Іноді здається, що задовго до того, як до наших країв продістався такий екзотичний феномен, як «постмодернізм», тут вже існували його сумні предтечі. Ну, а як може бути інакше в країні, де «сто це в першу чергу грам», як той казав, і де слово завжди розходиться з ділом?
Таким самим чином у збірці відомого шістдесятника Василя Рубана «На протилежному боці від добра» (К.: Ярославів Вал) соцреалістичні цінності переведені у регістр боротьби українців за власну державу, але користі з того небагато. Справа в тому, що до недавнього часу ім’я цього автора було депортоване з літератури, а те, про що він писав з власного досвіду, взагалі ніби як не існувало в радянському житті – про тюрми і психлікарні. Власне, про сім тюрем і одну психлікарню в Дніпропетровську, де Рубан побував за українську ідею. Тобто за свою правду у своїй хаті, яка видавалася для тоталітарної культури етнографічною маячнею. Словом, де сіда дисида, нам вже не сидіти.
Утім цінність текстів Рубана – власне, двох романів, один з яких дав назву збірки, другий це «Любиш – не любиш», а ще одного, а саме - «Помирав уражений проліском сніг» чомусь немає, а з ним могла би вийти цілком чудова автобіографічна трилогія – так от, цінність цього чтива не лише у досвіді виживання під галоперидолом з аміназином та описі студентського побуту 1970-х вкупі з радянським сексом. Справа в тому, що з точки зору тодішнього українства це було життя у паралельному світі, яке вряди-годи перетиналося із офіційним. Іноді люди, як більшість героїв цієї книжки, мешкали в одній кімнаті гуртожитку, вчилися на одному факультеті, але кожен знав лише свою правду і віру. «Ти чув, що Микола Щорс, який Київ визволяв від німців, як тільки заїкнувся про українську армію, то його зразу ж застрелив у потилицю агент від Троцького, тодішній російський командарм? - Не чув. - А ти заглянь у радянську енциклопедію - й побачиш, що всі троє командирів української комуністичної армії, яка воювала проти німців і Петлюри: Щорс, Боженко і Черняк - загинули впродовж двох тижнів. – Я перевірю, але зараз не про це».
Утім, зараз, нарешті, саме про це, і збірка Василя Рубана – це потужна, вдумлива, психологічна проза, яка не старіє з часом, бо «радянський» тип мислення у нас нікуди не зникав, і Верховна Рада так само збирається, щоби «радитись». Крім того, автор - це своєрідний Пелєвін шістдесятих, коли з того, що всі бачили, але мовчали, робилася цілком художня річ. Причому не обов’язково в літературі. Майже все у мистецтві, музиці ба навіть балеті того часу – це взяті з «народного життя» глечики і гопаки з шароварами, пристосовані до «офіційного» контексту. Натомість якраз те, як саме про це пише Рубан, тобто під яким «українським» кутом дивиться на «радянські» реалії – ставить його в один ряд із інтерпретаторами «паралельної» матриці, в якій мешкали дисиденти духу – від 60-х до 90-х. Саме тих, де згаданий Пелєвін.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma