Відповідь на це питання почнемо з географії.
Весь кордон між Україною та Білоруссю – це Полісся. Край з пишними лісами і мереживом річок. Полісся буквально прошите річками і річечками, які тихо плинуть собі до Прип’яті. А Прип’ять вже спокійненько собі плине із заходу, майже від кордону з Польщею, на схід до Дніпра. І саме спокійна чарівна Прип’ять є тим природним бар’єром практично вздовж усього кордону між Україною і Білоруссю, який ще треба пройти…
Бо вздовж Прип’яті розложилися хитрі і підступні болота. Ці болота безуспішно намагалися осушити ще з часів СССР. Була така ідея: осушити болота і посіяти на звільнених площах пшеницю. Вгатили в цю ідею силу-силенну грошей, але пшеницю посіяти не встигли, бо СССР закінчився. А болота тихо повернулися назад…
Тепер про логістику.
Шляхів сполучення між Україною та Білоруссю не так уже й багато з відомої нам уже причини, бо Полісся. Три основні транспортні магістралі (залізничні та асфальтові) з Білорусі на Любомль, кілька напрямків до Ковеля через Ратне та Любешів, до Маневич, Сарен, Овруча і Коростеня. Є ще через Чорнобиль, але це вже для адреналінщиків. Хоча, як там у росіян – «можєм павтаріть»… Від Дніпра і далі на схід до росії прокладено траси до Чернігова через Нову Гуту і Любеч (між іншим, Любеч – батьківщина легендарного Добрині, рідного дядька Володимира Великого; і для росіян – саме Добриня хрестив Новгород, не без ексцесів, звичайно, але похрестив, пам’ятайте про це, хлопці). Є ще з десяток - другий доріг місцевого значення та два – три десятка лісових, відомих лісникам та зайцям. І ось прикиньте кількість шляхів сполучень на всю довжину кордону…
Попередній підсумок: виходячи з двох попередніх пунктів, для ЗСУ не складає великої проблеми контроль над логістикою з Білорусі. Полісся – не південні степи України. Тим більше, що густота населення Білорусі в прикордонних регіонах дуже низька. Запам’ятаймо цей момент.
Тепер політична складова.
Лукашенко все ще міцно тримає владу в своїх руках за допомогою силових структур. Але силові структури складаються із людей. А кожна людина в Білорусі на сьогодні вже добре бачить ситуацію і політичну, і військову, та й економічну. Бачить, не сумнівайтесь. Бо Білорусь – не росія. Отож, силові структури сповнені протиріч. Як і Лукашенко. І всі хором вони намагаються знайти для себе більш-менш прийнятні умови для виходу з кризи, яку самі і створили, власними руками. Ось тут повною мірою проявляються демократичні принципи державного устрою – не гріши і судим не будеш, і зможеш спокійно піти на пенсію. І Коля буде при ділах.
Але вікно можливостей з кожним днем стає все меншим. Путін також гарячково шукає виходу з глухого кута.
І тут згадується цікава теза, сказана кимось із європейських політиків, про наддержаву, якою росія вже більш ніколи не буде. Чому? А тому, що тільки наддержави розуміють не тільки свою силу, але й перспективу на майбутнє. США знайшли в собі мужність вийти із В’єтнаму та Іраку, побачивши марність всіх зусиль. І США від цього ніяк не постраждали в іміджевому плані, а залишились наддержавою. СССР, що б про нього не говорили, знайшов у собі мужність не поглиблювати Карибської кризи і вивести війська з Афганістану, а тому до останньої миті на СССР дивились, як на наддержаву. Росія не здатна виправляти свої помилки, там стіралки з України важать більше, ніж імідж та й саме життя.
І ось коли в Білорусі з’являться кадировці, як загороджувальні загони, тоді путін зможе воювати з Україною до останнього білоруса.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma