Віднедавна у київському видавництві "Каяла", що, знов-таки, донедавна спеціалізувалося на друці російськомовної літератури, почали виходити книжки україномовних авторів, а також зарубіжні переклади українською, що, погодьмося, і симптоматично, і втішливо, і спонукає до роздумів. У будь-якому разі «Манускрипти щастя» Олени Іщенко – саме з тих, що вчасно і цілком успішно відкрили вищезгадану навігацію, гідно представивши україномовну творчість.
Так, філософська лірика у збірці доволі розмаїта – і стилістично, і образно, і тематично. Переважають, звичайно, сучасні, урбаністичні мотиви, але ця поезія не була б «жіночою», якби не мала у своєму творчому всесвіті також вічних тем. Тобто роздумів і рефлексій про кохання і віру, мету і призначення, долю і життя. У «технічному» сенсі авторка тяжіє до патетики шістдесятників – Вінграновського, Драча, Павличка. «У константу любові омріяну / Із константи смертей летимо», «Косинуси поглядів… Синуси чуттів…», «Ти мене назбирав на орбітах», «Закон збереження у фізиці» - пафос епохи НТР і «кібернетичного» прогресу, як бачимо, досі хвилює рахманні глибини народної традиції, на якій, все ж таки, ґрунтується основний масив тем в авторки «Манускриптів щастя».
Тож цілком можливо, що якісь жанрові питання у споконвічному «саду нетанучих скульптур», де зчаста політ героїв був перерваний на злеті, не повністю розв’язані, проблеми поетики вкупі зі стилістикою потребують нових прийомів, а свіжа думка про вічні цінності вимагає інакшого вираження. Тож нехай навіть вищезгаданий «шістдесятницький» модус вчувається в лексичній царині збірки, але ритміка подекуди вже сучасна, навіть якщо маємо «традиційні» розміри і «класичні» рими. «У погляді / Вічності не фарби, / Там — ритми / Свої. / Світ / Куль-покотьолом, / Світ — кулею. / Бинтують його солов’ї».
Жанрово-тематичний зріз творчості авторки можемо зробити також з огляду на те, що книжка містить давні вірші у сполуці з новими. Всі разом вони створюють своєрідну симфонію поетичного всесвіту, в якому співіснує суто «жіночий» (але сучасний, урбаністичний, прогресивний) погляд на «вічні питання» з галузі «народної» філософії. Бачити цей синтез завжди цікаво, зрозуміти глибину думки – ще більш відрадно, проаналізувати комплекс ідей та їх втілення у поетичному матеріалі – чи не «найскладніша» приємність для читача.
Щодо суто «жіночого» погляду на будь-яку проблему філософського ґатунку слід також зауважити, що він, цей погляд, зазвичай буває лише закамуфльований гендерною машкарою, натомість авторці збірки притаманний якраз розважливий, не «жіночий», а «життєвий» аналіз ситуації. Чи то фонетико-семантичний («Дніпро оклично / Й Дністер питально / Хлюпочуть сакрально / По своєму єству») чи то історичний. «Історія завжди у корсеті сучасності — / щоб легше було ходити керманичам, / щоб у хребтів керованих / був потрібний напрямок руху». Або більш радикально-історичне: «Історія — дивна панянка, / Панує з-під влади руки. / Все знають лише емігранти Та вбиті на полі війни».
І зовсім вже «жанровим» перегуком з героїчною спадщиною національної культури вбачаються рядки про наше минуле і сучасне, від яких залежить майбутнє. Пригадуєте, у «1933 році» Олекси Веретенченка? «Ні, ми ще обстанемо, як хмара, / ні, ми ще ударимо, як грім - / і коли за все приходить кара, / то якої ж кари треба їм?!» Подібні настроєво-стилістичні рефлексії бачимо також в авторки «Манускриптів щастя». «Чи вийде з-під хижого струму / Коріння вкраїнське? Міцне? / Лиш мариться видиво грому / І бавиться світлим пусте». Незважаючи навіть на те, що «грім» не закликається, а лише «мариться» - «бунтівний» модус української традиції у цьому випадку-прикладі важко, погодьмося, не зауважити.
Утім, за настроєм поетика Олени Ішенко не занепадницька чи наступальна, а скоріше, аналітично-розважальна, без необдуманих і запальних закликів, як у футуристів-протуберанців пізньої, «сонячної» доби 60-х, чи псевдофілософської риторики. І хоч іноді незворотність ситуації передбачає «підсумкову» журбу та непоступливість, надія (не лише в авторки) ще живе. І тільки спочатку здається, що порятунку немає. «У тенетах насущних проблем / Десь утратився сонячний щем» і «Все те, у що так вірили діди, / Повинно передатися синам. / А ми міняєм Храми з насланням, / Один модерн — куди не підійди». І довкола самі лише «прогресивні» гасла на батьківській землі («Ой, «пробачте, нам євровітрила / Були б зараз так наскрізно милі!») через що «ми так незграбно змаліли» і «повержені в стан мімікрії».
Тож насправді хочеться вірити, що ми ще вичитаємо свою долю у «Манускриптах щастя», і вона буде не така гірка, як за будь-якої «грозової» доби української історії.
Олена Іщенко. Манускрипти щастя. — К.: Каяла, 2020. 132 с. — (Серія «Колекція поезії і прози»).
Ілюстрація: Віталій Куликов
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma