Передмова. Глава 1. Як запобігти падінню моста, тобто галереї
Глава 2. Що особливого в тій галереї
Глава 4. Аварія та як все скінчилося. Епілог
Передмова
Мені вже доводилось одного разу починати чергові спогади з виправдань за те, що обрана мною тема не на часі. То було в оповіданні "Пригоди проєктувальників", де в передмові я писав, що вирішив утриматися від мемуарів до кращих часів. Але скоро зрозумів, що кращі часи вже були, просто їх ніхто не помітив, а нові настануть дуже нескоро, я можу й не дожити до них і тому краще нічого не відкладати. Отже, й цього разу я не відкладатиму черговий спогад.
Яка в ньому необхідність? О, я міг би написати багато розумних обґрунтувань, кому й для чого мій спогад потрібен, але якщо чесно, то є тільки одна беззаперечна причина – така ж, як у цирульника з давньогрецького міфу, який змушений був мовчати, що в царя Мідаса ослячі вуха. Одного разу цирульник не витерпів і, викопавши ямку в землі, шепнув туди: «У царя Мідаса ослячі вуха». Йому просто хотілося розповісти те, що знав він один, а тоді ще не було соціальних мереж, як зрештою й Інтернету.
Глава 1. Як запобігти падінню моста, тобто галереї
Насправді, то була не битва, а просто екстремальна робота. Та й не про міст власне мова, а про надземну галерею. Так правильно називаються ці споруди. Але шахтарі чомусь називають їх мостами. Події відбувалися у мирний час влітку 1995 року на шахті "Степовій", що в місті Першотравенську Павлоградського району.
Новий головний інженер інституту "Дніпродіпрошахт" ще тільки почав освоюватися на своїй посаді, аж тут раптом таке сталося! Наземна конвеєрна галерея для транспортування породи за всіма ознаками збиралася завалитися. У верхньому прогоні вона прогнулася більше, ніж на півтора метра. Її падіння зупинило б роботу шахти, не кажучи вже про небезпеку для людей. Найперше, що зробив директор шахти, так це подзвонив нашому головному інженеру, а той терміново направив мене у відрядження. Він сказав мені: будь обережний, не ризикуй, нам не потрібні неприємності. Скажи, що міст не підлягає ремонту й що ми готові розробити проєкт нового з прискореною технологією монтажу. Я відповів щось схоже на "побачимо" й подався в Першотравенськ. Галерея й справді мусила ось-ось упасти й загрожувала людям, бо, не зважаючи ні на що, конвеєр продовжував працювати й у галереї майже постійно перебувало від одного й більше робітників чи робітниць. Вони звикли й не відчували небезпеки. Я підняв тривогу. Вимагав негайно прибрати з галереї всіх робітників і огородити зону безпеки під нею і поруч з нею. Проте я не мав інспекторських повноважень, а інспектори воліли сюди не потикатися, раз тут вже був я – представник проєктного інституту. Отож, формально виконали лише другу мою вимогу – огородили. Але люди ігнорували огорожу й продовжували ходити під аварійним мостом. Також робітники продовжували обслуговувати конвеєр всередині моста. В розмові з директором і головним інженером шахти скоро з'ясувалося, що фінансування на будівництво нової галереї точно не буде, а своїх коштів на таку масштабну роботу шахта не має. Отже, вони сподівалися, що я щось вигадаю, щоб врятувати міст, і разом з ним шахту, якій загрожувала зупинка вуглевидобування.
Мені довелося вибирати між настановою нового нашого головного інженера та сподіваннями керівництва шахти. Я мав повне право сказати їм те, що на моєму місці сказав би кожний розважливий інженер-будівельник, а саме, що галерею відремонтувати неможливо й треба будувати нову. Чому так, розповім трохи згодом. Але я цілком усвідомлював, що буде далі. Шахту ніхто зупиняти не буде. Галерею продовжать експлуатувати до останнього, поки вона не завалиться й не забере кілька життів. На таке я не міг погодитися, тож вирішив боротися за хоч би тимчасове продовження її існування. Це вже не вперше я опинився перед дилемою: взагалі то відремонтувати не можна, але якщо іншого виходу немає, то відремонтуємо. Виконувати ремонт можна було лише силами самих шахтарів і з будівельних матеріалів, які були на шахті.
Та настав час, коли для подальшої оповіді, потрібно описати як саму галерею, так і її аварійний стан. Спробую зробити це без надмірної деталізації, щоб не дуже втомлювати читачів. На рисунку 1 зображено ескіз верхнього прогону породної галереї такого, яким би він виглядав без стін, покриття, підлоги, і якщо дивитися на нього точно збоку, коли дві паралельні ферми зливаються в одну. Масштаб тут не дотримано. Наскільки докладно потрібно заглиблюватись у деталі, нехай кожен з вас вирішує для себе. Кому не цікаво, можете рисунок і взагалі не розглядати. Але поговорімо про дефекти, через які цей прогін став аварійним.
Найперше, що впадало в очі, так це те, що опорні розкоси 7, зусилля в яких мали бути найбільшими, були зроблені зі спарених кутків 45х5 (мм). Якому ідіоту це спало на думку з'ясувати було неможливо за давниною будівництва. Здається галерею збудували в 60-ті роки. Точно не пам'ятаю, може й у 50-ті. Для порівняння: там мала би бути пара кутків орієнтовно 180х16. Оскільки я так і не знайшов проєкт цієї споруди в архіві, залишалося припустити, що її будували без участі нашого інституту. Теоретично опорні розкоси (а їх два на двох паралельних фермах) мали втратити стійкість одразу після будівництва, а прогін галереї, до якого вони належали, мав після цього негайно завалитися. Проте дурням і п'яницям щастить, я не раз у цьому переконувався. Зокрема, в нашому випадку галерея зависла на опорних прогоничах (болтах), які призначалися лише для фіксації фасадних ферм, але разом із будівлею перевантажувальної башти виявилися достатньо міцними, щоб довгий час опиратися деформації й обваленню галереї. Крім того кутки нижнього поясу 1 і особливо верхнього поясу 2 мали великі перерізи, отже якийсь час виконували незаплановану для них роль балок, аж поки не погнулися, як це показано на рисунку.
Але на цьому нещастя для галереї не закінчувалися. Вузли нижнього поясу, де з'єднувалися стояки, розкоси, балки перекриття, а також опорні конструкції, через які прогін галереї спирався на сталеву опору та на залізобетонну стіну башти, – все це було так зруйновано корозією, що деякі стояки й розкоси виявилися відокремленими від вузлів з'єднання. В багатьох місцях після очищення іржи під нею або взагалі не було сталі, або вона була не товща від листів, з яких виготовляють консервні банки. І все це біля нижнього поясу на рівні дерев'яної підлоги, а вище конструкції були цілими, без жодних слідів корозії. Не важко було здогадатися, як таке сталося, чому постраждав метал лише нижче рівня полу, бо тут же при мені робітниця струменем води зі шланга змивала в'їдливу породну пилюку, і забруднена вода стікала з підлоги прямо на металеві конструкції галереї. Треба сказати, що дерев'яну підлогу робили в галереях, де передбачалося сухе прибирання, а для вологого прибирання робили бетонні поли й організоване водовідведення. Але хто б там що не передбачав, а робітники, якби робили сухе прибирання породного пилу, навряд чи дожили б до пенсії. Тому вони змивали цей пил водою, рятуючи свої легені й невпинно руйнуючи галерею.
Було очевидно, що ремонт яким би то не було відомим способом неможливий, і я сам дивуюся, чому мене не полишала впевненість, що я обов'язково щось вигадаю. Точніше, що розв'язок проблеми прийде до мене ззовні невідомо звідки і як, але прийде обов'язково. Хоч це й виглядає по-дурному, але ця впевненість жодного разу мене не підвела. Проте застерігаю молодих інженерів від наслідування мого прикладу. Однієї впевненості недостатньо, потрібна довга й важка робота та постійне навчання.
Рисунок 1. Схема фасадної ферми галереї (мосту)
1 Нижній пояс ферми;
2 Верхній пояс ферми;
3 Розкіс ферми (елемент її ґратки);
4 Стояк ферми (елемент її ґратки);
5 Балка перекриття (підлоги);
6 Балка покриття;
7 Опорний розкіс, що втратив стійкість;
8 Сталева опора галереї;
9 Фрагмент стіни перевантажувальної породної башти
Отака склалася ситуація. Треба було негайно братися до роботи. Я міг розраховувати на бригаду шахтарів кріпильників та на одного зварювальника. Потім під час роботи ми дивували один одного: я їх своїми дивними завданнями, а вони мене своєю неймовірною здатністю виконувати важку роботу в таких тісних шпаринах, куди, здається, людина не може протиснутися. Але все по черзі. Я поки що уявлення не мав, як ремонтувати галерею, але найперше, що треба було зробити, так це зупинити падіння аварійного прогону (Рисунок 1). Треба було замінити два розкоси 7, що втратили стійкість, чимось, що здатне було б витримувати призначені для них зусилля. Це мала бути тимчасова конструкція, яку можна швидко змонтувати й демонтувати, а також бажано, щоб вона була знайома кріпильникам. Кріпильники в шахтах виконують різні роботи, але одна з головних – це кріплення склепінь дерев'яними стояками. Це й навело мене на думку загнати між вузлами з'єднаня похилі дерев'яні стояки замість опорних розкосів, що втратили стійкість і були ні до чого непридатні. Як я й чекав, шахтарі зрозуміли мене з півслова, хоч на їх місці робітники-будівельники просто б відмовилися щось розуміти. Зварювальник вирізав розкоси й на тих місцях, де вони кріпилися у вузлах, приварив фланці, кріпильники ж за одну спробу прикинули довжину колод і забили їх торцями між фланцями. Через недовгий час дерев'яні стояки так були стиснуті внаслідок просідання прогону галереї, що дзвеніли від легких ударів. Але деревина витримала, й сповзання аварійного прогону було зупинене. Тепер можна було братися до ремонту, спосіб якого ще треба було придумати.
Читайте далі главу 2.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma