Київська кулінарія шістдесятих-вісімдесятих років в обрамленні приватної топографії. – ось про що книжка Олеся Ільченка "Чікен Київ" (К.: Варто). Вулички-провулки, кафе-їдальні, оселедці-пироги. Ну, й звісно, рецепти зі старого сімейного зошиту, і то не лише котлет по-київськи чи київського торту, але й гнилого оселедця, який продавали в одному столичному гастрономі. Ностальгійне, душевне, повчальне чтиво.
Пригадується, як у той самий час тітка автора сих рядків, працюючи друкаркою, роздрукувала після роботи родинні рецепти, які вклалися у три грубезні картонні теки. По одній в руки всім трьом жінкам родини. Дворянської, між іншим. Можете уявити, що там було? І не з 60-80-х, як в Ільченка, а з 1910-20-х, як у "Задзеркаллі" того самого автора сих рядків. І не сирітські, знов-таки, київські "вушка з медом" чи гнилий радянський оселедець були у тій теці, а висока домашня кухня панської родини, до якої навіть у 60-х продовжували приїздити до міста колишні слуги з розкуркуленого родинного маєтку. Ну, й аби щось з того смачного діла приготувати з привезених сільських харчів малому паничу. "Людочко, а чи Ігорко молозиво буде? " - питалися в мами. "Морозиво? " - з надією перепитував "городський" Ігорко.
Майже те саме, тільки про радянське кулінарне міщанство розповідає автор книжки "Чікен Київ", водячи читачів вулицями минулої слави, але цитуючи при цьому чомусь Агатангела Кримського і Степана Руданського, а не більш відповідного, бо вічно голодного Ірванця чи навіть Цибулька. "Бутерброди з мастурбою, з бастурмою ковбаса", пригадуєте? А що ж ви хотіли від міста, де "зелена нудьга, як ото на хуторі, що Києвом зветься", як писали свого часу українські радянські класики.
Ілюстрація: Зінаїда Серебрякова. За сніданком, 1914
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma