«...історія буття ніколи не в минулому,
а завжди попереду.»
Гайдегер
З відступом скіфів у ІІІ ст. до н.е. в Крим у Середньому Придніпров'ї та в Правобережному Лісостепу почалися глибокі переміни.
На початку ІІ ст. до н.е. в Лісостепу Придніпров`я формується нова зарубинецька культура (від назви с. Зарубинці, що на Переяславщині, де археологом В.В. Хвойкою було досліджено перший історичний зріз цієї культури), основою якої були древні доскіфська культура, тобто, кімерійська.
Розвинуті зв`язки зарубинецьких племен з причорноморськими античними містами, із сусідніми степовими племенами, а також із племенами кельтського та фракійського ареалу внесли нові риси в розвиток їхньої матеріальної культури. Поєднання стародавніх традицій доскіфського періоду та матеріальної культури інших народів обумовило існування в зарубинецькій культурі кількох локальних варіантів, що існували в різних областях: південнобугського, середньодніпровського, поліського, деснянського і верхньодніпровського. Речові археологічні зразки та письмові джерела античних авторів характеризують носіїв зарубинецької культури як осілих землеробів. Досить розвинутим було ремісництво, в якому вже широко використовувались гончарні круги. Металообробка досягала того рівня розвитку при якому повністю задовольняються внутрішні потреби. Зарубинецькі поселення не мали правильної, регулярної, забудови, наземні житла розміщувались хаотично і досить часто перебудовувались. Оборонні споруди досліджені тільки в південних селищах, що межували із степом.
З початку І ст. н.е. зарубинецькі племена починають розселятися із зони Правобережного Лісостепу в різні напрямки. Міграція відбувалася повільно, завдяки чому етнічні зв`язки зберігалися на протязі століть. Одним із основних напрямків колонізації було межиріччя Десни, Сейму і Сожу, звідки зарубинецькі племена потіснили, частково асимілювали, племена юхновської культури і нащадків північноіранських племен зрубної культури, відомих із античних джерел як скіфів-землеробів. Переселення у Верхнє Придніпров`я відбувалося на протязі кількох століть, де проходило механічне змішування з племенами милоградської культури. Внутрішні ресурси давали можливість зарубинецьким племенам утримувати тут власні традиції аж до VI ст. н.е. включно. Відслідковуються пам`ятники зарубинецької культури і в пізньоскіфських городищах Нижнього Дніпра, і в районах Нижнього Дністра та Дунаю.
Нові повідомлення про кімерійців з`являються з середині І ст. до н.е., коли споріднені кімерійцям гети створюють військово-політичний союз і поширюють свій вплив на причорноморських землях поміж Дністром і Дунаєм. Під проводом Буребісти вони руйнують Ольвію. А в ІІ ст. н.е., як писав Діон Хризостом, майже всі Причорноморські міста належали гетам. Їх вплив поширюється на все Придніпров'я і на Київських горах вони зводять легендарну столицю Боричів.
В подальшому гети згадуються в набігах на кордони Римської імперії то як самостійна військова сила, то в союзі з іншими племенами. Візантієць Феофілакт Симокатт, що жив у VII ст. н.е., називав гетів слов`янами.
Наприкінці ІІ ст. н.е. відбувається заміна пам`ятників зарубинецької культури на черняхівську (вперше досліджену археологом В.В. Хвойкою в 1899 році поблизу с. Черняхове Кагарлицького району Київської області).
Основною територією розселення носіїв черняхівської культури була Лісостепова зона Середнього Дніпра, в якій впродовж кількох тисячоліть формувався своєрідний етнічний масив, відомий із ранніх античних джерел як „скіфи-орачі”. Тут в середовище пізньотрипільських племен вливаються осколки носіїв ямної культури, сюди були витіснена скіфами із степу частина кіммерійських племен, тут осіли й окремі сарматські роди. Досліджені археологічні зразки показали, що черняхівська культура була спорідненою більш ранній зарубинецькій, але набула і нових, властивих тільки їй, рис.
Черняхівські племена густо заселяли свою територію. Їх поселення розміщувались не більш, як за 5 кілометрів одне від одного. Селища не мали оборонних споруд. Комплекси будівель різного господарського призначення ставились вздовж вулиць, двори комплексів чітко планувались. Основою конструкції був дерев`яний каркас, в який вставлялись жердки і перепліталися лозою. Стіни обмазувались глиною, вирівнювались і білились. Долівка жилого будинку мазалась глиною. Ця технологія будівництва житла була типовою для трипільської культури.
Базовим у житті черняхівських племен було землеробство. Землю обробляли плугами. Поширеним було і присадибне тваринництво. Дуже розвинутим було і ремісництво. Черняхівські майстри добре зналися на переплавці металів, вміли отримувати високоякісну сталь, володіли прийомами холодного зварювання сталі, в чому вони були послідовниками кімерійських металургів. В гончарному виробництві застосовували гончарні круги і спеціальні горна для обпалювання глиняного посуду. Досить розвинутою була обробка деревини, камінної і кісткової сировини. Виготовляли посуд із скла і вміли обробляти шерсть.
На початку ІІІ ст. черняхівська культура поширюється на сусідні племена, що проживали у Середньому і Верхньому Придністров`ї, і в західній Волині. Однак політична активність черняхівців була більш спрямована на південь, на узбережжя Чорного моря і до середини ІІІ ст. вони проникають в Північно-Західне Причорномор`я, на землі поміж Дунаєм і Дністром, які були заселені на той час різними народами. Тут інтереси черняхівців входять у протиріччя з політичними інтересами остготів, що також намагались поширити свій вплив на все Північне Причорномор`я.
ІІ ст. н.е. ввійшло в історію як початок „великого переселення народів”, що охопив гігантський масив Європейського континенту. В цей час і з'являються перші повідомлення про германські племена готів. Основним напрямком міграцій германських племен, які і становили першу хвилю „великого переселення”, була Римська імперія. Германці не тільки здійснювали спустошливі набіги на землі імперії, а й вперто намагались осісти там.
На початку нового тисячоліття із Скандинавії в Прибалтику переселяються численні германські племена готів та гепідів. З І ст. н.е. готи заселяють землі на Одері, а в ІІ ст. приходять на Віслу. Частина готських племен наприкінці ІІ ст. проходить через Білорусію і Волинь у Північне Причорномор`я і розселяється на узбережжі Чорного та Азовського морів від Дону до Дунаю.
В ІІІ ст. проти Римської імперії виступає союз племен, в який входять скіфи, сармати, готи і гети . В результаті цих воєн були зруйновані Ольвія, Тіра і Неаполь Скіфський, а в 267 р. союзники захопили Пантікапей. Захопивши боспорський флот, союзники здійснюють спустошливі походи в Малу Азію і Грецію. В 270 році римські війська розгромили союзників і знищили їхній флот. Але повернути собі Дакію і Причорноморські міста римляни не змогли. По закінченню війни готи закріпились в Північному Причорномор`ї і розділились на дві гілки: вестготів (грейтунгів), що займали територію поміж Дністром і Дунаєм, і остготів (тервінгів), що заселили Придніпров`я.
В 551 році Іордан, сармат за походженням, написав трактат „Про походження та діяння готів” (скорочена латинська назва „Гетики”). В цьому творі Іордан змальовує батьківщину готів Скандзе (Скандинавію), як гігантський острів, схожий на листок лимона, а Балтійське море називає протокою („рукавом”) Північного океану. Цей суворий острів із стародавніх часів був заселений численними народами і один з них, готи, вирушив на південь і оселився на берегах Чорного та Азовського морів. В історії остготського королівства Іордан розповідає про війни готів з сусідніми народами, подаючи водночас і відомості про них.
„...Дакия, как венцом огражденная высокими горами, по левой стороне которых и от верховьев Вислы на неизмеримом пространстве обитает великий народ винидов.” Згодом Іордан уточнює: „Хотя имя их и меняется теперь в зависимости от племен и мест, но главные их названия – склавины и анты. Склавины живут от города Новиодунского и так называемого озера Мурсийского до Днестра и на север до Вислы; анты же, сильнейшие между ними, -- над излучиной Черного моря от Днестра до Днепра.” ([1])
Наприкінці ІІІ ст. вестготи виходять із політичного союзу остготів і поступають на службу до Імперії в якості федератів.
В другій половині IV ст. король остготів Германаріх завоював плем`я герулів у Приазов`ї і розпочав війну з винидами, які, за словами Іордана, після недовгого опору скорилися його владі. Але під час війни з гунами Германаріх загинув і виниди звільнилися з-під влади остготів.
Наприкінці IV ст. новий король остготів Вінітарій, намагаючись звільнитися з-під влади гунів, повів війська на антів, які були союзниками гунів, але в першому ж бою зазнав тяжкої поразки і сам ледве врятувався втечею. Згодом хитрістю Вінітарій заманив вождя антів Божа (Буса) із синами і старійшинами в пастку і стратив їх. Радість перемоги була недовгою, гуни вбили Вінітарія, а остготи влились у військовий союз гунів. Вождь антів Бож (Бус) був, очевидно, досить відомою особистістю в тогочасному світі, якщо через кілька століть літописець згадує його: „Се бо готьскыя красныя девы... поют время Бусово.”. А в географічних назвах з`являються Південний Буг і Західний Буг, вказуючи межі розселення антів-бужан.
Візантієць Прокопій Кесарійський: ”Меотийский залив впадает в Эвксинский понт. Тамошние жители, известные прежде под именем киммериян, ныне уже называются утургутами. Дальнейшие края на север занимают бесчисленные антские народы.” ([2])
Розгромивши сарматські племена і зруйнувавши Боспорське царство, гуни підкорили своїй владі готів і створили потужний військовий союз, в який увійшли залишки сарматських і скіфських племен, а також остготи. Пройшовшись причорноморським узбережжям, гуни напали на вестготські укріплення понад Дністром, зруйнували їх, а самих вестготів витіснили на територію Римської імперії. З того часу вестготи виступали в союзі з римлянами. Звідси, з причорноморських степів, гуни розпочинали свої походи на Балкани, в Малу Азію, в Центральну Європу, аж поки на рівнині поміж Дунаєм і Тисою вождь гунів Аттіла не організував нову ставку. В 451 році на Каталаунських полях, що в Галлії, в „битві народів” римляни в союзі з вестготами розгромили війська гунів. Після смерті Аттіли союзні гунам племена виступили проти його синів і у 453 році в битві біля річки Недао перемогли їх. Залишки гунів відійшли в Північне Причорномор`я.
Після розпаду гунського союзу анти посилюють політичну активність в Північному Причорномор`ї і на Нижньому Дунаї.
V – VI ст. Відзначилися змінами культур у Європі, що пов`язано з „великим переселенням народів” і падінням Великої Римської імперії.
В VI ст. розпочалися Балканські війни. Численні слов`янські племена не тільки здійснюють походи на Візантійську імперію, а й заселяють її територію і до кінця VII ст. Балканський півострів став практично слов`янським.
Маврикій Стратег (Візантія, кінець VI ст.): „Так как у них много князей и они между собой не согласны, то выгодно некоторых из них привлечь на свою сторону или посредством обещаний, или богатыми подарками, в особенности тех, которые по соседству с нами и имеют сношения с другими, чтобы они не соединились вместе и не поступили под начальство одного.” ([1])
Усвідомлюючи ситуацію, візантійці здійснюють ряд заходів і у верхівці імперської ієрархічної структури з`являються нові імена. Так в середині VI ст. під час війни Візантії з персами імператор призначає військовим трибуном Понтійського флоту анта Доброгаста. Прокопій Кесарійський розповідає про анта Хільбудія, який під час війни антів із склавинами потрапив у полон до склавинів. Після того, як ворогуючі сторони всановили перемир`я, один із антів викупив полоненого, якого склавини видавали за відомого у Фракії візантійця Хільбудія. Ант хотів переправити поважну особу в Константинополь і отримати від імператора винагороду, але виявилось, що Хільбудій – ант від народження, а тому на батьківщині його мусили звільнити.
Із „Повести временных лет” : „…се Кий княжаше в роде своем, и приходившю ему ко царю, якоже сказають, яко велеку честь приял есть от царя.”. ([2])
В областях, де письмові джерела локалізують антів, в Дніпро-Дунайському межиріччі до Нижнього Дунаю на південному заході і до Сіверського Донця на сході, досліджено пам`ячники VI - VII ст. пражсько-пеньковського типу. Серед численних пам`ятників художніх виробів VI - VIІ ст., виготовлених переважно із срібла та бронзи в Середньому Придніпрв`ї, надзвичайно цікавим є вилите зображення чоловіка. Майстерно зроблена голова, сорочка з довгими рукавами, а на сорочці чітке зображення широкої вишивки, що доходить аж до пояса. Вишиті і рукави.
Тісні стосунки з Візантією сприяли швидкому розвитку в антському суспільстві найрізноманітніших ремесел. Вироби антських майстрів користувалися попитом не тільки в Середньому Придніпрв`ї. Через посередництво камських болгар налагоджується великий торговий шлях із Сходу на Захід через причорноморський Лісостеп. Арабські торгові каравани везуть із собою не тільки предмети матеріальної культури, а й інформацію про народи тогочасної Східної Європи.
Арабський історик і географ Масуді писав про Русь часів князя Ігоря, але користувався більш давніми документами і зробив характеристику народу, що жив у передгір`ї Карпат і об`єднував навколо себе численні племена.
„Між ними є тільки один, при якому влада була споконвіку. Його володар називався Маджак. Цей народ називається валінана і йому слугували здавна інші слов`янські племена та інші їхні царі його слухали.” ([1])
„Ми вже дали раніше оповідання про володаря, якому підкорялися в давньому часі їх володарі, тобто про Маджака, володаря валінана. Цей народ є одним із слов`янських народів найчистішої крові, його шанували високо між їхніми народами, і він покликався на давні завслуги поміж ними.” ([1])
Археологічні дослідження і топоніміка вказують вказують на величезні простори, які в VI ст. заселяли бужани-дуліби-волиняни: на південь від Сазави, що в Чехії, в нижній Паннонії і в Хорутанії; на схід від Молдови, в басейні Дністра і Прип`яті.
А.А.Шахматов:”Трудно сомневаться в том, что жизнь его сосредоточивалась вокруг какого-нибудь центра, ставшего основанием и для политической организации. Всего вероятнее, что таким центром была Волынь, Волынская область”.
В.О.Ключевський:”Тогда дулебы господствовали над всеми восточными славянами и покрывали их своим именем, как впоследствии все восточные славяне стали зваться русью – по имени главной области в русской земле, ибо Русью первоначально называлась только Киевская область… Итак, мы застаем у восточных славян на Карпатах в VI веке большой военный союз под предводительством князя дулебов…”.
Могутність дулібського союзу племен підтверджують археологічні дослідження. Саме на Волині в с.Зимне, що біля Володимира Волинського, відкрито одне із найдревніших городищ VI ст. Оточене потужними оборонними спорудами, місто, як показують знайдені там засоби виробництва ремісників, зброя і предмети обладунків дружинників, було потужним економічним і політичним центром союзу племен.
Внаслідок посилення внутрішніх протиріч дулібський військово-політичний союз наприкінці VI ст. розпався на три протодержави, відомі з арабських джерел як Славія, Куяввія та Артанія.
«Весьма добросовестный и компетентный арабский историк-географ в своих «Золотых Лугах» рассказывает о том, что одно из славянских племен некогда господствовало над другими славянами. У этого племени был верховный царь Маджак, которому повиновались все прочие цари. Потом это политическое образование распалось вследствие внутренних раздоров, и каждое племя выбрало себе отдельного царя. Господствовавшее некогда славянское племя Масуди называет волынянами…» ([2]стр.442)
«Следующее известие падает на более позднее время. Оно принадлежит арабскому географу Джайхани… Он сообщает, что в восточноевропейской равнине существовали три славянских союза, у каждого из коих был свой царь. Один из этих союзов – Куявия с городом Куява. Союз этот вел торговлю с соседними народами и допускал на свою территорию иноземных купцов; другой – Славия, а третий – Артания, лежавшая поблизости к «Хозару»; эта последняя – воинственная страна, не допускавшая к себе иноземцев, сумевшая наложить дань на пограничные области Рума (Византии)…» ([2]стр.443)
«Русь, которую летописец иногда неправильно (в летописи этот вопрос чрезвычайно запутан) отождествляет с варягами, до сих пор является предметом исканий историков.
О каком-то «русском» центре, как мы уже видели, говорит араб Джайхани. Его цитируют более поздние арабские писатели, у одного из которых, Ибн-Русте, мы имеем очень интересное указание: "Что касается до Русии, то находится она на острове, окруженном озером. Остров этот, на котором живут они (русь), занимает пространство трех дней пути; покрыт он лесами и болотами, нездоров он и сыр до того, что стоит ступить ногою на землю, и она уже трясется по причине обилия в ней воды. Они имеют царя, который зовется хакан-Рус. Они производят набеги на славян, подъезжают к ним на кораблях, высаживаются, забирают их в плен, отвозят в Хазран и Булгар и продают там". Этот древнейший арабский источник, знающий русь, отличает русь от славян…»([2]стр.446)
Цікаво, що практично в цей же час, в VI ст. були поставлені укріплені городища на Старокиївській та Замковій горах, з яких починалася розбудова Києва. І, за переказом Нестора, древня легенда гласить, що ці городища заснували три брата – це Кий, Щек і Хорив.
В 558 році в північнопричорноморських степах з`явився військовий союз тюркських племен, основу якого становили авари-хіоніти, що переселились із низинних берегів Сирдар`ї (обри – так називали їх київські літописці).
Спустошивши Приазов`я, авари пройшли мечем і вогнем по землях антів. Як розповідає Менандр, візантійський історик VI ст., для викупу полонених у ставку аварського кагана прибув один із найвідоміших тогочасних антських вождів Мезамир. Ігноруючи посольську недоторканість, якої дотримувались практично всі народи Європи, авари вбили Мезамира і посилили спустошливі набіги на землі антів.
Наприкінці VI ст. для боротьби з аварами анти вступають у військовий союз з Візантією. Аби не допустити об`єднання військ союзників аварський каган, як розповідає Феофілакт Симокатт, в 602 році посилає на антів війська на чолі з Апсихом. Удар кочівників був настільки потужним, що анти втрачають свою могутність. Ім`я антів з того часу більше не зустрічається на сторінках історії.
„Си обри воеваху на словенех, и примучаша дулебы, сущая словены.” [1]
В 60-х роках VI ст. авари просунулись на захід, захопили Паннонію і створили тут свою державу на чолі з каганом Баяном. Аварський каганат проіснував до 30-х років VIІ ст. і безслідно зник із сторінок історії.
Наприкінці VIІ ст. в Приазов`ї виник союз тюркських болгарських племен – Велика Болгарія. Під натиском хазар, що створили свою державу в середині VIІ ст. після розпаду Тюркського каганату, болгари частково переселились на північний схід, де створили свою Волжську Болгарію, а частково на територію Візантії, де прийняли активну участь у формуванні Дунайської Болгарії. Племена, що підкорилися владі хазар, створили в Приазов`ї та басейні Сіверськог Донця салтовську культуру (від назви с. Верхній Салтов, де було відкрито перше городище цієї культури).
Література
1. «История Украинской ССР» т. 1, Киев 1981
2. Б. Д. Греков «Киевская Русь», Москва, «Госполитиздат» 1953
3. Г. П. Зиневич «Человек изучает человека», Киев, «Наукова думка» 1988
4. Відейко М.Ю. «Шляхами трипільського світу», Київ, «Наш час», 2008
5. «Археология СССР. Античные государства северного Причерноморья», Москва, «Наука», 1984
6. «Древности Среднего Поднепровья», АН УССР Институт археологии, Киев, «Наукова думка», 1981
7. Орест Субтельний «Україна. Історія», Київ, «Либідь», 1992
8. «История древнего мира», под ред. И.М.Дьяконова, Москва, «Наука», 1989
9. Лев Диакон «История», Москва, «Наука», 1988
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma