Якщо широка популяція із строго визначеним розподілом варіантів
генів розпадається, то виділена з неї субпопуляція може мати
нехарактерний для широкої популяції розподіл генів.
Але з цієї миті і надалі ця субпопуляція буде мати
саме такий, нехарактерний розподіл генів.
Це явище генетики називають ефектом засновника.
З появою на історичній арені неоантропів-кроманьйонців виникає дивовижна природна стійкість людини як виду. Починається надзвичайно швидко розвиватися виробництво різноманітних знарядь праці, при цьому суттєво вдосконалюється технологія обробітку камінної сировини (і вдосконалення засобів виробництва не зупиняється в часі), широко використовуються обсидіан та кістковий матеріал. Одночасно з`являються перші шедеври образотворчого мистецтва, неперевершені зразки печерного різнокольорового малюнку, скульптури людей і тварин. З усього живого тільки неоантроп вміє відтворювати двовимірне і тривимірне зображення того, що бачить око.
Нова людина наділена ще однією, поряд з генетично запрограмованим мовним апаратом, унікальною властивістю: вона порівнює те що бачить з тим, що вже бачила і завдяки цьому почала здобувати і накопичувати досвід і вчитися мислити. Поєднання культури і досвіду позначило зародження інтелекту.
« На майданчику перед печерою Ель-Гуйо, що в Піренеях, археологи дослідили древнє святилище, датоване 12 тисячоліттям до н.е. Найбільш вражаючою знахідкою був камінний ідол, права частина голови якого зображена як обличчя бородатого чоловіка, а ліва – як писок хижака.» [6]
10 тисяч років тому рівень природного інтелекту, який сьогодні називають генетичною свідомістю, дав змогу неоантропу зрозуміти вигоду від перших приручених тварин.
«Яка із тварин стоїть першою в ряду приручених? Здавалося б, що першою має бути „найкращий друг людини” – собака, зважаючи на її готовність без довгої дресировки допомагати на полюванні. Але, як не дивно, найдревніші кості собак, знайдені разом із кістками людини, датуються періодом від восьмого до шостого тисячоліття до нашої ери. Кабан? Тут справа ще складніша. В Вільпату, найбільшому національному паркові Шрі-Ланки, кілька років тримали „ручного” кабана. Потужні ікла та півторацентнерна вага цього звіра не схиляла до жартів; крім того він відрізнявся дуже нерівним норовом. В тому ж таки парку інший розлютований кабан загнав на дерево леопарда і кілька годин не давав йому звідти злізти. Словом, кабан не дуже підходить на роль домашньої тварини. Хоча пізніше ми бачимо біля людини і порося. Могутнього і норовистого зубра, цього північного бізона, також мабуть було непросто приручити. Залишається в нашому списку кандидатів під номером один кінь. З конем неважко управлятись. А щойно спіймане лоша напевно ставало улюбленцем дітей. Піднімається на ноги лоша, а на спині вже сидить хтось із хлопчаків. Із хлопця виростав чоловік, а лоша ставало конем.» [5]
Практично в той же час людина виявила рослину, насіння якої почала використовувати в їжу. Навчилась сіяти зерно цієї рослини, збирати врожай, переробляти його на муку. Найголовніше – людина навчилася пекти хліб!
«Коли закінчився льодовиковий період і почалося потепління, склалися надзвичайні умови для злакових... Більшість трав – добра пожива для тварин, але навряд чи перші злаки людина могла використовувати собі у їжу. Однак, приблизно десять тисяч років тому еволюційні процеси у світі рослин привели до появи злаків з порівняно більш високою харчовою цінністю...Тепер вже очевидно, що генетичний єралаш увінчався найкращим результатом! Зміни були такого масштабу і мали такі тонкі властивості, що будь-якій сучасній селекційній станції довелося б добре попрацювати, аби досягти потрібного результату.» [5]
В долині Ваді-ен-Натуф, на території сучасного Ізраїлю, археологами зафіксовано одне із перших поселень землеробів, яке було засновано приблизно 10 тисяч років тому. Поява перших землеробських общин на території саме Ізраїлю зовсім не випадкова. Льодовик щойно покинув Євразійський континент, залишивши за собою вируючу стихію, яку сміливо можна порівняти із вселенським Потопом. Знадобилося ще не одне століття, аби стабілізувався клімат на гігантському континенті, покраяному потужними гірськими масивами і розлогими низинами, аби відновився рослинний і тваринний світ, і пристосувався до нових кліматичних зон.
Землеробство означає не тільки осілий спосіб життя, але й перебудову взаємовідносин всередині роду, першої суспільної організації людей, і формування з кількох родів общини, яка займалася спільною працею.
Свідомість людини наповнилась новим змістом: ти сам повинен зробити те, чого не можеш знайти в природі. Накопичення виробничого досвіду дало поштовх до пошуку нових форм організації господарства і розподілу праці, і, як результат, почав збільшуватись об'єм виробництва. Розрізнені общини почали гуртуватись у племена, об'єднані спільною мовою і менталітетом.
Збільшення об’ємів виробництва привело до розвитку виробничих сил суспільства, які складаються із техніки та людей, що використовують цю техніку, з'явилась потреба постійного збільшення енергетичних ресурсів, а в якості джерела енергії тогочасна людина могла запропонувати тільки саму себе. Або ж іншу людину.
Отже, саме приручений кінь став першою енергетичною силою, яка допомогла людині розвиватися у просторі та часі.
І, нарешті, саме становлення землеробства та приручення тварин привели до розколу суспільства неоантропів.
Невеликі общини скотарів стали повністю залежними від приручених ними ж тварин і пошук нових пасовищ, нових територій став способом їхнього життя. Ці перші общини скотарів поволі трансформувалися в кочові племена.
Землероби ж, ставши на новий шлях розвитку, були приреченими до пошуку нових систем збереження і захисту хлібних запасів, які можна було обміняти на необхідне для повноцінного життя м'ясо. Але можна було і втратити всі запаси.
Отже, пошук системи збереження матеріальних ресурсів перших землеробів привів до побудови першого укріпленого міста – Єрихону. Нова цивілізація побудує ще багато міст, вкладаючи в них всю силу свого інтелекту, однак Єрихон залишиться першим і найзагадковішим.
В другій половині 6 тисячоліття до н.е. суспільство землеробів у древньому Єрихоні пережило масштабну кризу, яка дала поштовх до їх першого великого переселення. Частина колоністів наприкінці шостого тисячоліття до н.е. вийшла на береги Дністра.
Археологи назвали пришельців із Середземномор’я племенами буго-дністровської культури.
Крім невідомої для аборигенів буго-дністровського ареалу технології обробітку землі, вони принесли з собою і новітню на той час технологію виготовлення посуду із глини. Фахівцями, зафіксована також поява нових засобів виробництва і зброї (серпи з ріжучими вставками із кременю, камінні сокири і великі ножі, наконечники списів із кременю), і нової технології обробітку камінної сировини – розпилювання, свердлування і шліфування.
На відміну від палеолітичних кроманьйонців, які проживали в той час на цих землях, носії буго-дністровської культури ставили наземні стаціонарні будівлі, прямокутні в плані, технологія будівництва яких, з використанням дерева і глини, зберігалась на території України до ХХ століття включно.
«Представники буго-дністровської, дунайської та інших південно-західних культур належали до середземноморського антропологічного типу. Вони відрізнялися порівняно низьким зростом, вузьким пропорційним обличчям і широким та прямим чолом. Обличчя жінок вузьке, добре профільоване, часто з витонченими рисами.» [1]
Однак, крім племен буго-дністровської культури на території сучасної України проживали племена сурсько-дніпровської і дніпрово-донецької культур.
Племена дніпрово-донецької культури формувалися на основі пізньокроманьйонських родових общин мисливців і займали територію Лівобережжя, до Середньої течії Сіверського Донця і північну частину Правобережжя. Їхні перші стоянки датуються кінцем п'ятого тисячоліття до н.е.. Основою господарства вже сформованих племен було тваринництво і примітивне землеробство.
Племена сурсько-дніпровської культури (від острова Сурське на Дніпрі, де було знайдено першу стоянку цієї культури) сформувалися на основі родових общин неоантропів-рибалок. По виготовленню засобів рибальства із кісткової сировини та їх асортименту ця культура не має собі рівних серед культур на території України.
Селилися общини сурських племен переважно вздовж Східного русла Дніпра, починаючи від теперішнього Дніпропетровська і далі на південь, в Приазов`я. Очевидно, що технологію виготовлення камінних сокир та глиняного посуду сурські племена запозичили в племен буго-дністровської культури, хоч виготовлений ними посуд був значно грубішої форми, з гострим дном і своєрідним орнаментом, властивим винятково цій культурі.
«Представники пізньокроманьйонських племен сурсько-дніпровської та дніпрово-донецької культур були людьми високого зросту, не менше 170 см, з потужним торсом. Чоло пряме, обличчя вилицювате.» [1]
З 4 тисячоліття до н.е. після змішування різноетнічного населення, в Україні фіксується поява нової культури, яку назвали трипільською. Трипільці сформували етнічну структуру із спільною мовою, релігією, культурою і общинною формою ведення господарства, в якій обрані особи займались розподілом матеріальних ресурсів, зберігаючи при цьому повну рівність всередині общини.
На кінець 4 тисячоліття до н.е. племена трипільської культури поширили свій вплив далеко на північ і схід, потіснивши чи асимілювавши племена дніпрово-донецької культури.
Наприкінці першої половини 4 тисячоліття до н. е. дніпрово-донецькі племена починають просуватися в причорноморські лівобережні степи і проникають далеко на південь, аж до Приазов’я та північного Криму. Колонізація розпочалася з кривавих сутичок з дніпрово-сурськими племенами, про що свідчать поховання того періоду. Згодом дніпрово-донецькі і сурсько-дніпровські племена сформували спільну середньостогівську культуру (перші пам’ятки цієї культури були знайдені на Дніпровському острові Середній Стіг, звідки й походить назва), пройшовши тривалу трансформацію під впливом трипільської культури.
В 4 тисячолітті до н.е. в середовищі середньостогівських племен проходить реорганізація господарства, основою якого в них залишається тваринництво (середньостоговці випасали величезні табуни коней). Але розподіл праці та вдосконалення технології обробітку сировини дали поштовх до становлення ремісництва, як окремої галузі виробництва. А з посиленням міжплемінних зв’язків з’являється господарча спеціалізація окремих родових гуртів.
Проникнення в середовище середньостогівських племен культури, релігії та системи ритуальних обрядів трипільців (про що свідчать залишки культової споруди в степу під Мелітополем, відомої сьогодні як Камінна могила) поволі сформувало одну, спільну з трипільцями мову, общинний спосіб ведення господарства і позбавлений прихильності до приватної власності менталітет. Але основна маса середньостоговців вела кочовий спосіб життя, що виділяло їх в середовищі трипільських племен.
Володіючи величезними табунами коней, озброєні луками з високими бойовими якостями середньостоговці були хоробрими воїнами і впродовж століть успішно стримували натиск різних племен, що просувалися в Причорноморські степи з-за Дону.
"До кінця 3 тисячоліття до н.е. середньостоговці остаточно трансформувались у народ-воїн, для якого постійні військові походи були способом життя, а господарство і ремісництво – необхідний додаток для успішного здійснення походів." [1]
В 4 тисячолітті трипільська культура досягає свого розквіту. На зміну поселень, в яких налічувалося лиш кілька десятків будівель, прийшли справжні міста, які включали в себе сотні, а в деяких поселеннях і тисячі, господарських комплексів. Розміри будівель досягали 200 – 300 квадратних метрів і більше. Звичайними стають двоповерхові будинки. В центрі кожного міста з'являються комплекси громадських споруд і храмів. Отримали розвиток і центри по видобутку та обробки кременю, з виготовлення виробів із міді та благородних металів, з виробництва кераміки. І найбільшого поширення набуло ткацтво.
Трипільські металурги виготовляли вироби із бронзи, використовуючи самородну мідь з Балкано-Карпатського металургійного округу. Відомі кинджали, зроблені із миш'якової бронзи, поверхня яких набуває сріблястого кольору. Прикраси, вирізані з мідних пластин, розповсюджувались практично по всій території розселення трипільців. Нового розвитку набуває виробництво керамічного посуду найрізноманітніших форм і призначення з тонким мальованим орнаментом, який прийшов на зміну гравійованому орнаменту. Але найвизначнішим досягненням трипільців на той час стало створення піктографічного письма. Простими і зрозумілими знаками зберігалась і передавалась важлива інформація.
В середині 3 тисячоліття до н. е. з Кавказу через Керченську протоку в Крим і в Приазов’я проникають племена кеми-обинської культури (від кримського кургану Кеми-Оба, що неподалік Білогорська, де і були вперше досліджені матеріальні пам’ятники цієї культури). Вони принесли з собою в Північне Причорномор’я оригінальну культуру поховання – в камері під курганами. Для поховальної камери викопувалась чотирикутна яма, стіни викладались добре підігнаними камінними плитами і розписувались різнокольоровими візерунками. Після цього камера перекривалась плитами, обмазувалась глиною і засипалась землею. Навколо цієї споруди по колу викладався камінний кромлех, після чого все засипалось землею, а на вершині кургану встановлювалася антропоморфна стела, на якій умовно позначалась голова людини та окремі деталі рук і ніг, або продовгуватий, необтесаний камінь-менгер. Одне із таких поховань досліджено в Запоріжжі, в районі Кічкас. В чистому вигляді кеми-обинські племена проживали в Криму до кінця 2 тисячоліття до н. е., а в Приазов’ї змішалися з середньостоговцями.
Розселення племен бронзового періоду (5 - 3 тис. років тому) на території України (1 стр. 113)
Наприкінці 3 тисячоліття до н.е. пізньотрипільські племена проходять етап консолідації, в результаті чого з`являється однотиповість у матеріальній культурі на всій території їхнього розселення, від Волині до Десни. Це була перша спроба створення держави. Але це перше державне утворення на території України виявилось недовговічним. Середньостоговці, з невідомих причин, не брали участі у формуванні державного устрою.
В 3 тисячолітті до н. е. в степи Лівобережжя проникають войовничі південно-сибірські племена ямної культури. Під натиском ямних племен ослаблені внутрішніми протиріччями лівобережні середньостогівські племена відступають на гігантський острів поміж Східним і Західним рукавами Дніпра, спорудивши на дніпровських островах і кручах мережу прикордонних сторожових укріплень. Приазовські середньостогівстькі та кеми-обинські племена відходять спочатку у Нижнє Придніпров’я, а потім зайняли степи поміж Дністром і Дунаєм, де вони трансформувалися в племена усатівської культури (назва від села Усатове, що на Одещині, де вперше досліджено пам’ятники цієї культури). Біля усатівських поселень, захищених потужними оборонними спорудами, крім традиційно трипільських безкурганних могильників, з’являються і курганні поховання, на зразок кеми-обинських, з кромлехами і камінними скульптурами.
Наприкінці 3 тисячоліття до н. е. на усатівських курганних похованнях з’являються антропоморфні стели нової культури – кіммерійської.
Ямні племена якийсь час в чистому вигляді трималися в Нижньому Подніпров'ї, але до середини 2 тисячоліття їх витіснили звідти кіммерійці. В степу і лісостепу Лівобережжя ямні племена, після довгих і кровопролитних воєн, ще наприкінці 3 тисячоліття до н.е. були поглинуті племенами катакомбної культури.
«...так было установлено, что антропологический тип мезолитического населения степной Украины формировался на основе местных форм позднего палеолита в процессе длительного контакта со сходными вариантами Средиземноморья… Что касается населения степной части Украины эпохи неолита, то оно было представлено антропологическим типом большой своеобразной европеоидной расы, не имеющим аналогий среди синхронных антропологических типов Восточной и Западной Европы.» [3]
Антропологи встановили незаперечний факт: племена ямної культури належать до народів південно-сибірського ареалу і ніякого відношення до аріїв не мають; ніякого відношення до трипільської культури не мають і племена зрубної культури, бо кіммерійські племена були сформовані на основі пізньотрипільських, середньостогівських та кеми-обинських племен і їх «антропологічний тип не має аналогів серед синхронних антропологічних типів Східної та Західної Європи». Геофізиками встановлено, що наприкінці 4 тисячоліття до н.е. («Виверження Гекли та вулкану на Алеутських островах спровокувало між 3199 та 3190 роками до н.е. справжню «ядерну зиму»… Наслідки виверження давалися взнаки ще 50 років….» [4]) відбулися різкі глобальні кліматичні зміни, після яких піски почали знищувати квітучі Сахару та Аравію. На території України посуха змусила трансформувати спеціалізовані землеробські та тваринницькі господарства у змішану систему, основою якої, крім вирощування злакових, стало розведення корів та коней. Трипільці перестали виготовляти мальовану кераміку і ліпити жіночі статуетки, і почали активно виготовляти зброю, аби вижити в суворих умовах зменшення, а то й нестачі харчових ресурсів. Трипільська культура зникла для сучасних археологів. ЇЇ місце зайняла цивілізація аріїв.
Література:
1. «История Украинской ССР» т. 1, Киев 1981
2. Б. Д. Греков «Киевская Русь», Москва, «Госполитиздат» 1953
3. Г. П. Зиневич «Человек изучает человека», Киев, «Наукова думка» 1988
4. Відейко М.Ю. «Шляхами трипільського світу», Київ, «Наш час», 2008
5. Ян Линдблад «Человек – ты, я и первозданный», Москва, «Прогресс», 1991
6. В. Л. Глазычев «Зарождение зодчества», Москва, «Стройиздат», 1983
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma