Цікаво, що тексти з цієї книжки львівського гуру сучасної української літератури для друку ніколи не призначалися. Будучи написані у 1970-80-х роках, вони писалися або «для себе», або для споконвічної «шухляди» самвидаву, або взагалі для вічності в складі підпільного війська текстів того «застійного» часу і «бровастої» епохи. Тим не менш, писання Юрка Винничука незбагненним чином знаходили свого читача і здобували, відповідно, широку славу у вузькому колі любителів непідцензурної літератури. Ну, а сам автор якось так одразу виявився «батьком чорного гумору» в Україні, а також за її межами, оскільки майже всі оповідки із збірки «Ги-ги-и» перекладалися багатьма мовами світу і навіть есперанто.
З одного боку, дивно, адже нічого такого антирадянського у цих кумедних розповідях немає. Утім, механізм протесту проти влади і щоденної борні за права галицького обивателя – доволі складна штука, і під відповідну статтю Карного кодексу за того махрового часу можна було потрапити за одне єдине вживання літери «ґ». А тут ціле «ги-ги-и», уявляєте!
Якщо ж серйозно, то книжка Юрка Винничука смішна і беззлобна, хіба що трішки жорстока. Адже її герої не шкодують свого містечкового життя заради утвердження звичайнісіньких міщанських цінностей, які через суто ідеологічні пертурбації чомусь підносилися до рівню національних святинь, а за згаданого часу – навіть націоналістичної крамоли.
Хай там як, але тексти з цієї книжки не старіють з будь-яким часом. Вони давно вже увійшли до скарбнички нашого гумору – не чорного чи білого, а чи українського та радянського – а просто народного. Який навіть у міській обробці все одно залишається сільським. А, отже, різнобарвним, строкатим і навіть, перепрошую, жаским. Хоч для декого він все одно залишається «абсурдним», що, в принципі, і треба було довести.
Юрій Винничук. Ги-ги-и. – Х.: Фоліо
Ілюстрація: Viktor Safonkin
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma