Ця стаття була оприлюднена в далеких від нас роках. Чи наприкінці 90-х, чи на самому початку 2000-х, точно не пам'ятаю. Але тоді мені до рук потрапила дуже цікава книжка, яку намагалися розповсюджувати в ЗСУ. Згоден, що тодішні ЗСУ - зовсім не ті, що зараз, але тенденція прибрехати щодо нашої історії зберіглася. Тож і вирішив, що додаткове оприлюднення даного тексту не буде зайвим. Єдине, що вимагається від читача - уважно читати. Тоді стане зрозумілим, що саме вибісило мене в оглядаємій книзі. ОМ !!!
(Від поганого крука – погані яйця)
Кажуть, що в Україні не вистачає паперу на видавництво
корисних книжок. Взявши до рук «Історію
Українського Війська» (Київ, «Варта», 1994р. за виданням І. Тиктора –
Львів, 1936 р.; Вінніпег, 1953 р.) та «Енциклопедію
Українознавства» (Львів, НТШ, 1993 р., репрінтне відтворення видання
1955-1984 рр.), я з перших же сторінок почав смикатися від огиди і безмежного
жалю за не те що безцільно, але – ШКІДНИЦЬКИ витраченим на них папером. В той
час, коли ворожі Державі і Нації засоби масової інформації наполегливо дудонять
про нездатність українців жити у власній державі, мати своє військо та про
походження українців від московських «братів», коштом жертводавців, українців
Канади та Великої Британії, видається – СПЕЦІАЛЬНО ДЛЯ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ
(!!!) огидний витвір сталінського холуя І. Кріп'якевича.
Читаємо у першому ж абзаці книги: «Слов'янські «вої» - був
військовий матеріал першої якості, та не було це свідоме, дисципліноване
військо» (ст.. 14)! А чого варте ствердження в тому ж, першому абзаці,
що зброя слов'ян була примітивною, а військова організація не виробленою! На сторінці
19 цей літературний нащадок московських «істориків» намагається нас переконати
в тому, що «у слов'ян давніх часів не був іще відомий меч». Панове,
відкрийте будь-яку книгу з описом археологічних знахідок на теренах України –
від часу енеоліту та бронзи (разом із появою технологій обробки металів) У НАС ВЖЕ ТОДІ БУЛИ МЕЧІ! І стверджувати,
що після кількох тисячоліть користування мечем у нас його раптом «забули», є
свідомим злочином проти нашого народу (який, на жаль, поки що не карається за
Карним Кодексом України). В Донбасі мідяні копальні та ливарне виробництво
зброї – В ТОМУ ЧИСЛІ І МЕЧІВ –
існувало вже за 4000 років до нової ери!
Якщо продовжити читання далі, то знаходимо купу бердових
недоумкуватих описів цього книжкового хробака зброї давніх слов'ян, і на ст..
52 наштовхуємось на щирі запевнення автора, підсилені посиланнями на таких, як
і він сам, іноземних (більшою частиною – візантійських) кон'юнктурників Х ст.
н.е., що українці (слов'яни) не вміли їздити на конях. Явно трипільського
походження, Кріп'якевич вперто «не помічає» того факту, що доместикація коня
відбулася саме на теренах України. Але ж одомашнили коня ар'я, тому трипільська
сутність шудри Кріп'якевича у своїй зненависті до всього арійського, воїнського
(кшатрійського), не спромоглася визнати наочне – народ, придбавши таку чудову і
корисну зброю, якою довгий час був кінь, НІКОЛИ НЕ ПОКИНЕ ЇЇ, як би того не
бажалося б борзописцям на кшталт Кріп'якевича та йому подібних препараторів НАШОЇ історії.
Смакування цією істотою описуваних нею поразок слов'ян
нагадує радість мазохіста, нарешті отримавшего свою пайку знущань та принижень.
Я цьому не дивуюся – Львів, можливо, тому й визнав Кріп'якевича видатним
істориком, що духовне самокатування є властивістю галичан. Схоже, ця риса стала
домінуючою взагалі по Україні. Судіть самі: чи було в нашій державі за 17 років
незалежності відмічено хоча би одну ПЕРЕМОГУ нації? НІ! Зате із шаленою радістю святкуються річниці голодоморів,
військових поразок, але ЖОДНОГО разу – ПЕРЕМОГ. Ну хто, наприклад, окрім
фахівців, знає – що відбулося 8
липня 1659 року? А тоді під
Конотопом гетьман Виговський вщент розгромив московського агресора – «воєводу»
князя (вірніше – ХАНА) Трубецького. Такими перемогами рясніє історія України –
як до Конотопу, так і після. Проте чомусь вважається за ознаку гарного смаку напхатися
варениками в пам'ять голодомору та співати героїчні пісні штучно-героїчними
голосами, вимахуючи при цьому фанерними шаблями, жахливо пофарбованими сріблянкою…
Деградація, панове. Краще би бомжів нагодували в ці дні.
Завдяки шкідницькій писанині подібних Кріп'якевичу авторів,
яких вистачає і в наш час (в НАШІЙ
державі), у людей вкарбовується думка про те, що українці нічого не варті, що
вони – споконвічні переможені ким завгодно, що співане скигління про свою
нещасну долю є беззаперечною ознакою українця. І цю гидотну розповсюджував У
ВІЙСЬКУ (!!!) так званий «Конгрес Українських Націоналістів» (КУН)! Хто надав
їм право називати себе НАЦІОНАЛІСТАМИ? Чи ознакою націоналіста є буйволяче
ревіння на чисельних бенкетах та з'їздах на честь національних поразок «Ще не
вмерла»? так здохне у швидкий час із ТАКИМИ «націоналістами».
Розумію, діаспорянам немає часу читати історичні книги
про Україну – бізнес поглинає все і вся, а до того ж – демократія, толеранція,
гомосексуалізм, гласність… але чого тоді ці – навмисне кажу! – телепні
вимагають, аби їхні прізвища фігурували у списку жертводавців на видання антидержавної,
антинародної та антиісторичної писанини брудного споживача московських недоїдків,
яким є І. Кріп'якевич?! Краще би жертводавці ці гроші пропили – так було би
корисніше для неньки – України.
А «Енциклопедія
Українознавства»! Вірніше було б її назвати енциклопедією галичанознавства. Візьмемо історію – про ар'я (які з
наших земель вирушили на завоювання всього світу, які тут постали та були
складовою частиною слов'янської етногенези) ця книжонка сором'язливо мовчить.
Проте розділ «Жиди» налічує аж 10 (ДЕСЯТЬ!) сторінок. Це при тому, що «Запорізька Січ» і на сторінку
не потягла! Всі «видатні діячі» за «енциклопедією» - переважно галицького
походження, серед них – ціла купа донині сито існуючих по америках та
австраліях. Наших, зі сходу України, добре, якщо з десяток набереться. Чи
шановні видавці з НТШ вважають, що на Лівобережжі мешкають самі дурні? Ну, то
нехай приїздять до нас і скажуть нам це самі. З інвалідними візочками та
милицями діаспоряни їм, думаю, потім допоможуть у вигляді гуманітарки.
Знов таки, немов опариш крізь лайно, лізе на Світ Божий
якесь глибінне неприйняття арійського минулого. На думку про це наводить стаття
«Археологічні досліди на Україні» (в першому ж томі цього мерзенного знущання
над українознавством). Читаємо на ст.. 66 в таблиці «Неоліт» про археологічні
культури – місцевими (тобто – ЗАГАЛЬНОУКРАЇНСЬКИМИ!) вважаються лише ті, що
були на теренах Галичини, аж ось «чужими» - все, що було на Лівобережжі! Арійське,
тобто, прошу панство. Дивуюся, як тільки до «чужих» потрапила культура
лійчастого посуду («лійкуватих пугарів»), бо якраз на Галичині є її
зосередження. Поняття «неоліт» ця «енциклопедія» надає читачеві суто за
трипільською (галичанською) хронологією (5000-1800рр. до н.е.), тоді як в НАШОМУ Степу вже у п'ятому тисячолітті
до н.е. був енеоліт, тобто МІДЯНИЙ вік, НОВА доба історії. Де ж тут –
УКРАЇНОзнавство?!!
Що цікаво, на паперове сміття типу вище приведеної макулатури
знаходяться і кошти, і матеріали. А спробуйте надрукувати щось дійсно корисне
для народу по історії України, так ці расисти від сохи зчинять галас і вереск –
щось про екстремізм, фашизм, змоскалення Донбасу…
Особисто я вважаю, що безвідповідальне пашталакання та
друкування ідіотських творінь самозакоханих галицьких мазохістів, подання їх
єдиною святою історичною істиною, веде до подальшого расового розколу україни
по різні береги дніпра. До історії нашого народу треба підходити не з куцим
«аршином» місцевого вжитку, бо народ – є справа велика, і одним хутором або
навіть однією провінцією колишньої арійської імперії – Аріана Веджі – його не
обмежити.
Вчіть історію, панове, бо інакше Ваші яйця так і залишаться
поганими.
АРІАНА ВЕДЖА МАЄ ВІДРОДИТИСЯ!
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma