Чорти б його взяли, значить я не втратив емпатії. І це не добре особисто для мене, але і не зле. Переживу. Просто так є. Війна не змінила стрижень всередині тебе, вона лише дещо змінила погляди. Якщо в мирні часи я полагав, що умовні 80% людей є особами недалекими, яких цікавить лише шмат ковбаси и основні інстинкти, притаманні всім вищим живим створінням, то зараз я стверджую це на понад 95%. Можливо помиляюся, не "стоумовий", але то моє. Мені з цим жити, нікому іншому. Вибачте.
21-го ліг спати пізно. Відчував і просив Бога: "Пронеси!" Не пронесло. Прокинувся одразу по 4-й ранку від вибухів. Реакція сонного мозку: "Не може бути. Постріляють десь далеченько і на тому все. Спи!" Не спиться. Прислухався - гримить. А в хаті всі твої мирно сплять. За вікном темно. "Чому не тримтять шиби? Мусять, якщо почалося. А вони не тримтять. Може я не чую?" - прислухаюся скрізь заплющені очі і думаю, думаю, думаю. Чую лише стрекіт стрілки годинника на стіні. Аж ось і маєш - затремтіла шиба. Треба вставати, розплющив очі - темно. "Якщо я встану, то розбуджу всіх! - думаю собі так і лежу. - Але якщо не встану і не розбуджу, то можу і не зробить вже того. Від мене до лінії фронту якихось неповних 20 кілометрів. А може вже і тих немає". Встаю, іду на кухню, роблю чай, читаю новини з Інтернету. Але так і є - почалося. Тиск підвищується, адреналін б'є. Що там пишуть розумники-психологи про першу реакцію на екстраординарні події: шок і заперечення? Можливо воно і було, але таке короткочасне, що і не усвідомив. Проте чітко спалахнуло інше - злість. Злість на всіх: на президента, на керівництво всіх щаблів і рангів, яке колисало народ напередодні і влаштовувало дивакувате "свято єдності" з прапорцями в руках "добровольно-принудительно" відправлених робітників "по городам і вєсям". Вмикнув телевізор - шукаєш оцінки ситуації, чогось такого, що стало тригером вторгнення. Розумієш, що це маячня з твого боку. Не треба шукати тригер там, де він давно спрацював. "Це повинно було статися, це об'єктивно і невблаганно, - кажеш сам собі. - Ти це знав давно, ти готовився, то ж дій за планом і обставинами". Але хтось малий всередині тебе ще дряпається, намагаючись схопити вчорашній день. Схопити те, що пішло і не вернеться.
Чекаєш приблизно до 8-ї ранку, справедливо розсудивши, що "Градом" з тієї відстані насмерть твій будинок не накриє, а метушитися зарано: людина, якщо не виспиться, втомлюється передчасно.
Потім буджу дружину: "Почалося. Війна". Вона перелякано питає, що робити. "Нічого, збиратися до підвалу", - відповідаю я. Напередодні мною було облаштовано підвальну кімнату під моєю квартирою. Стягнуто туди все, що знадобиться на пару тижнів. Зроблено і обрано чи то лежанку, чи то нари. Укладено медицину і шанцевий інструмент, який мав, бо відкопувати тебе у разі завалу навряд чи будуть - не дасть війна. Дружина ніяково питає, маючи якусь тоненьку надію: "А може то просто обстріл? Постріляють і скінчиться?" Заперечливо хитаю головою і роздратовано кидаю: "Увімкни телевізор. Війна всюди". Ледь вгамовую нерви дружини. Сам на взводі, трясе від люті. Дружина висловлює пропозицію: " Що робити? Може виїзжати треба?" Роздратовано відповідаю: "Куди і на чому?" Саме в тому році збиралися поїхати за кордон і звідти купити машину, бо свою колись довелося продати - потрібні були гроші на житло. Тим більше ситуацію "бігства" обговорювали не раз. Досить того, що наприкінці 14-го - початку 15-го виїздили, лишаючи своє "сімейне гніздо", у якому так мало довелося пожити - все ремонти, ремонти...Коли тобі за 40, то робити досить важко було. А коли тобі під "полтіннік", то і поготів. Життя спочатку - я того не винесу, так гадалося. Тим більше, що за той клятий Донбас ніхто не чіплятиметься, коли існує загроза столиці і державі взагалі. Я помилився в своїх розрахунках, як показали наступні події.
Подзвонив своєму керівникові і спитав, що робити, чи мушу йти до праці? Відповідь шокувала: " У нас тут нормально, нічого не чуть, ніякої паніки. Йди". Не розумію, як у них таке може бути, але збираюся і їду після того, як мій безпосередній керівник питає у вищого. У дворі трохи метушні, але людей небагато - збирають речі і їдуть геть. Деякі псевдобадьоро запевняють, що днів на 5-тиждень, поки не затихне. Помічаю, що пакуночки кидають у машину навіть затяті "сепаратисти". При цьому намагаються відводити очі від мене. Чому? Чи може думають, що я щось скажу таке, від чого їх вирве? Та чорт з вами, тікайте! У 14-му.ми вже проходили через таке: десь бухнуло і моментом увесь будинок виїхав. Ввечері тоді сиділи на балконі тільки ми з жінкою, та 2-3 квартири сусідів. От і все. На немалий дім у 8 під'їздів. Відчуття дежавю.
На роботі збираю всі невиконані замовлення. Входжу в реєстри, щоб щось зробити людям за їх замовленнями. Розумію, що то останнє, що я можу для них зробити. Канонада тільки посилюється. От 10-тій отримую довгоочікуваний "відбій" від керівника. Полегшено зітхаю. Знищую всі папери. Хтось метушаться у коридорі, періодично мене смикають різні люди, які працюють зі мною під одним дахом. Я злюсь. Весь час дзвонить жінка - їй страшно, вона настоює на тому, щоб я якнайскоріше їхав додому. Коли нарешті все знищено, забираю свій комп'ютер з іншою електронікою: якщо все минеться, то верхню на місце, якщо ні - то буду спокійний від того, що воно не потрапить туди, куди не треба. Виходжу і, поки йду на зупинку, помічаю озброєних поліцейських, яких шикують біля місцевої ради. Їх небагато, десь не більше 15. Всі озброєні автоматами, в бронежилетах, касках. Рюкзаків не бачу. Довго чекав на маршрутку, але дочекався - вони ще ходили. Добряче понервувався, коли десь за коліями арта дала гучний залп. "Вихід" завжди через деякий час породжує "обратку". Так я навчений війною 14-го. Поки чекаю маршрутку, охрєнєваю від того руху транспорту, на якому тікають мешканці міста. Виїздять навіть організовано, колонами автобусів по підприємствах. Всюди білі лоскуття чи рушники на дзеркалах, білі аркуші паперу за шибою з написом "діти", "евакуація". Дежавю. Маріуполь 14-го, коли ти йдеш до пляжу, де ще таких дураків, як ти, не більше десятка, а місто панічно біжить, обмотане білими простирадлами. А потім ти купаєшся в морі і дивишся на вибухи взривів на Сопинському бугру. Десь йде бій, а ти купаєшся в морі. Зараз щось подібне, але без моря.
Вдома вивалюю все, що приніс з роботи. Почуваю якесь полегшення. Оповідаю про все, що бачив у місті. З'ясовується, що найкращі знайомі з переселенців, уже в іншій області. Уїхали. Отакої. Навіть не подзвонили, що їдуть. Жінку це зачепляє дуже сильно, я навпаки - гірко сміюся: "Отакі вони друзі". Жінка пробує ще раз умовити на виїзд, повідомляє, що знайома, яка нещодавно придбала авто, шукає водія, бо сама практично ще не водить машину. Є місця для нас. Я відмовляюся: " Скільки можна тікати? Все життя? І докуди? До Львова? Все з нуля знову?" знову злюсь. Злість цілий день. Вона не минає. Не знаю, звідки її стільки.
Перший день залазимо до кімнати у підвалі. Світло ще є, зв'язок є. Зустрічаємо там деяких мешканців з нашої п'ятиповерхівки. Вони щось мостять в своїх коморах, питають про наше "укомплектування". Дивуються, що ми "запаковані".
Весь день канонада. Весь день то дзвінки, то інтернет в пошуках новин. Періодично буваємо вдома у квартирі - жінці щось завжди треба взяти. Фактично розумію, що вона не хоче спати в підвалі. Але я наполягаю на безпеці. Мешканці будинку бажають нам спокійної ночі і йдуть спати у свої квартири. Ми залишаємось. Засинали дуже довго. Вночі чуємо походеньки військових. Дивує не український, в суто росіянський говір російської мови. Нічого не можемо зрозуміти. Через деякий час нам стане ясно, але поки ми не розуміємо і це нас бентежить.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma