Перечитав вчора «Дєті Арбата» А. Рибакова. Колись популярна пєрєстроєчна книжка викликала в мене ті ж відчуття, як і першого прочитання. До речі, перший раз я її прочитав у 2020 році тобто на 25 років пізніше, як вона була випущена в світ у конкретному видавництві, і десь років на 30 пізніше, як її надрукували у якомусь модному пєрєстроєчному журналі.
Перше, на що не можу не звернути увагу – так це те, що в книзі мова йде про привелийований комуністичний прошарок. Головний герой (юнак-студент на ім’я «Саша») є синочком червоного інженера та червоної якоїсь там жінки (про яку автор сором’язливо замовчує дані, мабуть вона була повією), племінником червоного директора (який має прямого (!) виходу (!!) на Сталіна(!!!)) та мешкає він у арбатському будинку, де на відміну від звичайного пролетаря займає кілька кімнат. Вам треба казати про дефіцит житла в Москві 20-30 років? Тобто «Саша» - типовий передставник родини червоної номенклатури. До того ж комуніст із «нєзамутньонним сознанієм» та іншою совковою хєрньою. Мені це більш нагадало про колишніх донбаських комсомольців, які стали під час «пєрєстройкі» баригами та партком номенклатурою Луганщини. Тіпа Єфрємова, мать його їті.
Я маю право так сказати, бо виріс при совку. І вже тоді я ненавидів совок, хоча й користувався ним – звичайно, що значно менше, аніж совкова партноменклатура. Просто я був достатньо розумним, щоби не стати середньостатистичним совком. Або жлобом, яких старанно виховувала совєцька влада.
По друге, для того «Саші», при всій його «справедливості» пройшли непоміченими такі факти, як голодомор. Який стався, коли «Саша» вже закінчив навчання в школі. Тобто – цей самий «Саша» проживав у тісному мирку совкової партноменклатури в партноменклатурному будинку в самому центрі Москви – на Арбаті. Загострю увагу читача: НА АРБАТІ. В самому центрі Москви. Єдине, що нам відомо про той будинок – то лише те, що жилплощу тільки відібрали у власника. Не розстріляли, не6 вбили в той чи інший засіб. Лише ВІДІБРАЛИ житлову площу, щоби заселити там партійок та партійців. А молгли б й розстріляти, гуманісти хєрови.
Так чому я маю якось співчувати тому «Сашку», якого совок безжально змішав зі своїм червоним говном? Для мене совєти і так були світовим злом, аби мені надавали приклад комуністичної свині, яку «нєсправєдліво» звинуватили в тому, чого та свиня не скоїла. Приблизно так має виглядати співчуття до споживачів крема-брюле, коли ті змушені жерти звичайного хліба. Бо, мовляв, жорстокі та несправедливі потвори позбавили їх звичної для них хавки. Хай жере, хоч лусне від чорняшки.
І чому в книзі таке негативне ставлення до тих, для кого слово «товариши» було чимось ганебним? Тут мені одразу ж згадується персонаж якогось совкового фільму, білого ахвіцера, який радісно скомандував своїм підлеглим: «По «товаріщам» картєччю – агонь!» Це мені більш зрозуміло та більш прийнятне, тим більш що мені самому довелося постріляти по «товаріщам», які так люблять Сталіна та ковбасу по 2-20.
Короче кажучи – мене абсолютно не хвилюють старанно нав’язувані автором книги «Дєті Арбата» переживання про «несправедливість» сталінського режиму до своїх викормишей. Навпаки – чим більше тих блядьонишей знищив Сталін, тим краще для всіх. Але ті блядьониши, які залашились, не лише продовжують любити товаріща Сталіна та ковбасу по 2-20, але й заповідали ту собачу любов своїм виблядкам. З чого у нас є проблеми.
Хоча, розкрию таємницю любителям міфічної вже ковбаси по 2-20: була ще й ковбаса по 2-10.
А вам про це невідомо.
Від вас цей факт приховують!…
Уїбани хєрови…
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma