У своїх обережних дефініціях щодо українського радянського театру 1920-30-х років - "об’єднання світу бюрократії та світу мистецтва", де "стерся розрив між держслужбовцями і служителями мистецтва, що породило типажі офіційних митців і чиновників від мистецтва в сталінських 1930-х роках". – авторка книжки трохи не дотягує до загального визначення "нові пани", сформульованого (і обґрунтованого) наразі автором цих рядків у монографії "У Задзеркаллі 1920-30-х років".
Хай там як, але у своїй книжці "Бомонд на краю імперії: держава і сцена в радянській Україні" Мейгіл Фавлер досліджує складні стосунки між мистецтвом та державою в радянській Україні у 1920–1930-х роках через колективну біографію митців та чиновників, які творили культуру у розмаїтому середовищі Харкова того часу. Головні герої цієї книги — Лесь Курбас, Микола Куліш, Остап Вишня - створювали сучасний новаторський театр на рівні найкращих європейських зразків.
Тож авторка пише про парадокси радянської мистецької культури та її трансформацію: від унікальних мистецьких центрів на периферії колишньої імперії (зокрема у Харкові) до централізації культури у Москві. Система, де "митці набували владу завдяки стосункам із державою, а держава набувала владу, підтримуючи культуру" і є тим світом бомонду, "унікальним для Радянського Союзу поєднанням мистецтва й держапарату, де митці були такими важливими, що отримували і найвищі відзнаки, і в’язничні терміни або кулю в голову".
"Отже, світ театру дає нам змогу дослідити парадокси радянської мистецької культури: - нагадують нам, - театр за своєю природою — медіум не масовий, але в ті роки його створювали для радянських народних мас. Театр — місце спонтанності й гри, а в СРСР він розвивався за диктатури, яка намагалася все спланувати й проконтролювати. Театр представляв навколишній світ і водночас намагався його змінити".
Мейгіл Фавлер. Бомонд на краю імперії: держава і сцена в радянській Україні. – К.: Родовід, 2025
Фото: Вистава «Народний Малахій», 1928 рік
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma