1985 рік.
Володька прийшов до тями, коли курява вже осіла і над головою сяяло голубе бездонне небо, обрамлене рваними краями провалля. Якщо підстрибнути, то можна ухопитися за корінь дерева, що безсило теліпався над головою, підтягнутись до іржавих обривків арматури і по них спробувати вибратися на поверхню. А вибратися звідси треба якомога швидше, бо з протилежної сторони провалля нависала стіна піску вперемішку із гравієм та уламками бетону – масив земляного полотна залізничної колії, з якої він і зістрибнув, аби скоротити шлях до Полігону. Та підстрибнути не зміг, бо ноги придавив уламок важкої бетонної плити. Болі в ногах не відчував, але не відчував і самих ніг, від чого в голові здійнявся хаос похмурих думок, а з цього хаосу сформувалася одна – кричати, поки не прийдуть на допомогу. І Володька спробував крикнути, але з грудей вирвався тільки сухий кашель. А від того кашлю в грудях спалахнув вогонь, аж в очах потемніло.
Володька прийшов до тями від легкого доторку до обличчя. Розплющив очі і побачив здоровенну муху, яка сіла на щоку, задоволено потерла передні лапки і побігла до підборіддя. Хотів було зігнати нахабу та рука не послухалась. Але муха відчула цей порив, злетіла, невдоволено загудівши, і сіла на камінь неподалік. Володька мигцем оглянув рвані краї провалля і зауважив, що оголений корінь дерева, який безсило висів над головою, був яскраво освітлений сонцем, отже – скоро вечір і моторошна ніч. Згадка про ніч розворушила липкий страх в глибині свідомості. Страх ночі. Страх самотності. З цими страхами він боровся все своє коротке життя. Мовчки ковтав приниження і глум, аби тільки не залишатись самому в вечірніх сутінках хати чи на шляху зі школи, п’ять кілометрів якого тягнулися крізь швидкий на темряву осінній вечір і таємничий ліс.
Відчай в купі зі страхом готувалися кинути в безмежний жаль до себе все його єство. Страх ожив і почав швидко заповнювати душу разом із сутінками, які зловісно насувалися з глибини тунелю. Гнітючу тишу, супутницю самотності, порушував тільки шурхіт піску, що сипався крізь провалля.
Тільки зараз Володька роздивився, що потрапив у широкий підземний тунель, такий широкий, що тут запросто могли розминутися дві вантажівки. Плями чорної цвілі ледь прикривали мереживо тріщин на плоскій стелі, з яких подекуди виглядала іржава арматура. А прямо на нього, з темно-сірої вологої стіни, дивились важкі сталеві двері з облупленою сірою фарбою. Двері майже до половини закидані важкими брилами бетону і землею. З глибини тунелю тягнулося до провалля густе задушливе повітря, насичене якимись нестерпними випарами, які в клапті рвали легені. Володька спробував крикнути від розпачу, але з грудей вирвався тільки ледь чутний стогін і свідомість знову згасла.
̶ Вставай! – кричав розлючений Степан.
Володька безтямно дивився на старшого брата, який стояв над ним і штурхав його ногою. Володьку трясло від страху, він намагався вилізти з в’язкої багнюки, в яку загнав його рудий Слєдзь, але він не володів своїм тілом і тільки безпорадно смикався, викликаючи веселий сміх і глузування натовпу підлітків, які спостерігали за бійкою.
̶ Вставай і дай йому здачі! Бийся! Ти повинен сам боронити себе! Ти вже великий хлоп! Вставай, не будь слимаком!
̶ Я… не можу, – ледь чутно прошепотів Володька і заплакав, облизуючи язиком закривавлені губи. – Не можу…
Степан оглянувся на юрбу, яка весело гуділа і тикала пальцями на поваленого в багнюку Володьку, присів і тихо, з запалом, заговорив:
̶ Я допоможу тобі розігнати це дебільне стадо, але ти повинен встати і опанувати собою, зібрати всі свої сили, аби достойно відповісти. Ти повинен першим кинутися в бійку, аби відстояти свою честь. Першим, брате, а я тобі обов’язково допоможу.
̶ Я не можу, – Володька засмикався, немов у конвульсіях, і сльози жалю густими потоками полилися з його очей. – Я не можу… вдарити…
̶ Ти не можеш вдарити? …Ти не можеш вдарити, – Степан враз замовк, аби вгамувати свою лють, яка з новою силою спалахнула в його очах, – а язиком плескати нісенітниці ти можеш? Кпинитися здалеку ти можеш, а коли втікти не зміг, то вже й сил забракло на достойну відповідь?
̶ Я не думав, що він образиться на порівняння з його рудим котом… Адже вони так схожі… Обоє мордаті і обоє нахабні… Я не думав, що за це він може вдарити… Побити… – схлипував Володька і, таки опанувавши свій переляк, почав вилазити з багнюки. – Але я не хочу битися… Не можу…
̶ Ану тихо! – Степан випростався і гарикнув на юрбу підлітків, і вони враз замовкли, зваживши на його величезні кулаки. – Всі розійшлись! Щезли! Кіна не буде! – і до брата: – Заспокойся. Я допоможу.
Дома мати мовчки наповнювала балію гарячою водою. Жодного слова не сказала, поки зарюмсаний Володька, виправдовуючись, стягував із себе мокрий і брудний одяг. Та коли Володька всунувся в балію і застиг, очікуючи, що мати почне мити його, вона нахилилась і сухо проговорила:
̶ Тобі вже десять років. Подумай про це, – поклала рушник і чисту білизну на стільчик, і пішла з літньої кухні, грюкнувши дверима.
Володька знову залився сльозами жалю до себе і почав незграбно льопатися водою, аби змити з тіла бруд, водночас малюючи у своїй уяві скорботні картини, в яких він лежав на смертному одрі, весь понівечений і у кривавих ранах після смертельного зіткнення з ордою вуличних забіяк, а мати тяжко побивалася за ним і голосно каялася, що не встигла полюбити свого синочка і захистити його від лихої напасті.
А ввечері батько люто шмагав Степана старим шкіряним паском, бо селом швидко розлетілася різними чутками мова про бійку Володьки з гоноровим сином бригадира. Говорили різне, а до батька дійшла версія, що Степан спочатку підбурював Володьку до бійки, а потім стояв осторонь і задоволено дивився, як Слєдзь товче його брата. Втомлений тяжкою роботою і постійними випивками на тракторній бригаді батько не став розбиратися у деталях події.
̶ Ти найстарший! – кричав батько, шмагаючи по спині Степана. – Ти повинен захищати своїх братів! Як ще вам донести, що ви брати, що ви маєте бути одним цілим?!
Маленький Дмитрик з ревом чіплявся за батькові ноги, аби зупинити його, а Степан стояв непорушно, прикусивши губи, аби не закричати від болю. Мати тихо, немов у лихоманці, тремтіла біля печі, ковтала сльози і боялася бодай якимось словом спровокувати ще більшу злість чоловіка. Але невимовний біль за сина швидко накопичувався і враз переродився в потужну силу, яка зламала віковий жіночий страх. Вона тигрицею кинулася до чоловіка, вихопила з міцних рук пасок, підхопила на руки переляканого Дмитрика і повела до світлиці побитого Степана. Батько від несподіваного опору немов отямився від люті, якийсь час ошелешено стояв посеред кухні, затим висмикнув з кишені цигарки і прожогом вибіг з хати. На очманілого Володьку, який сидів на ослоні біля печі, ніхто й не оглянувся. А Володька, залишившись наодинці, відчув невимовну тугу. Йому захотілося, аби батько зайшов оце до хати і відлупцював його тим само важким шкіряним паском, а він стоячи, як Степан, витримав би ті побої. Але ніхто не заходив. Навіть Місяць, на мить заглянувши у вікно, наштовхнувся на Володьку і гидливо закрився хмарою. «Це кінець! – виринуло з глибин розбурханої уяви. – Ти нікому не потрібен, бо ти бридкий боягуз! Іди зараз же до лісу і згинь там!». І Володька пішов.
Володька таки побачив смерть. Зблизька. На відстані витягнутої руки. Вона стояла перед ним в образі змії і ледь похитувала високо піднятою головою. Повний Місяць саме зійшов над лісом, його морочне світло пробилося крізь густу крону дерев і тьмяними проблисками висвітило пласку трикутну голову, яка беззвучно виринула з легкого серпанку туману, що стелився над прілим вологим листям. Роздвоєний язик змії беззвучно виринав з напіввідкритого рота і робив загадкові моторошні паси. Володька сидів, втиснувшись спиною в дерево, мов паралізований поглядом жовто-зелених очей, і думав, що коли змія вкусить, то він не знатиме навіть куди бігти за допомогою, бо заблукав. Зрештою, майнула ще похмуріша думка, це й на краще, що він помре, а його бездиханне тіло знайдуть і плакатимуть над ним. Не лаятимуть, як завжди, а плакатимуть. Батьки і брати мабуть таки плакатимуть, а от хлопці з вулиці навряд чи й згадають його. Вони й далі гратимуть на вигоні у футбол, і навіть не помітять, що за воротами вже нема Володьки-товстунчика. Гадюка немов почула ті думки і враз напружилась, широко, із зловісним шипінням, роззявила рота, виставивши два страшних зуба, і… впала на землю. І перелякано зашелестіла сухим листям, ховаючись в густих зарослях ліщини. А в мареві ночі, поміж дерев, промайнула легка тінь і розчинилась в блідих променях місячного світла.
Вранці Володьку знайшли і батько добре відлупцював його, аби «запам’ятав раз і назавжди». А ввечері, оговтавшись від «виховної роботи», Володька пішов шукати втіхи до бабусі.
̶ Я не винен, бабусю… Правда, не винен, – хлипав Володька, вмощуючись у ліжко, він хотів було розповісти бабусі про бійку на вулиці, яка зчинилася після того, як Слєдзь облаяв його, про свою образу на Степана, на матір, на батька, про те, як тікав від них серед ночі у гори, аби там знайти свою смерть і звільнити всіх від такого невдалого хлопчика, як він. Але чомусь затнувся, слова немов вивітрилися з його голови і він занурився в подушку.
̶ Моє маленьке сонечко, – тихо шепотіла бабуся, чухаючи йому спинку. – Ми всі переживали, не спали цілу ніч. Ми так злякалися за тебе.
̶ Я також злякався, дуже злякався, бабусю, бо все вийшло якось так нездало, що й згадувати вже не хочеться.
̶ Таке буває, моє сонечко. Але дякувати Богу, що все закінчилося добре.
̶ Бабусю, а ангели є на світі? – несподівано запитав Володька і сів на ліжку.
Бабуся на мить розгубилася під пильним поглядом онука.
̶ Є, моє сонечко, – зітхнула, – бо без ангелів лихі люди цей світ вже давно зруйнували б… А добрим людям ангели завжди допомагають. Будь певен, є ангели-охоронці, які у скрутну мить допоможуть тобі, але тільки тоді, якщо у тебе чисті наміри.
̶ Правда? А розкажіть мені про ангелів.
̶ Сонечко моє маленьке, вгомонися вже нарешті і лягай. Накрийся отак м’якенькою ковдрою, закривай очки і спи. Про ангелів тобі дід розкаже. Він майстер на всілякі історії. Завтра розповість, а зараз спи.
̶ Бабусю, ви мене заспокоїли. Я щасливий, що на світі є ангели, – Володька почав вмощуватися у ліжку і ледь не з головою закутуватись у ковдру, а про ангела, який врятував його від гадюки, вирішив нікому не розповідати. – Я радий, що відтепер не буду самотнім, – тихо пробурмотів, вже засинаючи, і крізь марення сну він почув, як бабуся, стогнучи, підвелася з ліжка, підійшла до ікон на стіні і тихо зашепотіла «Отче наш».
̶ Вставай, – м’яка тепла рука легенько поплескала Володьку по щоці. Він ворухнувся і розплющив очі. Перед ним стояв молодий хлопчина з круглим, мов повний Місяць, обличчям і весело посміхався. – Вставай, друже, годі вилежуватися.
̶ Хто ти? – Володька вдихнув густий аромат кави, який заповнював весь простір тісної кімнатки, і закашлявся.
̶ Ангел.
̶ Правда?
̶ Правда, – Ангел зробив крок назад і вайлувато крутнувся перед Володькою, широко посміхаючись. – Крила, як бачиш, відсутні і тіло таке собі. Якось ця проблемка з тілом пройшла повз мою увагу. Отож зараз маю те, що маю.
Володька, відірвавши важку голову від подушки, недовірливо дивився на потерті джинси, на новеньку невідпрасовану клітчату сорочку, що стирчала навсебіч з-під широкого шкіряного паска.
̶ Хлопчику, все, що на мені, куплено за чесно зароблені гроші. Тіло в мене звичайнісіньке, людське, а затим, що я в цьому світі є звичайною людиною, то мушу працювати, аби заробляти собі на життя. Але то таке, іншого й не може бути в цьому матеріальному світі, – обережно взяв Володьку за руку. – Зрозуміло, ти ще не оговтався повністю. Давай, я допоможу тобі підвестися.
Володька здригнувся і глянув на свої ноги, які ледь прикривали розідрані на клапті штани. Ноги були неушкодженими! Тільки густо-червоні плями на колінах ще проглядали крізь дірки в штанях, але й вони швидко, на очах, затягувалися шкірою. Володька ледь не задихнувся від радості і ворухнув ногами, і вони послухались.
̶ За штани вибач, але нічого підходящого для тебе в мене нема. Але, думаю, батьки знайдуть тобі щось підходяще. Сміливіше, хлопчику. Спокійно ставай на ноги і пройдися по кімнаті. Відчуй силу в ногах. Ось так!
Але пройтися по кімнаті не виходило, бо кімната була тісненькою для двох. Ліжко, з якого зсунувся Володька, стіл, на якому стояли якісь прилади з величезним, як у телевізора, екраном, і невеличке крісло, на спинці якого висіла джинсова курточка, забирали практично весь простір. Ангел сів на крісло і з задоволенням дивився, як Володька тупцює на місці.
̶ Ну як?
̶ Не знаю… – проговорив Володька. – Як у гарному сні… Тільки голова дуже болить, аж нудить.
̶ Тоді сідай. Голова болить від тієї гидоти, якою ти надихався в тунелі, але вона вже скоро вийде з тебе, не переймайся такою дрібницею. Сідай. Я поп’ю кави, а ти вип’єш чаю із сушеного листя малини та смородини і… – Ангел махнув рукою. – … і додому, до мами, до тата. Тебе вже зачекалися дома.
̶ Як до дому! – шарпнувся було Володька. – Я шукав тебе, Ангеле, аби… – і затнувся, заплутавшись в клубку думок. Витягнув з кишені старенький дерев’яний хрестик, який тихцем прихопив у бабусі біля ікон на удачу, але зніяковів, побоявшись, що Ангел сміятиметься з нього, і міцно затис бабин хрестик в руці.
̶ Аби що?
̶ Ну…
̶ А точніше?
̶ Не знаю… – Володька розкис і ледь не заплакав від розпачу.
̶ Пий чай, – спокійно сказав Ангел, поглядом вказавши на кухлик із запашним напоєм, і сьорбнув паруючої кави. – Бачиш, ти не можеш навіть точно сформулювати питання до мене, а тому мета твоєї мандрівки неясна і розмита в першу чергу для тебе самого. Звідси й твоя не зовсім вдала пригода і ось такий казус, з твоїми ногами.
̶ Я шукав тебе, я чомусь відчував, що знайду тебе саме на Полігоні. Дідусь казав, що тут совєти проводили якісь досліди над людьми в шахтах з ракетами, а потім щось сталося і совєти засипали всі входи в тунелі землею та й пішли звідси назавжди. А я дуже хотів, аби ти допоміг мені, ото й подумав, що то мабуть Ангел все зруйнував... Ти ж Ангел, ти ж усе можеш? А мені конче потрібна твоя допомога! – у відчаї скрикнув Володька. – Я хочу здолати свої страхи, які весь час мучать мене і які не дають мені жити! Допоможи мені, Ангеле, дуже прошу тебе!
̶ Пий чай, хлопчику і заспокойся, – Ангел зробив паузу, поки Володька тремтячими руками брав кухлик, сьорбнув, обпікся, але покірно продовжував пити чай далі. – Я не можу допомогти тобі, мій маленький хлопчику. І ніхто, жоден Ангел на цім світі тобі допомогти не зможе. Свої страхи, хлопчику, ти маєш здолати сам. Сам. Поволі, крок за кроком. Але сам. Втямив? – Ангел замовк і прислухався, одним ковтком допив каву і підвівся: – Все. Тобі час.
Володька поставив кухлик на стіл і тільки зараз роздивився, що кімната не має ні вікон, ні дверей, і хотів було запитати в Ангела, як саме вони виберуться звідси, але голова його враз запаморочилася, його занудило і світ навколо розчинився в глухій темряві. Маленький дерев’яний хрестик з чорною ниточкою випав із знесиленої маленької руки.
̶ Ось він! Ось він! – радісно загукав Степан, махаючи руками. – До мене тату!
̶ Господи!.. Живий?! – закричав батько продираючись крізь густі зарослі колючої ожини.
̶ Живий… – Степан обмацав тіло Володьки. – Ледь дихає, але живий… Але й смердить тут! Це мабуть від того довбаного полігону так смердить. І як Володька не окочурився від цього смороду?
̶ Припни язик, – захеканий батько нахилився, витираючи сльози, і приставив вухо до грудей Володьки. – Слава Богу, живий… Скільки я просив вас, аби не ходили до Полігону… А до вас, як об стінку горохом. Біжи скоренько по машину, нехай їдуть назустріч, – батько підняв немічне тіло сина і побіг, спотикаючись, за Степаном.
2022 рік.
Над горою поволі здіймається натхненна мелодія трембіти, в яку старий гуцул вкладає всю свою душу. Мелодія на мить зависає, переливаючись під яскравим промінням сонця, а далі вже велично пливе до далеких синіх гір. І Буковель, і туристи, які снують маківкою гори, і всі печалі цього світу розчинилися в чарівній мелодії гір.
̶ Я розбудив вас? – запитав старий гуцул, опускаючи свою трембіту.
̶ Так, ви розбудили мене, – широко посміхнувся Володька. – Ви розбудили нові думки, які дрімали у глибинах підсвідомості…
̶ Я радий, – гуцул жестом зупинив Володьку, побачивши, як він швидким рухом витягнув з кишені тугий гаманець. – Не треба цього… Я грав для вас, бо давно запримітив воїна. У цивільному. Щасти вам…
̶ І вам удачі, – Володька привітно махнув рукою гуцулові та ніжно обняв за плечі Надійку. – Пішли, моє сонечко, до кав’ярні. Ти замерзла, тремтиш…
̶ То не від холоду, – Надійка довірливо пригорнулася до міцного плеча Володьки. – То не холод, а похмурі думки нуртують в мені, не дають мені спокою. Ти повертаєшся назад, на війну, а оці п’яні і задоволені собою чоловіки, що водять за собою стада дівчат, оці вояки в камуфляжах, що обороняють від когось Буковель, вони залишаються тут, в безпеці, де зовсім не чутно війни. Ти повертаєшся в окопи під пронизливий вітер, під пекуче сонце і їдкий дощ, а вони будуть бухати тут… Ти їдеш на вірну смерть, аби вони веселились. Але ж завтра, аби виправдати своє боягузтво, вони горлопанитимуть на кожному кроці, що в армію ідуть одні лохи… Я ж усе бачу, все перед очима… І в мене вже сил нема дивитися на все оце…
̶ Не говори так більше, Надю, – спохмурнів Володька і міцно стиснув дружину за плечі. – Ніколи так більше не говори. Всі твої думки упереджені та злі. Так не можна. Ти не знаєш цих людей, а судиш їх тільки по тому, що бачиш. А так не можна, Надю.
̶ Але ж… – Надійка затнулась і принишкла, бо роздратований Володька завжди сухо звав її на ім’я і починав важко сопіти, а найменше, що їй зараз хотілося, то це дратувати його.
̶ Ніяких «але». Ти нічого, абсолютно нічого не знаєш про цих хлопців у військовому і в цивільному. Ти не знаєш, де вони були вчора і де будуть завтра. Ти нічого не знаєш, що вони робитимуть, яка доля чекає на них. Нам не дано знати майбутнього… – Володька враз затнувся, бо яскраві епізоди дитинства в одну мить виринули з глибин його пам’яті, спалахнули беззвучно і …безслідно розчинилися в безвісті, звільнивши душу від важкого тягаря. – Нам не дано знати майбутнього і в цьому є великий сенс… Моє сонечко, кожен сам несе свій хрест по життю і тільки від людини залежить, що станеться наприкінці її життя – освятить хрест людину чи розчавить її. Але ми не маємо права судити людей… Все. На цьому все. Ось що, моє сонечко, я завтра їду на фронт, а ти завтра з нашими діточками їдеш в Литву. Там Степан проходить реабілітацію після поранення і він буде радий бачити вас.
̶ Добре, хай буде так, – Надійка зітхнула. – Давай зайдемо в кав’ярню і просто посидимо разом. Але… Що б не сталося, наші дітки будуть пишатися своїм татком.
̶ Давай, моє сонечко, зайдемо, посидимо вдвох, вип’ємо запашної кави… І з цієї миті почнемо вишкрібати з наших голів дурні та лихі думки, як непотріб…
̶ Одну хвилинку!
Володька оглянувся. Старий гуцул простягнув йому потемнілий від часу маленький дерев’яний хрестик з чорною ниточкою.
̶ Вибачте, тут мене попросили віддати це вам, а я ледь не забув…
̶ Хто… попросив? – збуджено проговорив Володька, забираючи хрестик.
̶ Та один молодесенький хлопчина, круглолиций і веселий такий… Сказав, що ви забулися цей хрестик в нього, а він вам дуже потрібен.
…Над горою поволі здіймається натхненна мелодія трембіти, в яку старий гуцул вкладає всю свою душу, на мить зависає, переливаючись під яскравим промінням сонця, а далі вже велично пливе до далеких синіх гір.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma