Диктатори, які розпочинають руйнівні, катастрофічні війни, не припиняють їх ніякими переговорами. Вони ховаються - і закінчують в бункерах. Про це нам свідчить історія. Немає сенсу її ігнорувати.
Так: ми маємо право не приймати реальність, сперечатися з нею, намагатися переконати її - адже переговори мають сенс, це шлях уперед; ми можемо з нею сперечатися, ігнорувати aбo чи навіть заперечувати їй: але це ніяк не допоможе її ЗМІНИТИ. Останнє слово завжди залишається за реальністю: завжди.
Оптимістично, з огляду на весь накопичений досвід і факти, ймовірність досягнення переговорного вирішення війни, яку розв’язав Путін, можна оцінити як менше 10 %. Реалістично: лише відсотки. Десь посередині, давайте зупинимося на 5 %. Але це все ж не нуль, правда? Ми не можемо ігнорувати навіть мінімальну ймовірність?
Правильно. Не слід. Але ми також не можемо розраховувати на це, покладатися на це і очікувати цього. Це було б не менш ніж ігноруванням самої реальності. І вона цього любить – і не прощає.
Що відбувається, коли ми намагаємося ігнорувати реальність? Це не означає, що вона дивом зміниться на нашу користь. Ні, тут діють сухі цифри й імовірності: у 5% ми виграємо й повертаємося додому з призом. У всіх інших випадках нас чекає несподіванка: болюча, трагічна або навіть катастрофічна. Таке вже траплялося, чи не так?
У цей вирішальний момент своєї історії Україна має бути готова до будь-яких сценаріїв, серед яких найімовірнішим видається саме бункерний.
Але все ж є способи скоротити шлях до кінцевої мети. Рішення, однак, не полягає у затягуванні часу та марних "переговорах": ми щойно це довели. Рішення ґрунтується на витратах, які несе агресор. Рівняння стає цілком зрозумілим: чим вищі витрати - тим коротший шлях. Не стрибнути убік , і жодних обхідних шляхів.
Витрати агресора на продовження війни мають зростати - і зрештою, стати настільки високими, що він не зможе її продовжувати.
Так: сама реальність показує нам, що це єдиний надійний шлях.
На даному етапі не можна більше дозволяти жодних поступок, затримок та відстрочок на користь агресора.
Не всі цілі однакові. Деякі з них пов’язані з більшими витратами для агресора, а деякі - з дуже великими витратами. Зараз ці пріоритети мають велике значення: вони дозволяють прискорити завершення війни та зменшити витрати для України. Їх необхідно враховувати.
Надзвичайно висока ціна для агресора: стратегічний оборонний потенціал.
Їхнє скорочення зрештою опустить державу-агресора до рівня країн третього світу: не лише в соціальному плані, де вона перебуває зараз, а й у технологічному. У сучасному світі Росія, можливо, вже не зможе наздогнати інших. Це надзвичайно висока ціна за продовження агресії.
Висока ціна для агресора: економіка орієнтована на військові потреби та забезпечення військової діяльності держави-агресора: енергетика, транспорт, суміжні галузі.
Чим більші знищення й втрати, тим менша здатність держави-агресора продовжувати війну. Рівняння просте.
Важкою ціною для держави-агресора є усвідомлення населенням руйнівних наслідків та впливу війни Путіна. Протягом багатьох років режиму вдавалося ізолювати частину населення, особливо в столицях, від наслідків війни. Така ситуація дозволяє режиму применшувати відчутні наслідки війни - і тим самим продовжувати її. Рано чи пізно Україні доведеться вирішувати цю проблему.
Мобілізація в державі-агресорі мала б найтяжчі наслідки для режиму. Відкладаючи її, режим збільшив її майбутню ціну, що на даний момент загрожує дестабілізацією режиму.
Мобілізація матиме непропорційно великий вплив на: 1. Росію та 2. Європу, тоді як Україна, за умови розумного підходу, зможе з цим впоратися. Великі військові контингенти потрібно годувати, екіпірувати та транспортувати. Це серйозна проблема для режиму - і її масштаби та ціна лише зростатимуть.
Україна має чітко усвідомити, що і Путін, і її партнери/союзники прекрасно це розуміють і бачать. Заклики до неможливих і малоймовірних «переговорів» це не що інше як виверт, креативний хід щоб затримати реальні дії - та продовжити війну, справжню ціну за яку платить один «союзник». Україна не може дозволити собі платити власними жертвами за інтереси інших, особливо коли ті демонструють безтурботну байдужість.
Пріоритетами України є безпека її громадян, захищеність та територіальна цілісність: те, чого не змогли забезпечити ані папери, ані «союзники», і з цією реальністю не посперечаєшся.
Справжніми друзями України у цей вирішальний момент є ті - і тільки ті, хто розуміє і визнає що агресію треба перемогти - і робить усе, що в їхніх силах, щоб це стало реальністю.
Якщо говорити серйозно, то війна Путіна частково досягає своїх цілей: якщо не в Україні, то у підриві єдності та значущості Заходу. Одне діло проголошувати великі ідеї на словах тa папері. Зовсім інше: втілювати їх у життя, незважаючи на перешкоди та опір. Україна повинна розуміти і враховувати варіант що дехто намагатиметься досягти окремої угоди з Росією. Без жодного сумніву, це може статися лише ціною відмови від усіх принципів тa претензій на нове майбутнє. І воно завжди повернеться - без жодних сумнівів.
У підсумку, підвищення вартості війни для агресора є ключовим елементом стратегії досягнення національної мети за будь-яких обставин - включаючи «бункерний».
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma