Сталося це в далекі-далекі часи. Мабуть, у році так 1995. Їздив я зі своєю командою в Київ на якийсь сходняк, де українське козацтво обирало собі чергового гетьмана. Не те, щоби я дуже хотів підтримати луганчан, але підтримка (включно з силовою) їм не завадила би, та і я сам не проти був зайвого разу побувати в Києві, тим більш – у мене там були справи по УНСО, тому й вирішив вбити двох зайців, як то кажуть.
На вході в зал зібрання нас спочатку дуже не хотіли пускати. І справа була навіть не в тому, що ми були з буками. Нас взагалі не хотіли пускати. Тоді ми сіли навпроти двері на п’ятки, поклавши поруч буки. Якісь молоді козачата, з острахом подивилися на нас і – про всякий випадок – відійшли. Бо якщо би так звана «охорона» через певний відтинок часу – про що «охороні» було ввічливо сказано – не стала би нас пропускати, то ми пішли би на штурм. А, оскільки я тренував своїх лицарів битися на буках по школі Міямото Мусасі, то навряд чи «охорона» була здатна чинити нам хоч який опір.
Дуже швиденько прибіг розсильний від організаторів сходняку, і нас пропустили в зал. Там ми побачили, що досить багато шароварно-опереткових «козаків», вдягнених в шаровари та перешиті з жіночих пальт кунтуші, на боці мали шаблі. При цьому вони стискали руків’я шабель та скажено витріщали очі, всіляко намагаючись справити враження лютих та охочих до крови вояків. Але, коли вони бачили нас, то очі в них набували нормального вигляду, пальці на руків’ях розтискалися (і руки взагалі трималися якнайдалі від шабель)… Не знаю, чим ми справили на них заспокоююче враження, але вони навіть голосно намагалися не розмовляти. Також я не знаю – були в них справжні шаблі, або сувенірні, або дерев’яні, фарбовані сріблянкою. На тлі наших буків їхня зброя – яка б вона не була – виглядала дешевою бутафорією.
Що уявляли з себе наші буки – це були саморобні бокени з в’язу, з цубою (гардою) на належному місці, довжиною біля метру (разом з руків’ям). В’яз було обрано тому, що він вдало тримався на тренуваннях, не ламався, був важким як на дерево. Короче – таким буком було не лише приємно та безпечно тренуватися, але не менш приємно комусь набити дупу чи голову.
Відбувши сходняк та зробивши свої справи в Головній Команді УНСО, я поїхав в Луганськ. На київському вокзалі до мене підійшов міліціянтський патруль. Патрульні ввічливо (!!!) поцікавилися – чи то не катана у мене. Я відповів, що це бокен. Тоді один з патрульних попрохав подивитися на бокен. Я не став сперечатися, і він трохи зі здивуванням оглянув його. Водночас, не повіривши, мабуть, що то – суцільне дерево, патрульний спробував кілька разів «витягти меча з піхов». Звичайно, що нічого у нього не вийшло. Міліціянти повернули мені бука, ми трохи з ними побесідували про щось відсторонене, і я спокійно пішов на перон.
Другого разу мене зупинили десь через півроку в Луганську. Там була та ж сама історія. Міліціянти дійсно, поводилися чемно в обох випадках, представилися, були нормальними без усяких понтів та закосів на суперкрутість, що само по собі було приємно. Така вже історія сталася, діточки.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma