Enigma Enigma

Ігор Бондар-Терещенко

2021-11-22 11:43:55 eye-2 3984   — comment 0

Де там вітер

…Завжди було цікаво дізнатися, куди зникають автори, або й цілі літературні покоління, і з якою метою вони іноді повертаються.

Отже, у новому романі Любка Дереша «Там, де вітер» ще молодий письменник (критики з немолодих українських авторів обов’язково б уточнили: старіючий) мешкає у Києві на зйомній квартирі, перебивається перекладами і текстами для рекламних сайтів («наприклад, усе про холодильники або все про покер»), щовечора намагається писати новий роман, а на ранок усе стирає, і якось одного разу вибирається на зустріч зі своєю фанаткою. Якби це був Набоков, то він би не зустрівся, бо в цю годину саме вкладався спати (це так, згадалося з практики немолодих письменників, які не одне побачення з фанатками пропустили), але це Любко Дереш, який пише про схожу ситуацію із…та із ким завгодно з авторів двотисячників – від Антона Фрідлянда до Вано Крюгера.

Тож його герой Макс Тарнавський, маючи перспективу після згаданих «холодильників» з «покером» «накуритися трави і ввімкнути порно, чи спробувати знову взяти штурмом те, що мало бути, в його розумінні, новим романом», тим не менш, пхається, як написав би Андрухович, на зустріч. Якщо точніше, то ситуація така: «Остання книжка Тарнавського була розгромлена критиками, та з літературного кумира він був перетворений ледь не на посміховисько. Молодий ще цілком письменник, надія, так би мовити, української прози. Тепер Макс надто гостро почував себе вигнанцем із якогось вищого світу: світу неперервних інтервʼю, презентацій, поїздок на закордонні ярмарки до Європи. Надто складно було пояснювати знайомим, чому все так сталося. Ще важче було пояснити, чому він не писав нічого нового усі ці роки. Що гірше, запитували останнім часом у Тарнавського про це все рідше й рідше. Тому-то лист від ексцентричної студентки-шанувальниці, яка називала себе «Еліс Пропеллергед», став не те щоб надією ¾ безглуздою нагодою потішити своє авторське самолюбство, підлітковою спробою довести собі: ти ще для когось цікавий і важливий».

Власне, з дівчини все й почалося. Чувак, я прочитала всі твої книжки ще в школі (добре, що хоч ти не мамин кумир), я реально хворіла тобою, це було круто, а потім ти написав цю херню…  «¾ «Там, де вітер», ¾ підказав він, моментально впізнавши риторику літературних оглядачів: спочатку молодий бунтар написав три майже геніальні романи про підлітків (перший сприйняли найкраще, про третій вже казали, що автор починає повторюватися), потім мовчання: пошук нових тем, юний лев готується до стрибка і р-раз ¾ стається якась лажа і зʼявляється це непорозуміння. Після чого Макс надовго замовк. На пʼять, здається, вже років».

Насправді замовк Макс через те, що йому закидали недвозначну, м’яко кажучи, позицію щодо Майдану і війни на Сході. Що ж до перших книжок, то він вважає їх «сперматоксикозом підлітка». І це було не круто – «¾ Міньєт у шкільному туалеті. Школярі, які організовують теракт! Автостоп, блін! Це ж охіренно як круто. Цитати з Моррісона, з Керуака. Я була просто в шоці, коли це все прочитала!» - це було просто тупо.

Отак коротко про славу двотисячників, уявляєте? Хіба так можна? Хіба так треба про них писати? Ось було, скажімо, покоління хлопчиків із солом’яним волосячком, такий собі стандарт «європейського» студенства, яких, власне, через це «волоссячко», поки не облетіло, й брали до Європи старші коллеги, які вже наїздили туди дорогу. І які, нічого не досягши в літературі, стали тихенькими перекладачами з російської і галасливими публіцистами одного абзацу в фейсбуці, що нагадувало доноси з часів комсомольської юності - ось вони б написали не так! О, вони б при цьому обов’язково згадали усіх учасників «літпроцесії», зауваживши, що ті списалися, спилися, постарішали, втратили славу, розум, жінку, ногу, батьківщину…. А тут ні, тут все про себе – тобто щира правда, без комсомольського наклепництва.

А все тому, що герой роману «досі сподівався, що зможе стати легендою літератури, а не легендою кафедри розвитку туризму, де йому довелося провчитися пʼять років, аби не йти в армію». Тож його запрошують в тур з юною панк-групою (чомусь хочеться думати, що саме з такою, яка, наче «Собаки Павлова» відвідують культурні міста України на зразок Маріуполя), щоб писати все, що бачиш. Адже молода кров – це завжди продуктивно, і ось вже нудна груднева оповідка пожвавлюється, і герой починає міркувати категоріями «станіславського феномену», коли перерахування усього на світі в одному реченні – від козацьких шароварів до гонзо-журналістики – означає оволодіння, за Прохаськом, усім цим світом. Адже він «одразу ж пригадав із власних турів усі незручності тривалих переїздів ¾ ти постійно сидиш у тісному бусику, тобі затікають ноги і спина, не можеш зосередитися на книжці перед собою, бо в тебе похмілля і бусик немилосердно трясе на ковдовбистих дорогах районного з, а потім, нарешті, ви зупиняєтеся десь посеред степу на невеличкій станції, де страшно зайти в туалет, але й обійти його ще страшніше, оскільки довкола нього вже розлилися цілі заводі сечі, скрізь насрано в радіусі, може, десяти метрів, а може, й ста, а може, й у радіусі ста кілометрів, наче все людство, починаючи з епохи неоліту, приходило в це загублене місце недалеко від ось цього мосту для вантажівок і ось цієї бензозаправки, і зумисне срало ¾ поки це було можливо, срало в туалет, але, коли забило своїм гівном отвір у підлозі й засрало підлогу і стіни в туалеті (як можна срати на стіни? це завжди дивувало Макса, коли він опинявся у таких місцях), стало срати навколо, і чомусь саме Україні випало бути тим місцем, де зосередилася ця вселенська клоака, так, наче якісь незрозумілі гріхи наших пращурів, аріїв-сіячів, оріїв, аланів, сарматів і скіфів, накликали тепер на ці землі нестримне фекальне лихо».

Навіть не з солідарності з головним героєм, який щокроку плекає «літературність» у своєму житті (думки, ситуації, діалоги – згідно з відомими текстами-авторами), можемо зауважити, що його пригоди так само «літературні» і надихають на відповідні асоціації. Наприклад, має наш Макс Тарнавський галицьку наречену «з темно підмальованими високими вилицями і чорними, як тільки й уміють це робити львівські незаміжні дівчата, тінями довкола очей», і одразу згадується портрет цього самого жіноцтва з 90-х років на якому «кривоногі поетеси з дебільними від галицького йододефіциту писками терпляче слухають ґенія, лівим оком стежачи за рівнем рідини у пляшці».

Майже такою є юна родичка його нареченої з глухого прикрпатського села, яка вирвалася до Києва, а він «Макс Тарнавський, людина з потужним культурологічним бекграундом, той, хто, можливо, кшталтував уми цілого покоління і як ніхто торував своїми книжками шлях Україні на Захід, у Європу, виконував тут роль молодшого ельфа з книг про Гаррі Поттера, якому довіряють лиш тягати в пакетах голову білого ведмедя і печінку білуги». Ну, як тут не поїхати світ за очі в турне, що й робить наш Макс, аби не закидали йому любов до літератури, а виключно до Батьківщини. Далі по накатаній, самі прочитаєте – шлях до себе, прозріння, всі діла.

Тож, як бачимо, мета будь-якого підкидання з канапи, як і, власне, роману, саме у цьому – нагадати, де там автор, а де мухи та інший комсомол. Бо пригадуєте, як радили равлику, якого хотіли зварити на кухні? А він же був співочий! «Співай, тоді не зжеруть!» Точніше, пиши, щоб було за що бити.

 

Любко Дереш. Там, де вітер. – Л.: Видавництво Анетти Антоненко, 2021

Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma