“Донське козацтво” в Україні — це не маргінальне явище і не “культурні організації”, а елемент системного політичного впливу Росії, який роками інтегрувався у внутрішнє життя держави. Його активність на Луганщині та в інших регіонах стала можливою не лише через зовнішню підтримку, а й через бездіяльність, а подекуди — відверте потурання з боку місцевої влади та правоохоронних органів, які фактично створювали сприятливі умови для формування парамілітарних проросійських структур.
Протягом останніх двадцяти років я системно займаюся протидією діяльності “донського козацтва” в Україні.
Тому, коли Інститут масової інформації посилається на публікацію як на доказ “атаки на журналістів”, логічно очікувати одного: йдеться про матеріал, який відповідає базовим стандартам журналістики.
Передусім — перевіряє факти.
Однак у випадку з публікацією “Реальної газети”, на яку посилається ІМІ маємо інше.
Йдеться не про розслідування. Йдеться про наклеп, побудований на вибіркових твердженнях і відвертому ігноруванні фактів.
Ключовий закид авторки “розслідування” звучить так: у січні 2014 року, коли у Києві тривало протистояння на Майдані, я звернувся до СБУ щодо підривної діяльності на теренах України “Сірих вовків”, але при цьому “не сильно хвилювався” донськими козаками, які вже діяли на Луганщині й згодом стали частиною подій так званої “русской весни”. Саме так ця теза подається у матеріалі “Реальної газети”.
Це серйозне звинувачення.
Але воно має одну проблему. Воно не витримує навіть елементарної перевірки. Бо авторка свідомо викинула з тексту все, що руйнує її конструкцію.
Ідеться про мою багаторічну публічну позицію, зафіксовану в заявах, зверненнях і матеріалах, силових акціях щодо протидії діяльності “донського козацтва” в Україні, автором яких був саме я.
У 2008 році я публічно порушив питання діяльності донських козаків не лише на території Луганської області, а загалом в Україні як факту зовнішнього впливу. Я звернувся до націоналістичних партій та організацій із цього приводу і прямо застерігав: донське козацтво — це структура, підпорядкована Москві, яка підтримувала осетинських сепаратистів кадрами та ресурсами. В які б шати не рядилися ці «козачки» в Україні, вони залишаються агентами московського шовінізму.
Я акцентував увагу на тому, що вже тоді, зокрема на Луганщині, відкрито діяли проросійські організації та осередки — п’ята колона, яка працювала в інтересах російських спеціальних служб.
Водночас змушений констатувати, що мої звернення до проукраїнських політичних сил залишилися без реакції — це був голос у пустелі.
Уже тоді було очевидно, що “донське козацтво” використовується як проксі-інструмент російських спецслужб під час реалізації загарбницьких операцій на пострадянському просторі.
Саме з цього моменту почалося моє активне протистояння з проросійськими організаціями як на території Луганської області, так і в Україні загалом.
У 2009 році я продовжив публічно піднімати питання діяльності донських козаків в Україні і направив низку офіційних звернень.
Я звернувся до голови СБУ Валентина Наливайченка, Генеральної прокуратури та Міністерства юстиції з вимогою дати правову оцінку діяльності так званого “Всевеликого війська Донського” та пов’язаних із ним структур на території України.
У своїх зверненнях я прямо вказував, що на Луганщині відбуваються спроби створення так званого “округа” донського козацтва, керівні органи якого знаходяться в Російській Федерації. Я наголошував: згідно зі статутом цієї організації, кандидатура керівника такого “округа” узгоджується і фактично призначається президентом РФ, що є прямим втручанням у внутрішні справи України.
Також я звертав увагу на участь у цих процесах українських посадовців, зокрема заступника голови Луганської облради Харіна, і вимагав притягнення до відповідальності учасників відповідних зібрань за заклики до зміни державної влади, територіальної цілісності та суверенітету України.
Окремо я наполягав на скасуванні реєстрації та забороні діяльності організацій донських козаків як таких, що несуть загрозу державній безпеці України, а також на перевірці їх діяльності на предмет створення незаконних воєнізованих формувань.
Водночас змушений констатувати, що, попри неодноразові звернення, станом на 2026 рік Служба безпеки України так і не порушила кримінального провадження щодо Харіна за відповідними фактами.
Крім того, я публічно вимагав повної заборони діяльності цих структур на території України.
У тому ж році я також ставив питання щодо перебування на території України представників цих формувань і вимагав відповідної реакції з боку державних органів.
У тому ж році я також ставив питання щодо перебування на території України представників цих формувань і вимагав відповідної реакції з боку державних органів.
У жовтні 2009 року Служба безпеки України відреагувала на моє звернення: 5 жовтня на українсько-російському кордоні був затриманий отаман Донецького округа “Всевеликого війська Донського” Віктор Дем’яненко, після чого йому було заборонено в’їзд на територію України.
Я підкреслюю, що це рішення стало прямим наслідком моїх звернень і проведених контррозвідувальних заходів.
Аналітичний відділ громадської ініціативи “Права справа” отримав оперативну інформацію про його переміщення та підготовку візиту на Луганщину, після чого передали її до СБУ і фактично спрацювали на випередження.
Цей випадок показовий, оскільки продемонстрував: за наявності політичної волі та належного реагування подібні загрози можна було нейтралізувати ще на етапі підготовки.
Водночас я неодноразово звертався до українських політичних партій та організацій із закликом долучитися до протидії таким процесам, однак ці звернення знову залишалися без належної реакції.
Фактично значну частину цієї роботи доводилося виконувати самостійно.
Окремо я піднімав питання звільнення українських держслужбовців, пов’язаних із структурами донського козацтва.
Я звернувся до президента України Віктора Ющенка, голови СБУ Валентина Наливайченка та інших уповноважених органів із вимогою негайної відставки заступника голови Станично-Луганської районної державної адміністрації Орлова.
Я наголошував, що Орлов, будучи полковником донського козацтва, фактично є креатурою “Всевеликого війська Донського” і просуває інтереси цієї структури, яка координується з території Російської Федерації. Також я звертав увагу на отриману інформацію про його можливу участь у грузино-російському конфлікті на боці Росії та вимагав перевірки цих фактів із подальшим притягненням до кримінальної відповідальності у разі підтвердження.
Я також наголошував на можливому використанні ним адміністративного ресурсу та державних коштів для створення і підтримки осередків “донського козацтва” на території України. Я заявляв, що перебування такої особи на державній посаді становить загрозу територіальній цілісності України.
Окремо я підкреслював, що Орлов безпосередньо протидіяв відкриттю Українського центру в Станично-Луганському районі, який був побудований за мої кошти і включав церкву, бібліотеку та оздоровчий комплекс для дітей.
Водночас змушений констатувати, що ця заява також залишилася без належної реакції з боку Служби безпеки України.
Починаючи з 2009 року, “Права Справа” проводить вишколи з базової військової підготовки для членів організації. У запланованому порядку члени організації проходили всі передбачені програмою дисципліни, а саме: загальний фізичний вишкіл, рукопашний бій, перша медична допомога, організація охорони масових організаційних заходів (мітингів, пішої ходи), лекції з історії України, зокрема Визвольного руху.
У 2013 році я акцентував увагу спеціальних служб, що донське козацтво на території України — це інструмент зовнішнього впливу і формування проросійських настроїв.
Я вимагав притягнення до кримінальної відповідальності представників цих структур за їхню протиправну діяльність.
Зокрема, після подій 9 грудня 2013 року в Луганську, під час проведення “Форуму депутатів усіх рівнів та громадськості”, я звернувся до Генеральної прокуратури України з вимогою відкрити кримінальне провадження за фактом перешкоджання законній професійній діяльності журналістів. Також звертаю увагу, на роль Андрія Діхтяренка, який сьогодні є ведучим національного марафону “Єдині новини #UAразом”. У той період, а саме під час “Форуму депутатів” він брав участь як керівник пресслужби Луганської обласної державної адміністрації — тобто як державний службовець, який представляв офіційну позицію обласної влади.
Я наголошував, що представники донського козацтва діяли як організована воєнізована структура: вони перешкоджали роботі ЗМІ, погрожували журналістам, а також були зафіксовані факти фізичного нападу на представників медіа. Також я звертав увагу на бездіяльність правоохоронних органів, які не реагували на ці порушення і тим самим фактично сприяли подальшим протиправним діям.
А тепер — 2014 рік.
У 2014 ще до початку війни році я чітко артикулював: структури “донського козацтва” є одним із ключових інструментів дестабілізації регіону.
Йшлося про участь у процесах, пов’язаних із розхитуванням ситуації: від масових акцій до формування парамілітарного середовища поза межами українського правового поля.
Зокрема, я звертаю увагу СБУ на той факт, що 9 лютого 2014 року в Донецьку відбувся мітинг, присвячений річниці створення “Донецько-Криворізької республіки”, під час якого звучали відкриті заклики до її відновлення — фактично до перегляду територіального устрою України.
І важливо: це вже була не локальна історія Луганська.
Подібні процеси відбувалися паралельно в різних регіонах. Зокрема, активізувалися проросійські організації в Харкові та інших містах, що свідчило про скоординовану діяльність по всій території країни.
Тобто мова йшла про реалізацію російського сценарію втручання у внутрішні справи нашої держави. Про мережу структур, які одночасно працювали на різних рівнях — від інформаційного до силового — і виконували завдання дестабілізації ситуації в Україні.
Я також звертався до Генеральної прокуратури України щодо подій у Луганській області на початку березня 2014 року.
У зверненні я акцентував увагу на рішенні Луганської обласної ради та дії її керівництва, зокрема Валерія Голенка і Володимира Пристюка, які сприяли створенню так званих “народних дружин” на базі організацій “донських козаків”.
Я наголошував, що ці формування використовувалися для тиску на проукраїнських активістів та нападів на проукраїнські мітинги. 09 березня 2014 року саме представниками цих незаконних формувань було здійснено напад на учасників проукраїнського мітингу біля пам’ятника Т.Шевченку і захоплена будівля Луганської ОДА.
Починаючи з квітня місяця 2014 року членство так званих “народних дружин” є активними учасниками захоплення адміністративних будівель силових структур та органів державної влади в м. Луганськ.
Також я звертав увагу на публічні заяви Голенка про нелегітимність центральної влади та його наміри звернутися по військову допомогу до Росії.
Події дістали продовження й у 2017 році, коли я знову звернувся до правоохоронних органів із заявами щодо притягнення до кримінальної відповідальності посадовців Луганщини.
Я звернувся до Генеральної прокуратури України із заявою щодо діяльності проросійських структур на території Луганської області.
У зверненні я дублював озвучену мною інформацію ще у 2009 році про проведення в Луганську закритого зібрання так званих “донських козаків”, на якому був присутній заступник голови Луганської обласної ради Євген Харін.
У 2016 році, враховуючи відверту бездіяльність СБУ, я звернувся з відкритим листом до Голови СБУ В. Грицака. У листі я вимагав від СБУ порушити кримінальне провадження щодо В. Голенко, В. Пристюка за фактом посягання на територіальну цілісність країни та заклики щодо насильницької зміни та повалення конституційного ладу України.
Водночас показовим є інше: левову частину цієї роботи доводилося робити аналітичному відділу ГІ “Права справа” — через системні звернення, публічні заяви та фіксацію фактів. Саме ці звернення ставали підставою для перевірок і, в окремих випадках, — для відкриття кримінальних проваджень.
Окремо варто зазначити й роль тодішнього керівника Управління СБУ в Луганській області Олега Козловського. Саме він підписував відповіді, в яких фактично заперечувалася наявність складу злочину, зокрема у випадку з Харіним.
Водночас подальша кар’єра самого Козловського виявилася показовою: після моїх системних звернень щодо його діяльності він був усунутий із системи СБУ, а згодом — звільнений уже з посади заступника голови Національної поліції України. Це лише підсилило питання до обґрунтованості його тодішніх рішень.
І в цьому контексті “донські козаки” — це один з елементів системної роботи, яка почалася задовго до відкритої фази війни й продовжує впливати на ситуацію до сьогодні.
І тут виникає просте питання. Якщо я “не звертав уваги” на донських козаків — звідки ця хронологія?
Нагадаю, з 2008 року. Безперервна. Публічна. З конкретними заявами, діями, зверненнями й оцінками.
Тому матеріал “Реальної газети” не є розслідуванням. Розслідування починається з перевірки фактів. А коли з тексту свідомо викидається багаторічна хронологія, яка повністю руйнує авторську тезу — це вже не журналістика. Це наклеп.
У зв’язку з цим я вимагаю від редакції “Реальної газети” офіційно спростувати недостовірну інформацію.
Окремо звертаюся до Інституту масової інформації.
Чи перевіряєте ви матеріали, на які посилаєтесь? Чи аналізуєте ви факти, чи лише ретранслюєте чужі твердження? І чи не перетворилися так звані “білі списки” на інструмент, де важлива не достовірність, а взаємна підтримка? Бо якщо матеріал, у якому ігнорується базова хронологія подій, потрапляє у поле довіри — це вже не проблема одного автора. Це проблема всієї системи.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma