Зараз маю на увазі не Україну – повернення Донбасу є беззаперечною вимогою, але – нас тимчасово переміщених. Сьогодні передивився на Ютьюбі Миколу Осиченко, де він розповідає – чому саме він особисто не стане повертатися. І по великому рахунку, я з ним згодний – для себе особисто.
Перше – якщо рашкофедерація не буде знищена, як державне утворення, то цей трампомир буде для неї лише як підготування нової війни. А наше місто було окуповане як в 2014 році, так і в 2022. Не бачу необхідності вкладати гроші у відбудову житла, яке буде зруйноване. Ще залишається проблема місцевих ждунів, які нам розповідатимуть, як ми жирували десь там, допоки вони страшенно страждали в окупації, і які вони всі українські патріоти (які наввипередки здавали кацапам справжніх патріотів та їх родини). Чесно кажучи, за такі розмови треба просто мочити – вони самі закликали до себе окупантів та намагалися бути ним корисні.
Потім повернуться прокацаплені корумповані судді, прокурори, мусори – їх теж треба буде мочити. А я зараз не в тому віці, коли можна і попартизанити. На жаль не в тому віці, та й здоров’я вже не те. Відношення влади до вищеозначених категорій навряд чи зміниться, «хто при німцях жив, той і зараз живе». Тож виникне купа проблем із законом (керованим прокацапленими суддями, прокурорами, мусорами).
І не один я такий. Тож повертатися до своїх міст ми не станемо. Надто багато треба, щоби це відбулося. Наприклад, недоумки були би позбавлені виборчого права – пожиттєво, а для цього треба ввести поправки до Конституції (яка у нас, антиконстуційно, «на паузі»).
І все це сумно...
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma