Людина-міт, на якій тримався цілий корпус вірувань підрадянського життя, письменник, сценарист і перекладач, який разом зі своїм братом був клясиком наукової і соціяльної фантастики, помер, як відомо, на 80-му році життя. Він помер від банального запалення легенів, у Петербурзі, і це не вкладалося в систему вічнозелених і позачасових кодів і знаків, якими були сповнені утопічні саги Бориса Стругацького (1933-2013). Здавалося, «Пікнік на узбіччі» буде тривати безкінечно, «Сталкер» матиме не один десяток інтерпретацій, а «Равлик на схилі» і «Жук у мурашнику» назавжди залишаться актуальними символами радянської фронди.
Адже справді, для тоталітарної системи в СРСР романи братів Стругацьких були цілком деструктивними текстами. Влада стежила за тими, хто робив атомну бомбу, і не могла встежити за тими, хто спричинився до вибуху в головах читачів. Зрештою, це було неважко, адже лише гуманітарна інтелігенція могла розрізняти «відтінки сірого», розуміючи, що брати-фантасти не дуже люблять радянську людину, якщо у культовому «Понеділку, що починається в суботу» зауважують про свого героя, мовляв, «був він цинік і був він дурник».
Натомість технічна інтелігенція, будучи більш важливою для режиму в якості конструкторів майбутнього, беззастережно мліла від такої фронди, оскільки особливим художнім смаком не вирізнялася, та й не повинна була вирізнятися. Справа в тому, що у 1960-х роках, коли брати Стругацькі (почавши писати у 50-х) трохи відійшли від офіціозної тематики, існувала певна ейфорія від розвитку науки і техніки, яка породжувала соціяльний оптимізм. Згодом, щоправда, романи братів Стругацьких з їхніми алюзіями, метафорами і напівнатяками стали, по суті, заповідником фрондерства, і хоч було це вже не літературне, а суто соціяльне явище, але тексти військового перекладача Аркадія і мирного астронома Бориса породили дивовижний літературний гібрид памфлету-антиутопії, надійно сховавши дулю рідній владі у фантастичні складки кафкіянських сюжетів.
Без сумніву, романи Аркадія і Бориса Стругацьких ставили слизькі філософські питання, моделювали критичні ситуації, пророкували революції, тривожили і бентежили громадянську совість читача, і це була вершина радянської літератури в її найсучаснішому форматі часів відлиги-застою. Утім, від 1950-х аж до 1970-х, захопившись спочатку вірою у «правильний комунізм», чи пак «соціялізм з людським обличчям», а згодом просто сповідуючи найкращі принципи соціялістичного реалізму, брати-фантасти, все ж таки мінялися, мали «рожеві» («Спроба втечі»), «блакитні» («Град приречений») і «сірі» («Важко бути богом») періоди творчости, а згодом взагалі змушені були жити за інших, менш номенклятурних часів.
І повинні були зрозуміти з часом, що їхня творчість – чудовий гібрид інженерної думки і утопічної фантазії – не має нічого спільного, власне, з російською літературою. Навіть з сучасною – все одно не має. Це релікт суто радянської епохи, яку вони загубили, шукаючи до останнього, але не в рідному жанровому болоті, до якого не допускали чужих. І це не дивно, адже що сповідує сьогоднішня фантастика? Насамперед вона подекуди відмовляється навіть від жанрової самоназви. «Той, хто не вміє писати справжню фантастику, працює в жанрі фентезі», – значили свого часу з цього приводу брати Стругацькі, маючи на увазі чи не «Гіперборейську чуму» Михайла Успенського та Андрія Лазарчука.
Воно й не дивно, адже, по-перше, цілковита самодостатність стилю фентезі унеможливлює творчий поступ щодо історичних першоджерел. Цей стиль давно вже не дружить з науковою системою пізнання, яку заповідав калузький клясик жанру Костянтин Ціолковський. З цього приводу також згадується Якоб Бьоме, який дивився у небо, але замість Богородиці бачив загадкові промені. Утім, саме такі «мислячі атоми» були предтечами радянської фантастики, і в десятках романів – від «Туманности Андромеди» Івана Єфремова до «Країни багряних хмар» Стругацьких – вчувається їхня естетика.
Що ж до вищезгаданої «російської літератури», то, канонічно беручи, у випадку з її яскравими представниками Стругацькими вона стала радянською, тобто загальнолюдською, але аж ніяк не індивідуалістичною, як за часу російських клясиків. Тому не дивно, що в романах братів-фантастів пізнього часу вже не було ані позитивних, ані негативних героїв – принаймні з авторського голосу це було важко зрозуміти – всі вони описані з позиції стороннього спостерігача, якому щоразу важко прийняти правила поведінки не радянського, не дисидентського, а більш-менш демократично-ліберального часу.
Книжки Стругацьких виходили мільйонними накладами, за ними ставили театральні вистави і знімали кінофільми. Тому не дивно, що саме ці автори, як ніхто інший, були популярні не лише в колах рядових любителів фантастики. Ба навіть не дуже рядових, як-от, скажімо, письменник Олександр Геніс (свого часу так само «переполовинений» смертю свого творчого побратима Петра Вайля): «Я знаю напам’ять кожен рядок, який написали брати Стругацькі просто через те, що читаю їх скільки себе пригадую. Але перед вічністю постане не улюблений всіма “Понеділок починається в суботу”, не актуальна “Важко бути богом”, не азартні книжки “Опівдня”, а найзагадковіша книга в їхньому каноні: “Равлик на схилі”».
Так само чимало утопістів-реформаторів з першого ешелону влади в Росії вважають їх безперечними авторитетами. Тамтешній утопіст Єгор Гайдар вважав місіонерський роман «Важко бути богом» братів Стругацьких за модель ліберальної імперії, і свого часу навіть одружився з Марією, дочкою одного з його авторів, Аркадія Стругацького І вже зовсім не дивно, що на смерть Бориса Стругацького свого часу одразу відгукнулися перші особи з російської «ліберальної» влади, які виховувалися на творах братів-фантастів. «Борис Стругацький – абсолютно знакова фігура для російської культури», – заявляв міністр культури РФ Володимир Мединський. «Пішов з життя Борис Натанович Стругацький. Великий письменник і мислитель. Непоправна втрата для нашої та світової літератури», – написав у своєму акаунті в Твітері тодішній голова уряду РФ Дмитро Медведєв. «Останній клясик великої радянської літератури, він вплинув на формування кількох поколінь в країні», – зазначив редактор «Літературної газети» письменник Юрій Поляков.
Якось так завжди вважалося, що брати Стругацькі – це був один автор. Ну, наче допіру Ільф і Петров, і як донедавна Вайль і Геніс. Після смерти брата у 1991 році, продовжуючи, за його словами, «пиляти товсту колоду літератури дворучною пилою, але без напарника», Борис Стругацький написав під псевдонімом лише два романи. Важко бути богом, але напівбогом, мабуть, ще важче.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma