...Автор сих рядків завжди вважав, що наше майбутнє – у минулому. Що зовсім не діти визначатимуть прийдешнє на далекому острові української ідентичности. Оскільки невідомо, що вони згодом понавитворюють і на яких нардепів перекинуться, натомість проминулі речі існують вже і тепер. Їх, перевірених славою і держвидавом, можно оприлюднити, і з чистою совістю роздарувати рідним і близьким. Чи треба ж чогось більшого?
Ось і Микола Жулинський, людина при посаді, вирішив перевірити власний академічний ґлянець на предмет об’єктивного вмісту. Видавши книжку “То твій, сину, батько”, і продовживши відроджену традицію родинної ареоґрафії, в якій і “Топінамбур, сину” Богдана Жолдака, і “Чорноморець, матінко” Андрія Криштальського.
До книжки Жулинського увійшли зокрема спогади його батька, загубленого у воєнному лихолітті Другої світової і віднайденого сином аж на початку 1970-их у самісінькій Гамериці. Вибравши форму полілогу (з усією родиною) і приперчивши усе це діло коментарем Володимира Дрозда, дбайливий автор підбив підсумки ніби як проміжкові, але насправді – з тонким прицілом у вічність.
Чарівність книжки Жулинського полягає у тому, що він не приховує своїх мотивацій. Інституційна теорія літератури давно вже розставила чіткі акценти: письменник – це та людина, яку називає “письменником” чергова “Історія української літератури ХХ століття”, а Жулинський – одна з провідних ланок цієї самої системи. І може собі дозволити думати по-родинному про... Ні, не про комунізм за клунею, а – про вічність. Тож не дивно, що коментаторські спостереження Дрозда за простими побутовими сюжетами піднесені до метафізичного рівню моралі.
Хоча спочатку Дрозд таки не відмовив собі в приємності копнути старого друга, кума і давнього віце-прем’єра в офіційний зад, звідомивши про критику Жулинським у далеких 80-их свого роману “Катастрофа”; про власного пса Жульєна, названого на честь самі-розумієте-кого; і про пересмішництво нашого прем’єра-академіка, “коли заходилося про звання, посади і всілякі інші аксесуари номенклятурно-показушного існування”. І вже по тому заходився довкола високого, але з людським обличчям: “Виснажений людським вирвиськом навколо нього, Микола Жулинський час від часу тікав до мене у Халеп’я, падав на траву і засинав, обійнявши свого друга Жульєна Миколайовича. Я обгородив це місце і написав на дощечці: «Тут спали віце-прем’єр міністр України і поет-академік Жульєн»”.
Загалом це безумно симпатична книжка. Причому “безумство” тут нероздільне із “симпатичністю”. Микола Жулинський втілює собою ідеальний радянський тип доброго пана з сільських інтеліґентів: трохи скептик, подекуди ліберал, місцями опозиціонер, але, по суті, – такий самий розумник-глитай зі своїми хатніми мопсами, левретками, наймитами з еменесів і палацом у Кончі-Заспі. За такого положення вільно і навіть треба говорити про те, що пам’ятаєш: “Я непомітно дивлюся, чи нікого близько немає, підходжу до зупинки, великим і середнім пальцями правої ноги ту цукерку піднімаю із землі, беру у руку, тоді у рота – слиною промив...” Безумно ж цікаво, чи не так?
Але найцікавіше у книжці, звичайно, про батька Миколи Жулинського. Ось де сюжет, поема про море і оптимістична траґедія вкупі! Уявіть собі людину, вигнану німцями на роботу за часів ВОВ, яка пройшла Освенцім з еміґрацією до Америки. “Старший брат Вадик наказував нам, – пише автор, – «І не згадуйте про батька, бо, як дізнаються, що він десь є, живий, не буде нам тут життя, не буде ходу нікому з нас»”. І ось ця леґендарна людина повертається в Україну, до своїх покинутих синів. “Ми хвилюємося: коли він вийде, той батько? І нарешті – виходить! Через плече – магнітофон, яскрава сорочка, гавайська, червоні штани, червоні черевики, парик, зуби – вставлені, вийшов сміється, магнітофон реве якісь буги-вуги... Ми думаємо – зараз батько буде плакати, ридати, цілувати нас, море сліз буде. А він: «О, то хто? То ти, Вадику? Чого ти такий лисий?! А це Стах? Чого ти такий малий і вже пузатий?!»”
Ви розумієте? Чоловік пройшов крим-рим і смерть в Освенцімі, але з привітанням життя розглядає привезені з пекла фотки! А тут пляшку з-під поли втихаря наливаєш у власному кабінеті... “ – А цю пісню ти знаєш?.. Не знаєш? – напитує батько в номенклятурного сина. – І махає рукою: – Чого тебе навчили ті совіти?” Не скажемо ж: пляшку з-під поли... І знову не вгамовується: “Ти знаєш такого стіха?.. Не знаєш? Що ти там знаєш? Ви там, в Україні, – усі антихристи”.
І так протягом доброї сотні сумно-веселих сторінок. А ви як думали? Безсердечно? “Я не маю серця. Мені німці серце вирізали. Я без серця живу”, – звітує між іншим наш веселун. А далі про нього ще друга книжка вийшла, «Аккордеон» називається. У ній американський батько просить сина привезти з України акордеона. На якому не вміє грати, але хіба це проблема для людини, яка живе повним життям? Ще з першої книжки, в якій герой приїхав до сина в Київ, це було зрозуміло.
Словом, важко, мабуть, було Миколі Жулинському з таким американським батьком, з такою людиною-оркестром. Не на тих пляшках виховувались. Але читачеві стає на диво легко від переглянутого синопсиса поколінь. Бо гадали ж, що академіком все й завершиться.
Жулинський Г., Жулинський М. То твій, сину, батько. – К.: Ґенеза
Фото: Андрій Губарєв
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma