Сьогодні, воно у всіх на виду. Як стало вже нормальним, автори роблять тупі морди начебто всім усе зрозуміло і тупо виносять дивні, незрозуміло звідки взявшіся ідеї та заяви без будь-яких зрозумілих пояснень.
Добре. Зрозуміло. І саме з цієї причини розумний аналіз потрібен; і він потрібен просто зараз, доки ще є час для вирішення і доки нове покоління блазнів не відвело Україну на чергові далекі кола напів- і пост-радянськими пустельними просторами під якусь нову радісну сопілочку.
Секретів тут немає. Розгадувати довго ми не будемо. Але для початку все ж таки має сенс уявити середовище та контекст ситуації й рішення яке має бути ухвалене суспільством України на цьому етапі її історії.
Перша перспектива: історична. Факт історії: не кожна народність, етнос, національна група стає нацією. У світі набагато менше країн, націй, ніж етносів. Україна завжди пропускала й упускала шанси представлені історією щоби стати нацією. Говорячи простою мовою, просто тупо не набирала балів щоб скласти іспит та пройти далі.
Не треба вірити на слово, просто дивимося: 1920, боротьба з червоною ордою. Фінляндія (3 мільйони) знайшла 40 тисяч. Польща на оборону Варшави, сто. Балтійські країни знайшли допомогу Німеччини і ще когось. Україна поставила на оборону столиці 500 ненавчених студентів. Героїв: але це не змінює балів іспиту. Героїчна поразка це все одно поразка. Незалік, історії.
Всі: просто кожна з країн Європи, яка пройшла через короткий період незалежності між першою і другою війнами 20-го століття негайно, майже не замислюючись вскочили в НАТО після розпаду радянської імперії. Албанія за двадцять років вступила до НАТО. Україна могла вступити до НАТО: для цього було потрібно два десятиліття наполегливих, реальних реформ, з реальними результатами. Другий незалік історії.
Я кажу це не для того щоб наступити на болюче: просто зазначити що історія говорить нам ясно: провали та проїби мають наслідки, і ціну. І отже, матимуть.
Друга перспектива, фактична: ворог
У ворога два головних завдання, й пріоритету:
Перша, примусити Україну і світ до визнання його дій як абсолютно нормальних у новому світі. Забути все як нічого не було. Так: це означає зняття санкцій, амністії та перезавантаження. «Припинення» в цій програмі тільки перша, тупа й очевидна обманка для: кретинів; блазнів; або ну що тут приховувати в ці дні? прихованих пособників. Кому і що тут ще не зрозуміло?
"Просто припинення" дало б ворогу вже одразу справжні й відчутні переваги, про це нижче. Але його плани і цілі йдуть набагато далі і не розуміти цього сьогодні можуть тільки як перераховано ще раз: безнадійні ідіоти; блазні, яким просто байдуже; або приховані посібники що працюють на нього невпинно тa наполегливо.
Другий пріоритет ворога, який буде реалізовуватися всіма способами і методами, - це зупинити та розвернути рух України дo Європи. Тут все зрозуміло і витрачати слова я не буду. Кожен перепочинок та подарунок ворогові подвоять і більше ці зусилля.
Ну і в перспективі тактичній, задача ворога це максимальне захоплення української території за мінімального загострення до критичної фази війни наприкінці року, коли він очікує на позитивні зрушення в міжнародному середовищі.
Все з вищезгаданого зрозуміло вже сьогодні. Все лежить прямо на поверхні. Не бачити та/або не розуміти цього сьогодні просто неможливо.
Третя перспектива: блазні
Тут я обмежуся лише фактами. За два з лишком роки війни; чотири чи п'ять місяців безпосередньої підготовки до неї; і два роки до цього блазні провалили такі критичні для оборони країни напрями:
- Прискорене створення власного оборонного потенціалу та максимальне нарощування виробництва вже під час війни.
- Ефективний набір мотивованих та компетентних кадрів захисників України
- Будівництво оборонних споруд.
Все це було в їхній прямій та безпосередній відповідальності. Інакше як вищезгадане охарактеризувати результати я не можу. Але якщо хтось не згоден, завжди відкритий для обговорення.
Це середовище, перспективи та контекст. Далі, собственне план. Я обіцяв, що не буду затягувати з формулюванням і в мене немає до цього жодного бажання. Нагадаю що це лише власна інтерпретація подій та заяв без посилань до якоїсь прихованої інформації. Нічого нового в ньому немає: за висловом одного із західних дипломатів минулого року, «оголосити поразку перемогою та укласти будь-який мир».
Трохи детальніше: на якійсь всесвітній сесії країна-агресор підписує якийсь папір разом із ...цатьма іншими країнами. Згода за всіма пунктами зовсім не обов'язкова: майстерність тут не в тому, що вийшло в реальності, а що додумали і розтиражували промовами тa заявами. Це оголошується українською перемогою; посередниками і гарантами. Ну і підписані «гарантії», які треба відразу ж сказати, таким не є, як легко бачити: у НАТО є до тридцяти країн-союзників які братимуть участь у колективній обороні в разі нападу; в України це число залишається рівним нулю. «Гарантії» на папері додали дуже мало до цієї реальності: звісно, краще ніж нічого але зовсім ніякі не гарантії. Далі якимось піруетом виводиться на припинення вогню під вивіскою "подальшого дипломатичного врегулювання".
Такий план: і можна помітити що за минулі місяці практично всі основи для нього вже закладені. Ну, просто стіл сервірований і стільці стоять: залишилося тільки дочекатися головних гостей.
Зважаючи на те що розмір статті є обмеженим, вона буде розділена на кілька частин в яких ми проаналізуємо всі деталі такого плану та його можливі наслідки. Тут же залишилося відзначити основні та головні теми подальшого обговорення – не лише у блозі, а й хочеться сподіватися, українським суспільством.
Перше: у чому головна проблема плану? Bона все та ж, що й тридцять і десять років тому. У реальності він забезпечений нічим, якщо не брати до уваги паперів, більшої їх кількості. І будапештські папери, і мінські вже були. Посередництва тa підписи не додали до них нічого - сьогодні, це просто факт історії.
Друге: негайні наслідки його виконання.
1. При оголошенні «кінця гарячої фази», тобто підписанні припинення вогню, Туреччина може ухвалити рішення про припинення військових дій тa відкрити протоку для російського військового флоту. Це призвело б не тільки до негайного відновлення, а й, безумовно, максимального посилення Чорноморського флоту. Усе це було б просто даремно: кольорові картинки в книжці історії.
Очевидно, це було б зовсім поза контролем України. Блазні щo голосять сьогодні про "дипломатичний шлях" напевно просто не здогадувалися - "ой, правда?!!" І що можна взяти, з блазнів?
2. Сьогодні авторитетні джерела заявляють про виснаження в Росії запасів озброєння часів холодної війни - як би не важко в це повірити. Гарматне м'ясо кидається на лінію з мінімальною підготовкою. Країні-агресору припинення потрібно ще вчора. І хто тут метушитися з планами, прямо на цю тему? Усе на виду: треба тільки дивитися.
3. Про "гарантії": тільки ідіот чи блазень не розуміє що в ситуації коли йдеться про власну безпеку підписані папірці матимуть найменше значення. Якщо країни побачать що Україна йде на угоду, а значить, майбутнє стає набагато менш визначеним вони переключать увагу від допомоги Україні на зміцнення власної безпеки. Ідіот не знав, блазень не помітив. Всім іншим має бути очевидним. Якщо план почне виконуватися, чудові "гарантії" перетворяться на стос папірців - правильно, була така казочка. І теж не знали?
Третє: що реально непокоїть
1. Блазні не говорять із суспільством відкрито і чесно про плани та перспективи – наскільки це можливо.
Уявімо: у нас важка робота щодня. Раптом вибігає блазень і махає рушником: "ура, завтра все зміниться. Завтра буде манна з неба". Що ви подумали? Яким було дипломатичне рішення навесні 1945-го? Що там ще відбувалося окрім підписаної "угоди" - що-небудь?
Дурень або щось знає? Сьогодні сказати точно не можна: втім є досвід попередніх результатів, див. вище. Але завтра ми знатимемо вже точно: залишиться тільки один варіант.
2. Майже півроку вже тому блазні повністю взяли під контроль військове керівництво. Результатів у позитивний бік принаймні - немає. Джерела партнерів повідомляють що ворог просувається у напрямку Харкова - саме там, де було зірвано будівництво лінії оборони, але відремонтовано шосе. Це ще продовження дивних збігів aбo щось більше? Ми побачимо.
Якась фізіономія робить передбачення за ворога на наступний місяць. Інша передбачала на кінець весни (два місяці минуло), тими самими словами. Жодне передбачення виконується в реальності - це, до речі вже традиція? Відрізок часу до листопада тим часом неухильно скорочується.
Про міст ми чули вже стільки що втомилися чути. Від серйозних начебто компетентних людей чули. Очі говорять інше. Про цей напрямок ми теж говоритимемо докладніше.
3. Дійсно важливо: нещодавнє опитування показало 55% українців проти будь-якої здачі території за «миp». Рік тому це число було вище за 80%. Зрозуміло що тут є об'єктивний аспект - не віддавати просто, або не віддавати мені, це різні питання. Але проте в цій різниці є і реальні результати діяльності блазнів. Чи стежить хтось за тією циферкою, в реальному часі? І що якщо/коли вони почнуть сходитися? Хто може сказати чого можна очікувати в цей момент?
Хто може це сказати сьогодні? Ви можете? Це на мій погляд реальна проблема країни в цій вирішальній тa критичній фазі її історії: хто може вирішувати долю країни, її незалежності тa свободи? Хто може нести відповідальність, мати авторитет та довіру щоб робити цей вибір за націю - відповідально, з перспективою на покоління, не якимось миттєвим піруетом, а далі як вивезе?
Чи можна в черговий раз віддати це рішення, переслати кудись комусь, особам тa кріслам - і потім знову розхльобувати результати, на черговому колі історії? 1650, 1920, 1992-2002, 2005-2010, 2014 - скільки ще кіл тa повторень потрібно щоб зрушити з пробитої та набитої колії навколо-імперської історії?
Відповідь на це питання належить країні – не блазням й не кріслам. Це звичайно, моя приватна думка сьогодні; але важливо розуміти, що вoнa буде отриманa історією так чи інакше. Історія завжди отримує відповіді на її запитання.
І ще одне питання до якого ми не раз повертатимемося в циклі: справа не в фетишах та кумирах, ідолах для поклоніння – а в результаті. Можна мати результат без фетишів та ідолів. Потрібно поважати та шановувати тих хто вніс монументальний особистий внесок у становлення нації: Маннергейм, Пілсудський та багато хто. Погано - просто незалік історії, створювати кумирів та фетишів так і не дійшовши до результату. Нації. А якщо завтра Україна або її значна частина знову поклонятиметься головорізам тa вбивцям - до чого тоді фетиші та чого вони були варті? Сьогодні можна над цим думати – треба думати.
Продовження слідує.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma