Засновнику нової української літератури, письменнику, поету, драматургу та громадському діячу Івану Петровичу Котляревському 9 вересня виповнилося 249 років з дня народження (29 серпня (9 вересня) 1769, Полтава).
Поема «Енеїда» (1798) стала першим в українській літературі твором, написаним народною мовою. В умовах занепаду всіх різновидів староукраїнської писемної мови, поема «Енеїда», п'єси «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», написані на основі живого усного мовлення народу, започаткували новий етап формування літературної мови. Котляревський зробив найвагоміший внесок у становлення сучасної української літературної мови.
«Енеїда» — вдатна проба піднести людову українську мову до висоти літературного твору, що був гідний знайтися в похіднім куфлі Наполеона,
- Іван Франко.
Однак, не хочу зупинятись на темі лише творчості митця.
Культурно-громадське життя в Україні тих часів проходило «під знаком Сковороди». Ідеї Сковороди і в наш час є не менш актуальними: демократизм, гуманізм, правда.
Коли Іван Котляревський писав свою «Енеїду» наприкінці XVIII століття, в цей же час на Лівобережній Україні знищували Запорізьку Січ та офіційно було введено кріпацтво. До видання Катериною II Жалуваної грамоти дворянству 1785 року "малоросійська шляхта" Гетьманщини мала більше прав і вольностей, ніж російські дворяни. «Жалованою грамотою» Катерина II знищила всі рештки привілегій та вольностей часів Богдана Хмельницького. Українське дворянство було зрівняно у правах з Російським.
Котляревський успішно закінчив семінарію у 1789 році, але на духовний шлях не став і пішов по світській лінії – пішов служити у губернську канцелярію. Невдовзі й там йому стало не зовсім затишно. Він, як і Сковорода, ступив на шлях «вільного вчителювання», котре відкривало можливість пропагування своїх поглядів у поміщицьких родинах на Полтавщині. Там він зазнав нещасного кохання до кріпачки, яке надихнуло його написання славнозвісної «Наталки Полтавки». Невдачі на любовному фронті закинули письменника в 1796 році у Сіверський карабінерний (потім драгунський) полк, що брав участь у задунайському поході російської армії 1806 — 1807 pоків під час російсько-турецької війни. Під мурами Ізмаїла з’явився Задунайський об’єднаний козачий полк. Борис Левін, автор роману про життя І.П. Котляревського, у післямові в своїй книзі «Веселий Мудрець» припускає, що ніхто інший, крім Котляревського, не міг умовити задунайських козаків збройно виступити разом з російськими військами проти турків. Тому не дивно, що за виявлену хоробрість у боях та за уміле виконання дипломатичних доручень його було декілька раз нагороджено та надано чин капітана.
У 1810 р. Іван Петрович продовжує навчати дітей – йому запропонували посаду наглядача Полтавського будинку виховання бідних дворянських дітей, заснованого у 1805 р. князем О. Б. Куракіним.
У 1812 році він досить швидко зформував у 5-й кінний полк українського козацтва, який мав піти на підкріплення у протидію військам Наполеона. Проте, йому не довелося побувати на справжньому полі бою.
З весни 1818 року у Полтаві діяла найпотужніша масонська ложа «Любов до істини», у якій автор «Енеїди» був на посаді вітія (оратора). Основна тема бесід у ложі — можливі реформи Олександра І та їх наслідки для Полтавської губернії. На засіданнях йшлося про повернення селян до прав козаків, характер політичних і економічних зв’язків Полтавської губернії з іншими регіонами Російської імперії. Ложі вдалось проіснувати не більше року, адже теми тамтешніх бесід дійшли до царя, який запідозрив членів таємного братства «вільних мулярів» у сепаратистських настроях. Олександр І наказав закрити масонські ложі в Україні, маючи на увазі одну — полтавську.
Вкінці свого життя І.П. Котляревський майже не виїжджає з Полтави. У 1827р. він ще працював попечителем богадільні (лікувальної установи, що була притулком для інвалідів, убогих, непрацездатних, старих людей).
У 1835р. через хворобу Котляревський припинив службу й пішов у відставку. Останні роки земного життя він зовсім мало виходив з дому, але друзі і знайомі постійно самі приїздили до нього. Відчувши, що скоро відійде на інший світ, він дарував волю двом родинам своїх кріпаків і роздарував своє майно родичам та близьким.
Помер Котляревський 29 жовтня 1838 року.
Пам`ятник Івану Котляревському, Полтава, 25.09.2017. Фото Сергія Сарафанюка
Час мовного поглинання
Чому для нас такий важливий той час? Час коли імперські амбіції Москвії мали на меті заборони та русифікацію населення.
Внаслідок указу Петра I від 1720 року про те, що в друкарнях Києво-Печерського та Чернігівського монастирів старі церковні книжки мають передруковуватися лише такою мовою, яка нічим не відрізняється од церковної мови великоросійських видань.
Унаслідок указів Синоду російської православної церкви: 1721 року про надсилання раніше виданих книжок із цих друкарень у Синодальну контору для виправлення їх та завірення клеймом цензора і про заборону друкувати книжки без веління Синоду, 1724-го про накладення штрафу на архімандрита Києво-Печерської лаври за надрукування церковної книги «Тріодь» з розбіжностями проти російського видання, а також - за таку ж провину – штрафу на Чернігівську друкарню, 1726-го з вимогою весь правопис церковних книжок у буквах і наголосі зробити відповідним до російських видруків і жодних церковних книжок, крім видаваних у Санкт-Петербурзькій та Московській друкарнях, без відома Синоду не випускати, 1769-го про заборону Києво-Печерській лаврі друкувати і використовувати українські букварі та заміну українських книжок по церквах російськими. Підлягаючи такій імперській політиці Російської держави і церкви, єпископ білгородський і обоянський Йоасаф Горленко вилучав із церков єпархії богослужбові книжки львівського друку, а згодом преосвященний Володимир Ужинський навіть розпорядився потопити їх у Сіверському Дінці.
Позаяк окремі книжки й далі виходили без дозволу петербурзької духовної цензури, синодальними указами 1766-го і 1775 років Києво-Печерській та Чернігівській друкарням знову було рішуче наказано передруковувати слово в слово лише останні видання Московської друкарні, а для перевидання власних книжок надсилати виправлені тексти на розгляд Синоду; 1786 року зобов’язано київського митрополита Самуіла Миславського контролювати Лаврську друкарню, щоб не було жодних відмінностей од московських видань. Унаслідок цього, церковна література в підросійській Україні видавалася вже слов’яноруською мовою.
Царський указ 1729 року зобов’язував переписати з книжної української на російську всі державні постанови й розпорядження, а царський указ 1740 року насаджував російську мову в діловодстві Гетьманщини.
У грамоті імператриці Анни Іоанівни з нагоди відкриття Харківського колегіуму 1731 року приписувалося викладати в ньому «на собственном российском языке».
1748 року Синод розпорядився запровадити в Києво-Могилянській академії та всіх українських школах викладання російської мови.
Другої половини XVIII ст. слов’яноукраїнська мова в Києво-Могилянській академії та у вжитку вищого українського православного духівництва поступово переводилася на російську вимову і вбирала російські лексичні та граматичні елементи (ними рясніють і твори Григорія Сковороди), чим фактично готувався ґрунт для заміни цієї книжної мови тогочасною російською літературною. Освічені українці у приватному листуванні, мемуарах та історичних хроніках переходили на російську мову.
Починаючи від 60-х років XVIII ст. до нас не дійшло жодного історичного твору, написаного книжною українською («простою») мовою. Тож відповідна інструкція архієпископа Самуїла Миславського, який під тиском царського уряду й Синоду провадив русифікацію церковно-релігійного життя Київської митрополії, наставляла насаджувати у Харківському колегіумі «общеупотребительный язык». Згідно з указом Катерини II від 1763 року про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянської академії, у навчальний процес почала запроваджуватися російська мова. 1784 року Синод наказав київському митрополитові карати студентів та звільняти викладачів академії за вживання «сільського діалекту», тобто книжної української мови, а наступного року - негайно запровадити в цьому закладі систему навчання, узаконену для всієї імперії. Унаслідок цього, академію у 1780-х рр. було переведено на російську мову викладання. Здійснене накшталт російських вищих духовних шкіл реформування академії призвело до того, що розвиток слов’яноукраїнської мови в ній припинився. За наказом Катерини II, 1784 року в усіх школах України запроваджено російську мову. Щоправда, на початку XIX ст. на Лівобережжі й далі існували народні дяківські школи, утримувані коштом батьків, але їх кількість проти другої половини XVIII ст. значно зменшилася через витіснення їх новими російськими початковими школами. А згідно зі шкільним статутом, що його запровадило Міністерство народної освіти 1804 року, навчання українською мовою в Російській імперії взагалі було заборонено.
Унаслідок синодальних та царських указів у підросійській Україні загальмувався розвиток староукраїнською мовою не лише церковної, а й навчальної та художньої літератури. У драматичних творах викладачів Києво-Могилянської академії книжну українську поступово змінює слов’яноруська. Віталій Русанівський також зазначив: «Залишалася тільки рукописна українська література, представлена колядками, різдвяними віршами, виголошувана мандрованими дяками, а також традиційні ділові документи, різноманітні господарські й лікарські довідники та порадники. Друкована ж література писалася слов’яноруською мовою.
Таким чином, обидві літературні мови - слов’яноруська і російська об ’єктивно відігравали деструктивну роль щодо староукраїнської мови.
Повертаючись до «Енеїди», ми бачимо, що зображення чоловічої частини пекла починається з тих, що скоїли соціальні гріхи:
«Панів за те там мордовали,
І жарили зо всіх боків,
Що людям льготи не давали
І ставили їх за скотів». [III, 70]
Змальовуючи пекло, Котляревський дає широку картину наболілих тогочасних людських кривд, передусім соціальних. Таким чином він, властиво, формує гуманну соціальну мораль, добропорядну етику суспільної поведінки в дусі християнського вчення та поміркованих просвітницьких ідеалів. Як поет, Котляревський займає громадянську позицію, стаючи в обороні простолюду, та й, зрештою, усіх тих, що в суспільних відносинах виявляються тою чи тою мірою скривдженими, експлуатованими, обдуреними, обшахрованими тощо, незалежно від того, до якої соціальної верстви вони належать. За часів Котляревського люди практично всіх станів потерпали від різного роду несумлінних дрібних підприємців, тож їх також поміщено в пеклі.
Доповнюють картину морально-соціальних грішників ті, хто ще тільки чекав на свій присуд за воротами пекла: «сутяга» (той, хто займається позовами з корисливих міркувань), «суддя» - хабарник і безчесний кар’єрист, «лікар», що «чванивсь, як людей морив», «моти, картьожники, п’янюги», «Лакеї, конюхиі слуги, І Всі кухарі і скороход», що «паней і панів дурили», «по шиньках вночі ходили», «з кишень платки тягли», ворожки, що «дурили» «простодушних», «баби», «дівок охочі бить» (себто «наймичок») [III, 97, 98, 100,101].
Вільне малярство Івана Котляревського та його оточення
«Любов до істини» — масонська ложа, яка діяла в Полтаві з весни 1818 до березня 1819 р. Масонство, франкмасонство (у перекладі з французької франкмасон — вільний муляр) — течія в суспільному русі, що ставила перед собою етичні завдання вдосконалення людства. Набуло поширення у 18 ст. У Росії стало однією з організаційних форм опозиційної дворянської громадськості. Засновник полтавської ложі — М. М. Новиков. У числі ініціаторів її заснування був І. М. Бібиков. Всього відбулося 21 засідання ложі «Любов до істини», перше — 26 травня 1818 р., на ньому обрано чиновників ложі. Шість чоловік, присутніх на установчому засіданні — М. М. Новиков, С. М. Кочубей, В. В. Тарновський, Л. М. Дьяков, І. П. Котляревський і С. Ф. Левенець — склали керівництво ложі (див. Декабристи на Полтавщині), однак у період засідань у склад ложі входило практично все оточення генерал-губернатора М. Г. Рєпніна: О. Й. Імберг — чиновник для окремих доручень, А. Є. Панін — ад'ютант генерал-губернатора, Г. О. Шафонський — чиновник канцелярії та ін. Її членами були віце-губернатор Свєчин, губернський прокурор Горбовський, театральний діяч П. Є. Барсов. До ложі входили предводителі повітового дворянства В. І. Чарниш, В. Л. Лукашевич, С. І. та Д. І. Алексєєви, С. Ф. Война, Я. А. Горленко. «Приїжджим братом» (тобто відсутнім) числився у ложі В. І. Григорович, відомий діяч культури, уродженець Пирятина. До неї увійшли й офіцери розквартированих на Полтавщині полків. На 16-му засіданні, що відбулося 14 грудня 1818 р. у спорудженому для ложі на кошти С. М. Кочубея будинкові, в числі гостей був М. І. Муравйов-Апостол. В останньому її засіданні 25 лютого 1819 р. взяв участь «брат-відвідувач» С. Г. Волконський.
Основна тема бесід у ложі — можливі реформи Олександра І та їх наслідки для Полтавської губернії. На засіданнях йшлося про повернення селян до прав козаків, характер політичних і економічних зв'язків Полтавської губернії з ін. регіонами Росії. Відомості про теми бесід дійшли до царя, який запідозрив в ідеологічній атмосфері ложі сприятливий ґрунт для вияву сепаратистських устремлінь, характерних для певної частини українського дворянства. Олександр І наказав закрити масонські ложі на Україні, маючи на увазі одну — полтавську. Ніяких акцій щодо членів ложі «Любов до істини» вчинено не було.
Що ще нам відомо про цю ложу?
Н. Г. Рєпнін, відбув у службових справах до Петербурга. Повернувся він тільки у вересні. Але ще до установи ложі Новіков і «брати чиновники ... намагалися до відкриття доброчесних членів», і «багато хто з гідних шукачів були вже давно запропоновані». На першому ж засіданні було ухвалено «роботи проводити щотижня по два рази, аж поки ми всі запропоновані і загальним голосом чиновників схвалені шукачі прийняті будуть в суспільство масонів». Незабаром чисельність ложі досягла приблизно 40 чоловік, при цьому кістяк склали три групи: чиновників, представників дворянського самоврядування та військових. Так, з оточення Н. Г. Рєпніна в ложі увійшли: М.Н. Новіков зі своїм найближчим співробітником Г.А.Шафонським, чиновник особливих доручень А.О. Імберх і ад'ютант А.Є. Панін. Полтавське губернське чиновництво представляли: віце-губернатор А.І. Свечін, прокурор І.А.Горбовский, радник губернського правління Л.М. Дьяков, наглядач виховного будинку для бідних дворян І.П.Котляревський.
Ложа «Любові до Істини» відкрила пенсію 26 травня 1818 року в складі союзу «Великої Діректоріальной ложі Астреї». Укладення союзу, який виник в 1815 р, визнавало лише «Іоаннівська» ступеня посвяти і вимагало «не мати в предметі робіт вишукування надприродних таїнств, не слідувати правилам так званих ілюмінаторів і містиків». На думку історика С.П. Мельгунова, такі заходи вводили в ложі «спрощення, більш відповідне клубної обстановці». Подієва сторона недовгій історії полтавської ложі досить добре відома, чого не можна сказати про сенс і значення самих подій. «Протоколи» повідомляють про кількість засідань, перераховують імена учасників і назви промов. Однак зміст як цих промов, так і «профанських бесід», проведених з знову прийнятими членами, не розкривається.
З представників дворянського самоврядування назвемо маршалів (ватажків) губернських: сьогодення і колишнього полтавських - В.І. Чарниша і С.М. Кочубея, катеринославського Д.Л. Алексєєва; маршалів повітових (повітових): знову ж справжнього і колишнього полтавських - С.Ф. Левенця і В.В. Тарновського, переяславського В.Л. Лукашевича, гадяцького С.Ф. Війну, прилуцького Я.А. Горленко, Хорольського С.Л. Алексєєва. Депутатами дворянських зборів Полтавської губернії були І.М. Магденко і Н.І. Висоцький. Військових представляли підполковники В.А. Глінка і І.М. Карпов, капітан Ф.Ф. Ремерс, гвардії штабс-капітани В.І. Заньківському і А.Є. Панін, гвардії поручик Д.П. Селецький, а також один з «відсутніх братів» - ротмістр І.М. Бібіков. «Відсутність братами» називалися члени ложі, що жили далеко від місця її «робіт». Полтавцям такі були потрібні для представництва в столичній «Великої ложі Астреї». Офіційним представником ложі вважався літературний критик і видавець, уродженець Полтави В.І. Григорович, а його помічником - І.М. Бібіков, котрий був ад'ютантом князя Рєпніна в 1814-1815 гг.5 На думку Ю.М. Лотмана, заснованому на списках «Астреї» ( «Tableau General de la Grande Loge Astrée»), поряд з Бібіковим «відсутнім братом» значився і чиновник А.П. Величко, проте в полтавських «Протоколах» його ім'я не згадується.
Провівши 21 засідання, ложа раптово виявилася закрита за височайшим повелінням від 12 березня 1819 р Причини заборони залишилися без пояснень. Рєпнін запевняв, що в ложі «нічого поганого не відбувалося». Очевидно, Олександр I вирішив інакше.
Склад ложі якнайкраще підходив для здійснення впливу на громадську думку в генерал-губернаторстві. Але в якому напрямку і навіщо передбачалося надавати цей вплив? Дослідники висунули кілька версій.
Перша пов'язана з особистістю Михайла Миколайовича Новикова. Він не тільки був родичем відомого масону катерининської епохи Н.І. Новикову, а й представляв помітну фігуру в ранніх декабристських суспільствах. Якщо вірити свідченням підслідного П.І. Пестеля, то саме М.Н. Новиков прийняв його в Союз порятунку, а також склав проект конституції, який подав йому «першу думка про республіканському правлінні».
Ложа «Любові до Істини» могла бути використана Новіковим для вербування нових членів Союзу благоденства. Дійсно, два полтавських «брата», В.А. Глінка і В.Л. Лукашевич, були прийняті в таємне товариство декабристів. Як «брати-відвідувачі» (гості) в ложі бували декабристи-масони князь С.Г. Волконський і М.І. Муравйов-Апостол. «Брат» І.М. Бібіков в декабристських суспільствах не перебував, але одружений був на Катерині Муравйової-Апостол - сестрі трьох змовників: Матвія, Сергія і Іполита. Ця обставина погубило його кар'єру після 14 грудня 1825 р.
Показово і подвійне (на 13-му і 14-му засіданнях) прочитання Новіковим промові «Про вплив масонства на благо суспільне». В цей же час він привіз зі столиці в Полтаву «Законоположення Союзу благоденства», в якому стверджувалося, що «перший природний закон є дотримання блага загального». У «декабристської» версії чимало прихильників.
Друга версія. У 1816 р в Естляндії і в 1817-1819 рр. в Курляндії і Ліфляндії з подачі місцевих поміщиків було скасовано кріпосне право. Наступною мала стати Лівобережна Україна. Імператор негласно доручив князю Н.Г. Рєпніна організувати подачу відповідного проекту малоросійськими поміщиками. Генерал-губернатор адресував «покладених» С.М. Кочубею. Останній виявився в положенні відчайдушному: з одного боку ризикував піддатися дворянського гніву, з іншого - уславитися царьов ослушників. Восени 1817 Олександр відвідав Полтаву, зупинився в будинку Кочубея і, очевидно, переконався в марності надій на нього. Лише в кінці року Кочубей через Рєпніна направив царю проект, в якому замість звільнення селян пропонував «мінімальні, але реальні заходи».
У січні 1818 Рєпнін закликав дворянські збори Полтави і Чернігова «сприяти батькові вітчизни і в піклуванні його про те, що влаштувало внутрішнього благоденства». У квітні прийшов найвищий відгук на Кочубеївський проект, оцінка якого була виражена словами: «всюди невизначеність і темрява, які послужать, без сумніву, до утискання селян». До того ж мови Рєпніна, що не надихнувши українських поміщиків, викликали в імперії загальну дворянську тривогу. Тоді-то, в травні, і відкрилася полтавська ложа, що об'єднала оточення намісника і дворянських маршалів. А вже в липні Рєпнін переконував монарха, що «в краї цім понад Кочубея багато є добрими намірами поміщики, котрі бажають тільки дізнатися волю вашої імператорської величності і готові на людинолюбні пожертвування».«Організація ложі в Полтаві була більшою мірою пов'язана з реакцією дворянства на січневу мова Рєпніна, ніж з постановами Союзу благоденства про провінційних управах, - резюмують Б.Н. Равдін і А.Б. Рогінський. - На відміну від Пестеля, якого відмова малоросійського дворянства відгукнутися на звернення свого губернатора призвів до думки про неможливість широкого громадського руху на користь скасування кріпосного права і тільки підтвердив його ідею необхідності створення вузько-конспіративній таємної організації, Новиков розцінив цей факт як результат недостатньої ідеологічної підготовленості дворянства до перетворень».
Третя версія пов'язує історію полтавської ложі з автономічних устремліннями українського дворянства і політичними амбіціями князя Н.Г. Рєпніна. Один із засновників концепції «українського декабризму» С. Єфремов, визнаючи, що в досліджувану епоху «масонство на Україні найменше можна назвати українським масонством», робив виняток для двох лож союзу «Астреї»: полтавської та київської «Об'єднаних слов'ян». Членом обох, «живий ниткою» між автономістами Києва та Лівобережної України, а також агентом відповідного впливу на Рєпніна, на його думку, був маршал Переяславського повіту Василь Лукич Лукашевич.
Слідство у справі декабристів був стривожений показаннями ряду підслідних про Малоруському таємне товариство, нібито створену Лукашевичем заради відділення України від Росії і подальшого переходу під заступництво Польщі. Князь Н.Г. Рєпнін отримав припис Слідчого комітету про арешт і перепровадженні в Петербург Лукашевича, Кочубея і Тарновського, «колишніх членами ложі Новикова». Сам М.Н. Новиков помер ще в 1824 г. Не був висланий до столиці і важко хворий Тарновський. Зате не уникли арешту ватажки дворянства брати Алексєєви. Незабаром С.М. Кочубей і С.Л. Алексєєв, а потім і Д.Л. Алексєєв були звільнені. Тільки Лукашевича продовжували тримати в фортеці, знову і знову допитуючи з приводу Малоросійського товариства. У вересні 1826 р випустили і його, але не на свободу, а на піднаглядних життя у власному маєтку Бориспіль під Києвом. Слідство вирішило, що Малоросійського товариства не існувало. Правитель справ Слідчого комітету А.Д. Боровков відзначив в мемуарах, що це товариство «мали намір утворити з масонських лож - в Полтаві ... Новиков і в Полтавській губернії маршал Лукашевич і припустили метою незалежність Малоросії, але залишилися при спробах, і суспільство не здійснилося».
***
У пізнішій літературі історія Малоросійського товариства і полтавської ложі представлена не настільки однозначно. Зокрема висловлюється думка про національний характер ложі. Аргументами виступають як членство в ній «засновника сучасної української літератури» І.П.Котляревського та інших представників українського дворянства, так і самі контакти з Малоросійским суспільством. Інші українські історики вважають, що суспільство виникло вже після закриття ложі і смерті М.Н.Новикова, тобто не раніше кінця 1824 р або все ще перебувало в стадії становлення на момент арешту В.Л.Лукашевича. Тривожно відчував себе після розгрому декабристів князь Микола Григорович Рєпнін: покровителю М.Н. Новикова і рідного брата С.Г. Волконського нелегко було очиститися від підозр. Чи не на користь тепер була і власна одруження з внучкою останнього українського гетьмана К.Г. Розумовського. Київський історик Ю.В. Латиш зазначає претензії князя Рєпніна на «гетьманську булаву». Московський історик О.І. Киянска передбачає в його діях ще більш складну інтригу: «Мабуть, генерал-губернатор ... зайняв вичікувальну позицію. І якби змовникам вдалося перемогти, Рєпнін став би одноосібним правителем Малоросії, - в ту пору іншої кандидатури на цю посаду просто не було. Придбала б ... Малоросія незалежність або просто повернула б собі свої автономні права і свободи - залишається тільки гадати ».
Такі три версії, умовно кажучи, «декабристська», «ліберально-реформаторська» і «автономістська», політичного буття масонської ложі «Любові до Істини».
Чи варто дискутувати про те, чи створив М.Н. Новиков ложу для потреб таємного товариства або цей крок був обумовлений прагненням організувати дворянську підтримку діям князя Н.Г. Рєпніна. Потаємні цілі імператора і змовників в той момент виявилися настільки близькі, що вимагали одних і тих же дій.
Засновуючи ложу для підтримки ініціатив Олександра I і Рєпніна, Новиков планував використовувати її і для вербування нових членів Союзу благоденства. Об'єднання ж в її стінах української еліти, незалежно від намірів Новикова, сприяло посиленню автономістських надій. Деякі приводи до таких надій подавав і сам генерал-губернатор. Однак полтавські масони, можливо, за винятком В.Л. Лукашевича, навіть не мріяли про незалежність України. Забороняючи діяльність ложі в 1819 р, Олександр I явно переоцінив її небезпека для цілісності імперії. Декабристська, ліберально-реформаторська і автономістська тенденції могли співіснувати в рамках полтавської ложі ще й тому, що історія відміряла їй занадто короткий термін.
Малоросійське таємне товариство
Уперше чутки про його існування поширилися серед декабристів (див. Декабристів рух), які на допитах 1826 у Слідчій комісії в Санкт-Петербурзі (кн. С.Волконський, С. Муравйов-Апостол, П. Пестель, О. Бестужев-Рюмін, В.Давидов та ін.) свідчили, що про це вони нібито "чули від інших людей". Для перевірки цієї інформації на початку лютого 1826 до С.-Петербурга було доставлено колишніх членів полтавської масонської ложі "Любов до істини" С.Кочубея, Д. Алексєєва і В.Лукашевича, хоча ложа припинила свою діяльність згідно з указом Олександра I, ще в березні 1819. Оскільки обшуки в них нічого підозрілого не виявили, то С. Кочубея і Д. Алексєєва було відпущено 21 березня 1826 без наслідків, а В. Лукашевича допитано. Останній у відповідях на запитання і на очних ставках в Слідчій комісії (13, 17, 27, 28 лютого та 3, 13 травня 1826) рішуче заперечував факт існування М.т.т. і свої особисті зв'язки з польськими. патріотичними організаціями. Слідча комісія записала у своєму щоденнику про перші допити В.Лукашевича: "У відповідях здавався не відвертим і навіть суперечив сам собі", хоча визнав своє входження до полтавської масонської ложі й те, що знав про існування таємних товариств у Росії та Польщі, але до них не вступав. Фактично слідство з приводу чуток про заснування в Малоросії таємного т-ва зайшло в глухий кут, а тому Слідча комісія постановила, що звинувачувати В. Лукашевича у створенні М.т.т. "нема ніяких підстав". В. Лукашевич був звільнений, однак його вже не обрали маршалком Переяслав. повіту, адже ним він був 1812–26, а далі (до 1832) він перебував під наглядом поліції, мешкаючи у своєму маєтку в Борисполі. Революційні, самостійницькі ідеї відродження державності України могли існувати, але вони не виявлені оформленими в програмах і завданнях певних організацій. Революційні, самостійницькі ідеї відродження державності України могли існувати, але вони не виявлені оформленими в програмах і завданнях певних організацій. Лукашевич був автором підпільного «Катехізиса автономіста» – програмного документа створеного ним товариства. «Катехізис» передбачав боротьбу за скасування кріпацтва, ліквідацію самодержавства і здобуття незалежності для України.
Все, що свідки у справі знали з «Катехізису» – це те, що він розпочинався словами: «Де сонце сходить? У Чигирині!», бо учасники товариства використовували ці слова як гасло-вітання і відповідь на нього. Також із допитів арештованих декабристів «Південного товариства» випливало, що до «Малоросійського таємного товариства» входили виключно українці – на тому «розвіддані» жандармської охранки і вичерпувалися…
Зрозумівши з невпевненості слідчого, що той не має достатньо доказів, Василь Лукашевич спокійно і виважено відповідав на запитання численних допитів під час кількамісячного ув’язнення. Довіру слідчого здобув тим, що не відмовився ні від слів про Чигирин, ні від того, що за однодумців мав саме українців. Заявив, що про Чигирин постійно нагадувалося як про столицю гетьмана Хмельницького, який за союзника собі взяв московського царя. А чому тільки українці? Бо кому ж, як не українцям, треба весь час нагадувати, що московити – їхні «братья»? Сказав, що товариство взагалі не було оформлене – так, збиралися собі просто вряди-годи у Києві і в Борисполі побесідувати – та й не більше того. Можна лише гадати, як нащадкові козаків вдавалося приховувати іронію в очах і в голосі. Співзасновник товариства Михайло Новиков на той час взагалі помер, і родичі спалили усі його документи. Інші, хто проходив у справі «таємного товариства» як співучасники (серед них, до речі, був і письменник Іван Котляревський), теж описували свої зустрічі з Лукашевичем як «ісключітєльно мірноє чаєпітіє і бєсєди на тєму історіі і іскусства». Можливо, саме тому до нащих часів не дійшов і «Катехізис автономіста».
Василя Лукашевича, який був звільнений, але до кінця життя перебував під наглядом жандармерії, не стало у вересні 1866 року – він був похований поруч з дружиною на Книшовому цвинтарі (знищеному у радянські часи), поблизу родового помістя в Борисполі. Та не куди не зникли ідеї, посіяні ним на полі боротьби за волю нації.
Під впливом саме неіснуючого «Катехізиса автономіста» Лукашевича пізніше творилася програма «Кирило-Мефодіївського братства», до якого входив Тарас Шевченко. Цікава ще одна деталь: серед нащадків роду Лукашевичів – Андрій Білецький, сучасний націоналіст, депутат Верховної Ради України, якого всі більше знають як воїна і командира полку «Азов». Мати Андрія Білецького — Олена Анатоліївна Білецька (Лукашевич), родом с Житомирщини, з українського шляхетського роду, до якого належав Василь Лукашевич.
«Ми повинні бути готові до боротьби усіма можливими засобами, як з внутрішньою п`ятою колоною та зовнішнім ворогом», - з виступу Андрія Білецького в Одесі 09 вересня 2018 року. Палац ім. Лесі Українки, вул. Жуковського, 38.
Так працює "машина часу", змінюючі призвища особистостей, але викликі сучасної України залишаються протягом двухсот років...
"Де сходить сонце? У Чигирині!"
Спасибі всім за увагу до мого блогу. Пишіть свої коментарі, відгуки, доповнення якщо я що щось упустив!
#СергійСарафанюк #Сергей Сарафанюк #Одеса #ІванКотляревський #Иван Котляревский #Енеіда #Энеида #Полтава #УкраїнськаЛітература #КультурнаСпадщина
У.Р. М.Л. З.А.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma