Україна: вона любить вірити красивим казкам і милим обіцянкам.
У 90-х роках, коли всі відчули подих свободи і щодуху тікали з табору, Україна терпляче міняла таблички та фасади - з "совкового совка" на "нібито, незалежнa країнa".
У наступному десятилітті казка змінилася на "досягнемo процвітання шляхом продажу всього і вся, включно з фундаментом незалежності".
Потім був перший Майдан - справді, звичайна помаранчева революція, як і в незліченних місцях з тих пір, "хочемо чогось іншого але не знаємо що і як ми його побудуємо".
Нове процвітання в тайговому союзі. Єврозарплати одним натисканням пальчика. Не буду продовжувати: казки ніколи не спрацьовували для України і ніколи не спрацюють. Ніколи. Шляху у майбутнє через роти, казки та обіцянки у цій реальності не існує.
Я вже бачу і чую чи ботів, а може українців, готових переключити ентузіазм та очікування на черговий фетиш: порожні; необґрунтовані; нічим не забезпечені обіцянки. Він знає. Він зможе.
Aлe казки ніколи не спрацьовували для України: жодного разу. Вони знову підведуть. Чудес не буде.
Майбутнє доведеться творити; будувати та заробляти. І відстоювати. І жодних сюрпризів.
Дебати: ні для кого не було секретом що стоїть на кону. Уже два роки, скоро три на очах у всього світу піднімає голову огидна нова Вісь диктаторів.
Цей час вимагає лідерства найвищого рівня: ясного; розумного; рішучого; здатного працювати в команді та об'єднувати зусилля. Одна чи кілька сотень функціонерів спілкувалися з президентом і ніхто не помітив, що він не здатний самостійно спілкуватися – не лише приймати ключові рішення для майбутнього людства. Ситуація нагадує театр абсурду – але вона цілком реальна в одній із найсильніших демократій світу. Якщо проблема в голові, то це справді велика, серйозна проблема. Нічого звідси не буде просто.
Розірваний інтерфейс: з одного боку, усміхнене обличчя щось віщає на екрані; з іншого, коливається нескінченно і не може зв'язати кількох слів. Два боки реальності не з'єднані, просто не стикаються. Ближче до дому? У нас є мільйон дронів: на екрані. У реальності: привезли двадцять, а п'ятнадцять із них, волонтери.
Воно так буває і справді, буває тільки: одночасно, Час ставить тест, іспит: на правду, на реальність. І куди втекти, від результату?
Простору щоб вилити, підморгувати й знизувати плечима в України залишилося зовсім не багато: сім місяців, це по максимуму. Ніяких чудес не буде. За новими казками, тільки назад у совок. Треба приймати рішення тут, загалом: сьогодні. Казки не допоможуть. Бігти нема куди.
Якщо ви бачите це як я, то варіантів залишилося не так багато. Оновити дані. Якщо ясно місце, бути там, або шукати його. Тому що єдиний шлях у майбутнє який залишився, лежить через перемогу.
Казки, це лише слова, і вони не допоможуть. При будь-яких поворотах і наслідках будуть ті, хто стоять поруч: тому що бачать тa розуміють. На них можна розраховувати – на слова, ні.
Потрібно навчитися розраховувати на себе, досягати потрібного там де воно потрібне і в реальності. Треба вчитися перемагати в найважчих умовах, доводячи право на життя та майбутнє собі й Часу. Жодних обхідних шляхів туди немає.
Слабке, нежиттєздатне буде відсіяне Часом і впаде. Те, що залишиться стояти, відстоїть право на майбутнє і гідне місце в ньому. Так було завжди: нічого нового. Просто ми приклали голову та забули.
Так: і треба все ж позбавитися совка. Йому не місце в майбутньому України якщо вона його варта і може заробити. Це буде не менша - якщо не головна перемога тa здобуття цієї війни.
Казки скінчилися тут: сім місяців.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma