Незайвим і несподіваним доповненням до святкових заходів з нагоди будь-якої річниці видатного українського архітектора, художника, етнографа і педагога, творця герба України й ескізів перших українських грошей Василя Кричевського була би меморіяльна подорож Харковом – за маршрутом пов’язаним з його життям і діяльністю.
Чому ж саме несподіваною буде ця мандрівка – від спроєктованих мистцем у співавторстві з Олексієм Бекетовим монументальних будівель колишніх Земельного і Торгового банків, що в центрі Харкова, до його власного особняка на Москалівці? Мабуть, тому що шляхи Кричевського, вже за радянської влади доктора мистецтвознавчих наук, заслуженого діяча мистецтв і завідувача катедри малярства Київського художнього інституту, для історії українського радянського мистецтва обірвалися від того часу, як він залишився у місті після його окупації військами вермахту 1941-го року.
Як воно було насправді, нескладно сказати. Радянське відходило, українське зазвичай залишалося. Хто не хотів їхати в евакуацію разом із владою, яка споконвіку гнобила все українське, того або знищували, як поета Свідзінського, або забували, як художника Кричевського. З фронту тікали силоміць вигнані на бойню поети, повернулися на рідну Слобожанщину Олекса Веретенченко і Дмитро Нитченко. 3 потаємних закапелків і закутів повиходили на люди залишені напризволяще родини «ворогів народу», серед яких виявилося чимало рідних з розстріляного, спаленого й замордованого середовища колишнього «золотого» письменства: діти Гната Хоткевича, Володимира Свідзінського, Миколи Куліша, Костя Буревія, Дмитра Солов’я та ін. Так, брат Павла Тичини був комендантом письменницького Будинку «Слово», небога Xристі Алчевської працювала друкаркою в «Просвіті», дочки Ладі Могилянської та Миколи Куліша подавали в їдальні.
Одночасно у двох колишніх столицях УРСР відмовилися кидати рідні домівки два харківці, два корифеї національної культури – батько українського модерну Василь Кричевський і основоположник українського авангарду Василь Єрмілов. «Основою взаєморозуміння, – згадував пізніше відомий український діяч і бургомістр Харкова Олександр Семененко, – було переконання, що після зникнення тієї влади, яка силою багнетів в 1920 році перервала процес творення державно-національного життя України, цей процес має продовжуватися наявними силами за всяких умов».
Тож донедавна майже усі заходи, пов’язані з іменем «колябораціоніста» Василя Кричевського, викресленого з усіх енциклопедій і заодно з офіційної пам’яти, який, за чутками, був автором українських грошей вже часів «нового німецького порядку», і який, крім того, виїхав з ворожим військом спочатку до Чехословаччини, потім до Австрії, пізніше до Німеччини, а згодом до Франції, відбувалися без особливої участи «владних» структур. І пропозиція святкувати день народження Василя Кричевського на державному рівні, зроблена свого часу депутатом Павлом Мовчаном, так і залишилася на рівні мовчазного проєкту.
Меморіяльна дошка О.Бекетову на будинку, фасад якого проєктував В.Кричевський
Серед торосів і айсбергів
Що ж до решти святкових заходів, то, крім права святкувати ювілеї, відзначати річниці та з пошаною поминати національних героїв, право встановлювати чи прибирати меморіяльні дошки у тому самому Харкові, в якому Кричевський оформив близько трьохсот будівель, так само мають офіційні органи влади. Які відправляють місцевих ентузіястів, котрі, скажімо, мріють встановити дошки видатним землякам на зразок Юрія Шевельова, а чи того ж Василя Кричевського, до Спілки художників. А вже там на виготовлення меморіяльних дощок встановлена чітка такса, що перевищує витрати вищезгаданих ентузіястів рівно у п’ять разів. Крім того, немає гарантії, що все ж таки встановлена не за спілчанськими ескізами дошка не буде невдовзі розбита «невідомими» доброзичливцями у штатському, як це сталося у Харкові з барельєфом Йосипа Сліпого за проєктом Валера Бондаря.
Мовляв, суцільне зубожіння далеко не духовного кшталту жене колишній радянський люд на пошуки хліба насущного. Так, з харківського Будинку «Слово» свого часу була вкрадена «на металобрухт» меморіяльна дошка з іменами знищених мешканців-творців Загірньої Комуни. З пам’ятника розстріляним кобзарям авторства вищезгаданого Бондаря у харківському міському парку на той самий «брухт» зірвали мідну кобзу. Так само грубезна брила монументу на честь вояків УПА з-під самісіньких очей тамтешнього центрального РОВД випарувалась за одну ніч. Щоправда, тут же знайшлась, закопана, наче бойовий томагавк, на тому самому «революційному» місці зустрічі. Змінити яке, наче діялектику пам’ятних «зрушень», аж ніяк неможливо.
Фасад будинку по вул. Чоботарській у Харкові, який проєктував В.Кричевський
З уваги на вищесказане, варто буде зазначити, що протягом 10-ти років Василь Кричевський розробляв у Харкові фасади та інтер’єри будинків, намагаючись стилізувати їх під український модерн, чим ті будинки, власне, й залишаються цінними для історії. Натомість їхнім архітектором на меморіяльних табличках сьогодні значиться Олексій Бекетов. Так буває, повірте, автор сих рядків не раз стикався з вищезгаданою традицією у проєктних групах свого архітекторського минулого. Що ж до історичного підґрунтя такої «колективної» творчости з привласненням здобутків керівником проєкту, то воно набуло свого розквіту вже за радянського часу.
Так, наприклад, у тому самому Харкові, як відомо, споруджено найкращий у світі пам’ятник Тарасу Шевченко. Спочатку наш Кобзар мав хмуритись в оточенні героїв своїх поем, потім раптово опинився в компанії ще й обвішаного гранатами більшовика та культурно стриженої комсомолки. Хрестоматійно зажурену Катерину ліпили з відомої акторки Наталі Ужвій, яку тоді вже лупцював чоловік-футурист Михайль Семенко, але автором цього конкурсного проєкту 1935-го року був далеко не Матвій Генріхович Манізер, як зазначено в усіх енциклопедіях, а всього лише переможець конкурсу, заробітчанин Кость Бульдин. Між іншим, ще й дитячий письменник, учасник «Плугу». Просто скульпторів, яким влада дозволяла увічнювати як Леніна, так і решту «народних вождів», в СРСР було лише п’ятеро, і українці між ними не дуже значились.
Уславлена бекетівська тріяда будівель у центрі Харкова, фасади яких проєктував В.Кричевський
Пісок у сандалях
Мабуть, під теперішню пору Василя Кричевського вільно було б назвати дизайнером, адже він розробляв своєрідні матриці українського стилю на зразок орнаментів і шрифтів – для їхнього подальшого масового виробництва у вигляді чи то фронтонної ліпнини (архітектурний декор), текстильної мануфактури (вибійки) та іншої державотворчої прагматики (грошові банкноти). Що ж до малярства Кричевського, то від початку це було майстерне наслідування клясицизму його видатних земляків на зразок Сергія Васильківського, і поміркованого імпресіонізму кшталту Михайла Беркоса. Навіть «графічна» статичність у деяких роботах з галузі станкового живопису Кричевського радянського часу нагадує більш сталий доробок його пізніших колег на зразок Івана Падалки чи Василя Седляра, найкращих майстрів рисунку свого часу.
Натомість пізніший модернізм, який Кричевський провадив у мистецтві, на початку ХХ-го століття мав декілька стильових напрямків. Наприклад, сучасник харківського мистця, київський живописець Олександр Мурашко вирізнявся індивідуальністю власного стилю, в часі бурхливих експериментів з національною формою залишаючись вірним модерну – але саме мюнхенській сецесії, як мистецтву майбутнього, тоді як офіційна ідеологія загравала з минулим: Григорій Нарбут і Василь Кричевский надихалися українським бароко, а Михайло Бойчуке розробляв іконописні і фрескові принципи інтерпретації радянського побуту.
Віддаючи належне архітектурно-художньому доробку Кричевського, варто зазначити, що співпраця з академіком Олексієм Бекетовим, у проєктному бюро котрого він заробляв на прожиття, контрастувала з його персональним баченням забудови слобідського міста. Утім, лише декоративне оздоблення фасадів та інтер’єрів, чим завершувалося його співавторство з видатним академіком, мало відношення до українського модерну. Сам Бекетов мешкав у власному будинку в стилі пізнього ренесансу з елєментами античного зодчества, що був представлений в якості питомого зразка тодішньої архітектури у відому збірнику 1900-років «Всесвітня історія архітектури» Барановського. Своєрідною окрасою будинку була глибока лоджія з каріатидами, які підтримували крівлю, але повоєнна реконструкція позбавила його цього екзотичного фрагменту. Змушений був позбутися своєї домівки також її господар, адже справи в родині Алчевських, до якої він належав, набули трагічного характеру.
Фасад будинку в Харкові роботи В.Кричевського
Хай там як, але навіть попри те, що основні архітектурні надбання Кричевського датуються харківським періодом співпраці з Бекетовим, що, як бачимо, проєктував будинки аж ніяк не в експериментально-модерному, а в традиційно-колоніяльному стилі, витравити ознаки елегантного українського модерну з його спадщини неможливо. Саме так, елегантного, легкокрилого і майже невловного у реставраційному мареві слобідської історії.
Адже хіба харківське українство – це важка естетика Самокиша і Васильківського з Беркосом, які заснували 1912-го року «Український художньо-архітектурний відділ» при «Харківському літературно-художньому гуртку»? Харківське українство, панове – це липкий сік абрикосу і пасіка в Куряжі, біла смужка від купальника на Лопані і засмагле плече Марії, пісок у сандалях і придавлені камінцем карти впереміш з водевілями Квітки. Хоча, тутешня ніч – це, справді, васильківський місяць, але – на горлечку розбитої у плавнях пивної пляшки, а захід сонця – не більше, ніж піддягнуті беркові штани з самосадом-самокишем у дачній повітці. Ці вицвілі від сердечного болю слобідські пейзажі Василь Кричевський малював на чужині до самісінької смерти.
На початку - Валєр Бондар. Потрет Василя Кричевського
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma