Можливо, ближчим часом буде підписана — обіцяна «мирна угода» по Донбасу... Проте тільки дуже наївні люди (античні греки звали таких, нездатних мислити політичними категоріями і діяти в інтересах своєї держави, «ідіотами») сьогодні можуть щиро вважати, наче на тому закінчиться «гібридна війна» Росії проти України.
Ще в ХІХ столітті була сформульована максима, що будь-яка угода з Росією варта не більше, ніж ціна аркуша паперу, на якому вона написана. Це тим більше справедливо, коли йдеться про неототалітарну путінську імперію, тож слова «мирна угода» в цьому разі доводиться ставити в лапки. Адже в найкращому разі йтиметься про перемир’я у бойових діях на певний час, а сама війна тим часом триватиме — в інших формах, готуючи ґрунт для наступних підступних ударів.
Адже проти України ведеться так звана гібридна війна. Термін, можливо, не дуже вдалий, але вже майже загальновизнаний. «Вікіпедія» зазначає: «Типовими компонентами гібридної війни є використання методів, що сприяють виникненню та поглибленню в державі, обраній для агресії, внутрішніх конфліктів:
• створення внутрішніх суспільних протиріч через пропаганду з її переходом в інформаційну війну;
• створення економічних проблем через економічне протистояння з переходом в економічну війну та протидію зв’язкам країни-жертви з сусідніми країнами;
• підтримка сепаратизму і тероризму аж до актів державного тероризму; побудова псевдодержавних утворень як гібридного ідеал-проекту державотворення;
• сприяння створенню нерегулярних збройних формувань (повстанців, партизанів тощо) та їхньому оснащенню.
При цьому країна-агресор намагається і може залишатися публічно непричетною до розв’язаного конфлікту». У статті «Вікіпедії» неодноразово вжито поняття «інформаційна війна» в якості однієї зі складових гібридної війни і наведені слова начальника Генерального штабу Збройних сил Росії генерала армії Валерія Герасимова, який у січні 2013 року так описав новітню російську військову стратегію: «Акцент змістився на використання політичних, економічних, інформаційних, гуманітарних та інших невійськових заходів поряд із застосуванням протестного потенціалу місцевого населення. Все це повинно супроводжуватися прихованими військовими операціями — наприклад, методами інформаційної війни і задіянням спецназу... У XXI столітті простежується тенденція розмиття відмінностей між станом війни і миру. Війни вже не оголошуються, а коли почалися, йдуть не за звичним нам шаблоном».
Що ж, Росія послідовна у своїх агресивних діях проти України: нічого принципово нового (крім хіба що згаданої у статті «Вікіпедії» кібервійни) у новітній війні немає: у 1917 — 1918 роках більшовицька Росія воювала проти Української Народної Республіки з використанням тих самих методів, що й нинішні «кремлівські чекісти» (до речі, ЧК утворена якраз після початку тієї війни). Бо ж тоді й «Донецько-Криворізька» та «Одеська совєтські республіки» на території УНР було проголошено (зі «своїми» військовими формуваннями, переважну частину яких становили прислані з Росії матроси й червоногвардійці), і «паралельний» квазіуряд УНР створювався (навіть без прем’єр-міністра, бо всі директиви надходили із «червоного Петрограда»), і «війська» цього уряду звідкілясь з’явилися, а Ленін давав директиву, щоб побільше персонажів з українськими прізвищами фігурувало в цьому квазіуряді та «його» збройних формуваннях — мовляв, нехай Антонов-Овсієнко пишеться просто Овсієнком... І головне — що основну увагу більшовики робили не так на самих воєнних діях, як на масовій пропаганді й дезінформації українського населення, на розкладанні зсередини численних українізованих полків, дивізій ба навіть корпусів, на блокуванні діяльності урядових установ УНР за допомогою своєї агентури в них, яка утрудняла комунікацію між цими установами (сьогодні до цього додалися б хакери) тощо. Саме ця потужна складова тодішньої «гібридної війни», передусім дезінформаційна та пропагандистська кампанія (більшовики видавали друком в Україні й завозили із Росії десятки безкоштовних повноформатних газет, сотні повітових «летючок» та незчисленну кількість листівок) зробила майже все військо УНР небоєздатним.
Варто згадати й дезінформування суспільств західних держав та їхніх урядів: для одних була напоготові «мулька» про те, що лідери УНР — «небезпечні радикальні революціонери», для других — що це поспіль «німецька агентура», плюс — для всіх — відверті «дези» про вчинені українцями єврейські погроми (які тоді ще не здійснювалися), — і картина набуде завершення...
Такий історичний екскурс у ситуації, коли йдеться про «гібридну війну» та її складову — інформаційну (точніше, дезінформаційну) агресію, потрібен для того, щоб наголосити: не випадає забувати про досвід минулого, про допущені тоді помилки, про слабкі місця у діях більшовиків, які де-факто є взірцями для нинішніх «кремлівських чекістів» та їхньої інтелектуальної обслуги. На жаль, доводиться визнати, що уроки минувшини якщо й засвоєні як попередніми, так і (особливо!) чинними політичними лідерами, то лише частково й поверхово.
А тим часом для досягнення своєї мети — інтеграції всієї України чи її більшої частини в «русский мир» — режим Путіна використовував, використовує і використовуватиме політичні, економічні, соціокультурні та інформаційні важелі (не в останню чергу — за допомогою стратегії непрямих дій в інформаційно-культурній сфері), а на додачу — традиційні чекістські спецоперації через давню (завербовану ще КГБ) та новітню агентуру, в тому числі й у номінально українських мас-медіа. Попри всі зусилля останніх років, помітно залежний від стандартів і звичаїв медіа-сфери колишньої метрополії інформаційний простір України відтворює питомі риси культурно-політичної Євразії в українській повсякденності, руйнуючи процеси соціокультурного «зцілення» значної частини наших співгромадян від посттоталітарних, постколоніальних та постгеноцидних комплексів. Ще наприкінці правління Януковича у програмі «Шустер-LIVE» її ведучий справедливо зазначив, що «в українському інформаційному просторі домінує Росія». І хоча ситуація дещо змінилася, але не кардинально й не остаточно. А для незалежної держави ця ситуація протиприродна; попри всі процеси глобалізації, не може бути реального суверенітету без національного інформаційного простору. Тим часом територія України де-факто «прострілюється» зі сходу на захід і з півночі на південь російськими телеканалами та іншими засобами масової дезінформації. А на додачу відкрито й нахабно в інформпросторі України діє п’ята колона Кремля. Всі вони наполегливо і послідовно формують у свідомості мільйонів українських громадян російське бачення політичних подій у Росії та Україні, нав’язують свою думку про нашу державу, історію та культуру.
Власне, «гібридна війна» проти України в цих вимірах розпочалася задовго до початку збройної агресії наприкінці зими 2013 — 2014 років і значною мірою підготувала успіхи такої агресії. Тож необхідно цілеспрямовано та ефективно відсікти кремлівську дезінформаційну агресію як одну із головних складових нинішньої «гібридної війни».
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma