Останні «відкати» у процесі декомунізації в Україні не на жарт розбурхали суспільство. Як відомо, Харківська міська рада проголосувала за перейменування проспекту Григоренка на проспект Маршала Жукова, а Окружний адміністративний суд міста Києва скасував рішення Київської міської ради про перейменування двох проспектів на честь лідерів ОУН-УПА Степана Бандери і Романа Шухевича і повернув їм старі назви Московський проспект і проспект Генерала Ватутіна.
Звісно, що всі ці рішення не є остаточними і можуть бути оскаржені, але чому так відбувається?
Перш за все через байдужість діючої влади. Новообраний президент України, як і його підлеглі силовики, самоусунулись і не особливо переймаються цими питаннями. Натомість Зеленський закликав владу Харкова обговорити з громадськістю питання про перейменування проспекту аби усунути цю правову колізію, що насправді є абсурдом. Якби кожне перейменування обговорювали з громадськістю, у нас би й досі посеред міст і сіл бовваніли комуністичні ідоли, а вулиці й площі й досі носили їхні імена.
Але слід зазначити, що й попередня влада так само була інертною і «ліберальною» у цьому відношенні. Мабуть багато хто вже забув, що коли Верховна Рада провалила з першої спроби перейменування Дніпропетровської області на Січеславську, саме тодішній президент Порошенко вніс до парламенту законопроект з «компромісною» пропозицію перейменувати її на Дніпровську. Насправді це було відверте загравання з мером Дніпра Філатовим, українофобом і ярим противником Січеславщини, з розрахунку на його підтримку на президентських виборах. Так само з тих же причин загравав Порошенко і з тим же самим Кернесом, який власне і проштовхнув скандальне рішення про перейменування проспекту Григоренка.
Другою причиною подібних рішень є заангажованість суддів. На жаль за попередні п’ять років, попри задекларовану суддівську реформу і люстрацію суддів, у суддівській гілці влади так і не відбулося очищення. Ще й досьогодні деякі судді є відверто проросійськими, багато ще з часів Януковича дотримуються антимайданівських поглядів і брали участь у засуджені майданівців.
Проте є ще два чинники, які суттєво впливають про процес декомунізації і, зокрема, на його регрес. По-перше, це прогалини в існуючому законодавстві про декомунізацію.
Закон про декомунізацію передбачає заборону використання та пропаганди символіки комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів.
Згідно п. «д» ч. 4 ст. 1 цього закону до символіки комуністичного режиму належать зображення, пам’ятники, пам’ятні знаки, написи, присвячені подіям, пов’язаним з діяльністю комуністичної партії, із встановленням радянської влади на території України або в окремих адміністративно-територіальних одиницях, переслідуванням учасників боротьби за незалежність України у XX столітті. Але у цьому ж пункті передбачено виключення, а саме «крім пам’ятників та пам’ятних знаків, пов’язаних з опором і вигнанням нацистських окупантів з України».
І це стосується не тільки Жукова чи Ватутіна, а й інших радянських «визволителів» Україні від німецьких загарбників. Як наприклад бути з вулицями чи проспектами Малиновського, Василевського, Конєва, Лелюшенка, Москаленка, Рибалко, Жмаченка, Черняховського тощо. Ім’я останнього, до речі, носить Національний університет оборони України. Чим Черняховський, армія якого також брала участь у форсуванні Дніпра 1943 року, кращий за Жукова? А хтось знає, що у 1992 році, після розпаду СРСР і проголошення незалежності Литви нова влада Вільнюса, де був похований Черняховський, запропонувала росіянам вивезти його прах. Новим місцем спочинку генерала Черняховського став Новодівочий цвинтар у Москві. Пам'ятник, встановлений воєначальнику в Вільнюсі, був перевезений до Воронежа. Так само вчинили й поляки. Пам'ятник, встановлений на місці загибелі «визволителя» Польщі Черняховського, був демонтований.
Проблема полягає в тому, що відсутні критерії (у законі це чітко не прописано), кого з радянських воєначальників вважати достойним, щоб назвати на його честь вулицю чи проспект, а кого ні. Все це дає суддям можливість маневру і оцінки тих чи інших історичних діячів «за внутрішнім переконанням».
Іншою причиною є невизначеність у ставленні до деяких пам’ятників імперіалізму, радянщини і тоталітаризму.
Ось, наприклад, проспект Ватутіна перейменували. Однак у Києві є його поховання і пам’ятник. Що з цим робити? А що робити з аркою «Дружби народів» або пам’ятником і могилою Столипіна у Києво-Печерській Лаврі? Тут же поховання зрадників Мазепи полковників Іскри і Кочубея, що написали донос на нього Петру І. А от могилу самого Мазепи, як і Виговського, Хмельницького, Дорошенка чи Калнишевського ви в Україні не знайдете. Так само, як і могилу Пилипа Орлика, автора нашої першої Конституції.
Зате «святих» для росіян і проросійських українців місць в Україні й досі зберігається чимало. І всі вони з юридичного боку вважаються пам’ятниками історії і знаходяться під охороною держави. Ось хоча б приклад з монументальним пам’ятником горезвісному Артему.
Цей російський більшовик (справжнє прізвище Сєргєєв) і близький друг Сталіна був першим донецьким сепаратистом. Товариш Артем воював з УНР і петлюрівцями, а у 1918 році заснував Донецько-Криворізьку республіку. Тому й став взірцем для сучасних сепаратистів. Тим не менше пам’ятник Артему у Святогірську не лише пережив декомунізацію, а й дочекався реставрації. При чому сталося це ще наприкінці минулого року, тобто за минулої влади. Чому ж на українському Донбасі так люблять цю гігантську статую російського більшовика-українофоба? Виявляється автором цього опудала є видатний український скульптор Іван Кавалерідзе і воно знаходиться у державному реєстрі пам’яток. Тому статую не лише не зруйнували, а навіть ремонтують за державний кошт.
Отже прогалини у законодавстві та юридична невизначеність дають можливість проросійській п’ятій колоні оскаржувати рішення щодо декомунізації, а заангажованим суддям, серед яких і суддя з промовистим прізвищем Чудак, дозволяють цілком законно ці скарги задовольняти.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma