львів.
Отак перемашеровують через місто сотня за сотнею, курінь за курінем, твердим відміреним кроком, груди гордо вперед, чоло вгору, а на обличчях повага великого труду й великої радости.
“Бережани взяті!”
Населення Бережан не хоче вірити, що це те саме українське військо, яке тому пару тижнів у мовчазливій розпуці відступало на схід, знеохочене та зневірене. І ми самі протираємо очі. Неначе дивним сном видається нам ця дійсність що протягом кільканадцяти червневих днів розбиту армію перетворила в одну міцну, горду, переможну і завзяту.
Безгранична радість розпирає нам груди. Ми щойно тепер, після Чорткова маємо Армію, готову на найбільші подвиги. Частини поповнюються в кожному селі, наростають у поході вперед кожної днини. Прибігають назад зневірені, пристають вчорашні байдужники, які щойно тепер, в обличчі загрози, зрозуміли, що це значить своє.
А бережанські діти-недолітки з нашого міщанства обшукують хати, де недавно кватирували польські вояки, чи аби котрий з них не залишив зброю або муніцію. Раз-у-раз прибігають до наших стрільців, приносять у коробках чи платках призбирані крісові набої та радіють разом з нами. Вони вже знають, чого нам найбільше недостає. Щирим діточим серцем бажають помогти своїй армії на дальшу перемогу.
Не довелося.
Бережани залишилися найвищим акордом чортківської офензиви. Але таким могутнім, що дав силу двічі побитій Армії двигнутися на Київ.
Спомин. Написав Теодор Марітчак
З матеріалів часопису “Літопис Червоної Калини” #9 за вересень 1938 р., с.9-10.
Джерело: Архів Визвольного Руху
На фото Група рогатинців, підстаршинський вишкіл у Запасному Коші УГА в Бережанах у квітні 1919 р. Микола Пиріг (стоїть другий справа), Дзярський (стоїть третій справа), сидять (справа)-Михайло Цок, Михайло Пиріг, Іван Шміґель.
Джерело: Віртуальний музей УНР.
Підтримати проект:
Патреон: https://www.patreon.com/synytsia_blog
ПриватБанк: 5363 5420 1028 0445 (Синиця Ярослав Дмитрович)
Долучитись до прихильників журналу можна за посиланнями:
Сайт: http://synytsia.com
FB: https://www.facebook.com/synytsiablog
Instagram: https://www.instagram.com/synytsia_blog/
Enigma: https://enigma.ua/users/sinitsya_yaroslav/
Telegram: https://telegram.me/synytsia_blog
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma