Як у сорокових квартирував німець, у п’ятдесятих перепливали Дністер, а в шістдесятих чистили картоплю. А також про те, де за всі часи в заті бралася їжа, музика, одяг. Як вішалися, чому не святкували Різдво, де слухали бітлів…
Загалом ця книжка - продовження харківського трилогії воєнного часу, розпочатої в попередньому "Rепортажі". Сучасна історія, яка римується з Другою світовою, родинні апокрифи й літературне життя переказані в стилі метафізичного реалізму, що межує з художнім вимислом, гумором, сарказмом та ще безліччю жанрових ознак нашого рідного декадансу.
Реальність у цій оповіді, яка тягнеться в цій книжці від харківського Благбаза1940-х до французької подорожі на Монмартр вже наших днів, настільки фантастична, що стає міфом. Або справжньою легендою про те, як батько в п’ятдесятих перепливав Дністер, або як у сорокових в хаті квартирував німець, а в шістдесятих чистили картоплю. Тож мова, здавалося б, про буденні речі. Про те, звідки на харківській Холодній Горі бралася їжа, музика, одяг. Як вішалися, чому не святкували Різдво, де слухали бітлів. Що писала тітка в листі 1945 року, кого любила Віра Іванова, і де стригли під Гітлера. Нарешті, куди поділися наші кролі, слуги і червоний плащик?
Усе це безумно інтересно, як той казав перед тим як застрелитись. Вважається, що відтворити стосунки з епохою допомагають его-документи: листи, щоденники, мемуари (так само присутні в книжці), однак досі не було досліджень, де відтворювалася б саме хроніка стосунків між їхніми авторами й тією ж епохою. Тепер таке дослідження існує, воно перед вами.
(Уривок з книжки див. нижче).
Придбати книжку можна тут:
https://prom.ua/p2606715794-igor-bondar-tereschenko.html
Ігор Бондар-Терещенко. Від Благбаза до Монмартру. – К.: Друкарський двір Олега Федорова, 2025
Уривок з книжки:
Коні не винні, або Дворянська метафізика
У нашому родинному архіві є дві світлини, що якнайкраще характеризують т.зв. «суспільні зміни». Тобто ілюструють різницю між тим, «як було» і тим, «як стало». Перше фото 1902 року мій дядько називав «Дворяни на виїзді», і на ньому - гурт молодих панів на конях, а посередині на білому коні - моя юна прабабуся Ольга Михайлівна. У капелюшку з вуаллю. На другому фото – також вона, але вже старенька. За радянського часу, коли працювала вчителькою. Сидить в білій хустці на лавочці, а поруч притулився велосипед. Ні коней, ні вуалі, ні молодечого панства.
«Але що, власне, сталося в метафізичному пляні через те, що в мільйона людей забрали кілька віденських диванів сумнівного стилю і картин Нідерландської школи маловідомих авторів, безсумнівно, підроблених, а також перин і пирогів, від яких нестримно хилить до важкого післяобіднього сну, схожого на смерть, від якого людина повстає зовсім зганьбленою?» - питався, якщо пригадуєте, головний герой в Бориса Поплавського. Ясна річ, ніяка «загадочна руська душа» ніколи не визнає, що згадана «метафізика» - це якраз вона сама. Тобто сила, яка забирає і знищує. Адже саме вона була предтечею цілком реального більшовизму, який позбавив нашу родину не картин з диванами чи перин з пирогами і кіньми на додачу. Він позбавив нас майбутнього.
Втім, Ольга Михайлівна любила й простий народ. Але більш за все вона любила свою родину. Без будь-якої метафізики, по-народному. «Зупини, Федоре, ми з Вірочкою вийдемо, а то не дай Бог коні понесуть», - казала візнику, коли разом із донькою переїздили в бричці рівчак. А ти, Федоре, значить, їдь? Тим не менш, селяни її любили. А як вони любили Вірочку! Та стала лікаркою, і до неї по допомогу приходили з лісу хлопці з УПА, коли з репресованою родиною жила в глухому селі в Галичині. «Якби не пані Віра, - казали вже на похороні, - то рука б так і не згиналася…» Не в метафізичному, ясна річ, сенсі.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma