The Guardian вчора, 5 лютого оприлюднила публікацію про таємний батальйон «Братство», який виконує завдання за лінією фронту та на території Росії. Незважаючи на те, що одне із авторитетних українських видань вже опублікувало переклад статті у The Guardian вважаємо, що ця публікація варта максимального розповсюдження.
В Україні діє таємний батальйон «Братство», який ми можемо назвати народним спецназом. Але усвідомлюємо, що всі наші воїни Сил оборони - народна армія, яку підтримує ввесь народ, віддаючи часто вдовині дві копійки на їхні потреби. Подібна ситуація і серед громадян країн наших союзників. Гарячий приклад: У Литві коаліція чотирьох ініціатив з підтримки України зібрала цього тижня 6 мільйонів євро на радари протиповітряної оборони, які хочуть закупити і передати Збройним силам України. Нагадаємо, що в Литві проживає лише три мільйони громадян.
Спецназ ГУР МОУ, СБУ, сили спецоперацій також систематично проводять диверсійні активні заходи на окупованих територіях та в глибині території московщини. Ще в червні минулого року The Times повідомляла, що підрозділ українських Сил спеціальних операцій виконує диверсійні завдання на території оркостану, зокрема знищує склади боєприпасів і сховищ нафти. У цих операціях задіяні військовослужбовці 10 загону спеціального призначення під назвою "Шаман", що мають навички здійснення диверсійно-розвідувальних операцій у тилу противника. Але це кадрові військові, які роками тренуються, набувають та вдосконалюють диверсійні навички. В разі потрапляння в полон вони вважатимуться військовополоненими. Як правило вони заходять на територію мордора на українських гелікоптерах на гіпернизькій висоті пізно вночі.
Особливість особового складу батальйону «Братство» в тому що, в підрозділ набирають переважно цивільних або відбирають найкмітливіших з добровольчих батальйонів. І лише окремі бійці є кадровими розвідниками. До 24 лютого більшість з них займалося мирною працею: були айтішниками, інженерами, продавцями, сейлменеджерами тощо.
Крім того, батальйон не перебуває в складі жодної державної військової організації. Їхня робота є автономною, хоча здійснюється в тісній координації з ЗСУ. В разі виникнення тих чи інших інцидентів, українська влада не признаватиметься до них. Вони не матимуть статусу військовополонених у відповідності до права Женеви. Хоча москалям плювати на всі міжнародні угоди та конвенції.
Автора з The Guardian, вражає сміливість українських чоловіків з батальйону, які готові жертвувати своїм життям. Їхня діяльність є продовженням діяльності легендарної Служби безпеки ОУН та УПА, хоча самі вони про це можливо й не здогадуються.
Вони просто виконують свій громадянський обов’язок.
Винахідливі українці по-своєму вирішили проблему з обмеженою можливістю бити по території Росії.
В Україні існує таємний батальйон «Братство», який виконує завдання за лінією фронту та навіть на території Росії. Видання The Guardian поспілкувалося з трьома бійцями цього батальйону.
Якщо станеться найгірше, 23-річний Тарас, 21-річний Владислав та їхній командир 39-річний Олексій добре знають, що українська влада заперечуватиме будь-яку пов’язаність із ними. У західних столицях виникає колективний страх від самої думки про них. Вони є членами батальйону «Братство», добровольчої групи українських спецназівців, які ведуть боротьбу з Владіміром Путіним за лінією фронту в Україні і на території Росії.
Їхня робота варіюється від викрадення високопосадовців Кремля до руйнування ключової військової інфраструктури та збиття ворожих літаків на території Росії.
Видається дивним оприлюднювати інформацію про діяльність таємного батальйону. Але це відповідає розумінню їхньої мети. У всьому, що вони роблять, є повідомлення, яке вони надіслають агресорам [будь-який московський чин, будь-який військовий чи інший стратегічний об’єкт можуть бути знищені допоки триває агресія кремля в Україну Т.П.].
«Нам дуже легко перетинати російський кордон», – з посмішкою каже Владислав, молодший із трьох.
Добровольці «Братства» мають особливий статус, технічно незалежні від української армії, але діють пліч-о-пліч, координуючись з офіційними силами.
Олексій, за його словами, у «розвідці», але в батальйон набирають переважно цивільних, або відбирають найспритніших з інших добровольчих батальйонів. Він каже, що розуміє, чому їхня робота повинна залишатися автономною. Проте їм усім важко сприймати такий статус міркування. Однак такий стан речей їх напружує.
А все через нервозність Заходу від думки про те, що Україна може бити по Росії, що засвідчили тривалі дебати щодо надання Німеччиною танків Leopard 2 та відмова США та інших країн поставити винищувачі F16. Ця тривога в значній мірі ймовірно, пов’язана з погрозами Кремля застосувати ядерну зброю, якщо «саме існування держави [московії Т.П.] опиниться під загрозою».
«Виходить, що росіяни можуть їхати на територію України, а українці не можуть їхати в Росію», – каже Олексій.
Добровольців «Братства» це не зупиняє. Вони наполягають, що російському вищому командуванню життєво важливо відчути війну на власній території.
У джинсах, джемперах і худі вони п’ють каву в київському парку імені Тараса Шевченка, розповідаючи про свої пригоди, відпочиваючи від тренувань, планування та спецоперацій. Єдине, що видає хто вони, це пістолет на стегні Владислава.
Через неофіційний статус їхні історії немає можливості незалежно підтвердити, але вони переконливі та заслуговують довіри. Вони також дивують надзвичайною сміливістю. Середущий за віком серед трьох мужчин, Тарас, каже, що два тижні тому повернувся після, на його думку, простої операції. «Нашій групі потрібно було завезти певну кількість вибухівки на територію Росії і залишити її в певному місці, – говорить він. – Я не знаю, для кого і для чого призначалася ця вибухівка. Але я точно знаю, що окремі люди в Росії готові допомогти українцям».
Шість тижнів тому, за його словами, він завершив найуспішнішу операцію. У неї був невдалий початок. «Ми мали завдання знищити російський гелікоптер, який перевозив високопосадовців російського МВС, – розповідає Тарас. –Спершу погана погода завадила точному лазерному наведенню та прицілюванню на ціль. Крім того, у нас були внутрішні проблеми в групі, суперечки, тому ми зайшли на територію Росії, але повернули назад, врахували наші помилки… і через тиждень зробили повторну спробу».
Оперативна група з п’яти чоловіків вирушила о сьомій ранку, легко перебираючись через ліси та поля, щоб перейти до Росії. «Цілий день ми гуляли, – розповідає Тарас. – Потім ми провели ніч на місці і о 9 ранку почули вертоліт. Зі мною був невеликий розвідувальний дрон, і він підтвердив, що це той самий вертоліт».
Він продовжив: «З переносного зенітно-ракетного комплексу ми вели вогонь по вертольоту з відстані 4 км. На жаль, ми не побачили удару, оскільки були далеко, але почули вибух. А потім ми швидко втекли зі своїх позицій. Залишили триногу переносного зенітно-ракетного комплексу. Ми повернулися вдвічі швидше».
Незалежно від того, чи загинули кремлівські чиновники у вертольоті, для Тараса це була успішна місія, яка досягла головної мети призначення батальйону.
«Ми показали, що можемо зайти на територію Росії, і показати росіянам, що українці можуть діяти, – каже він. – Після того, як росіяни дізнаються, що на їхній території працюють диверсанти, їм потрібно перекинути багато військовиків, щоб розшукати цих диверсантів. Це дуже деморалізує ворога. Гелікоптер був для перевезення російського керівництва. І сам факт того, що українські диверсанти стріляють по російських командирах, для росіян вже причина напруги. Це нервує російське командування».
Остання операція в Росії, в якій брав участь Владислав, була місяць тому в районі Бєлгорода, де за останні місяці вибухнуло кілька складів боєприпасів. Невеликі оперативні групи, часто лише чотири-п’ять сецпризначенців, визначають, де пролягають безпечні шляхи в Росію, рухаючись звіриними стежками або користуючись порадами тих, хто займався контрабандою до війни. Владислав і його побратими отримали завдання «захопити або вбити одного з високопоставлених офіцерів ФСБ».
«Він працював недалеко від кордону з Україною, але на території Росії, – розповідає Владислав. – У нас був маршрут автомобіля цього російського офіцера, і ми вирішили влаштувати засідку».
Вони були на позиції протягом кількох годин, але машина не прибула, і засідку довелося покинути на світанку. Їм потрібно було вийти, але вони зіткнулися з необхідністю прорватися в Україну, повз російські війська, концентровані на кордоні.
«Ми натрапили на прикордонну заставу російських прикордонників, – згадує Владислав. – Ми зіткнулися, були чотири на чотири. Ми вбили трьох росіян і одного легко поранили. Ми його захопили, вивезли на територію України і передали українським військовим».
Українці щасливо пережили ще один день, лише один із їхньої групи отримав вогнепальне поранення в руку.
Але не завжди все йде за планом. На Різдво четверо їхніх колег – 34-річний Юрій Горовець, 32-річний Максим Михайлов, 39-річний Тарас Карпюк, і новачок місії, 19-річний Богдан Лягов – були вбиті у Брянську в Росії.
Вперше про їхню загибель Олексій дізнався 26 грудня, коли в російських Telegram-каналах з’явилися фотографії їхніх загиблих колег, які лежать у снігу. Кремлівське ЗМІ «РИА Новости» повідомило, що чоловіки мали при собі «автомати SIG Sauer, засоби зв'язку та навігації, а також чотири бомби загальною потужністю близько 40 кг у тротиловому еквіваленті».
Вони, за даними ФСБ, були налаштовані на проведення «диверсійно-терористичних актів». ФСБ опублікувала відео, на якому видно тіла, розкидані між соснами російського лісу.
«Всі були шоковані, – розповідає Олексій. – Вони були нашими найкращими бійцями».
Причина їхньої смерті залишається таємницею. Їхні тіла не знайдено. Троє старших чоловіків групи були чемпіонами з пішохідного туризму та ветеранами цього виду спорту, раніше діяли в розвідці в тому числі в окупованому Чорнобилі.
Провідник відвів їх на певну відстань від кордону України вглиб території Росії і залишив там, – згадує Олексій. – Ми дуже спокійно ставилися до цих хлопців і були впевнені, що все буде добре. Ми не знаємо подробиць, але припускаємо, що вони випадково втрапили на другу лінію російської оборони. А перед нею росіяни заклали міни».
Це було важким нагадуванням про ризики, на які вони наражаються. На запитання, чи знають їхні батьки про їхню роботу, двоє молодих чоловіків, яким трохи за 20, голосно видихають і сміються.
«Мої батьки знають лише те, що я зараз на війні, – каже Владислав. – Ви повинні розуміти, що коли ми плануємо наші операції, про це мало хто знає. Інформація про операцію може потрапити до ворога.Військовики, які стоять поруч, можуть сказати щось своїм побратимам, і про це дізнаються росіяни. Краще, щоб наші батьки не знали, чим ми зараз займаємося».
Тарас додає: «Наші операції фактично вдвічі безпечніші, ніж ті, що проводять українські збройні сили. Здається, що це дуже небезпечна робота, але ми дуже серйозно до неї готуємося».
Важливість їхньої ролі, попри те, що вона «заперечується» владою у Києві і не подобається західним столицям, для них очевидна.
«[Західні читачі] можуть очікувати від нас, що ми збираємося підірвати Кремль, але поки що це не так, – каже Тарас. – Я вважаю, що треба починати з простіших завдань, а потім переходити до складніших. У мого друга є приказка: "Щоб знищити ворожу військову базу, треба спочатку підірвати собачу будку"».
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma