– Кто такие эти двое?
– Энбоно. Доминирующая раса на Лярне. По ряду причин вернуться к своим не могут и я обещал устроить им эмиграцию на Нэ.
А.Орлов. Страна Изумрудного солнца
…У саморобному світі письмаків-фантастів існує цікаве правило, згідно з яким вони не кореспондують з рештою літературних спільнот. Їх можна порівняти із «самодостатнім» лазерним променем, який відбивається від власних внутрішніх стінок, себто фокусується самотужки. І тому решта жанрів не те щоби не сприймають чи взагалі не визнають фантастику, а зчаста згаданий «фантастичний» світ сам відгороджується непевними жанровим кордонами. Через що текстові продукти фантастів давно вже перестали оцінювати за суто літературними мірками.
На зборах виробників згаданого НЛО в літературі для пересічного споживача завжди важила присутність видатних авторів. На живого Перумова подивитися, за Лук’яненка потриматися, постояти поруч із Борисом Натановичем Стругацьким чи Кіром Буличовим, коли ще були живі… Пригадується, як не став винятком також черговий Европейський конвент наукової фантастики, який свого часу проходив у Києві, і на якому засвітилися імениті гості, американський фантаст Гаррі Гаррісон і польський автор Анджей Сапковський.
Що ж до більш «гнучкого» жанру фентезі, то саме присутність сучасного клясика Сапковського нагадала про його давнє занепокоєння станом речей у «братніх» культурах. Свого часу він бідкався з відсутности у «слов’янському світі» фентезійних епопей на кшталт «Володаря Кілець» Толкіна чи «Земномор’я» Ле Гуїна. Головну причину, пригадується, він бачив у відсутності у «братів-слов’ян» потужного архетипу фентезі, аналогічного англосаксонському «артурівському». І хоч у самих наших братів-поляків з масштабними фентезійними епопеями теж не дуже-то й виходить, проте «відчуття присутности» матеріялу для таких грандіозних полотен дається не кожному письмакові Середземномор’я.
По-перше, згадана «саморобність» стилю унеможливлює творчий поступ щодо історичних першоджерел. Він давно вже не пов’язаний з науковою системою пізнання, яку заповідав хоча б калузький клясик жанру Костянтин Ціолковський, а також інші його попередники-утопісти. Цей «самодєлкінський» стиль нагадує про Якоба Бьоме – відкинувши механічне штукарство, він дивиться в небо, але замість Богородиці бачить загадкові промені. Мабуть, лазерні, як згадувалося вище. Тим не менш, саме такі мислячі атоми виявилися предтечами радянської космічної фантастики, і в десятках романів – від єфремівської «Туманности Андромеды» до «Страны багровых туч» Стругацьких – вчувається їхня естетика.
Але не тим виявляються двоюрідні не-наші клясики для нинішніх «вітчизняних» авторів-фантастів в Україні. Наприклад, брати Стругацькі свого часу направду спричинилися до розбудови «державної» футурології. Ціла верства радянських інженерів здобула завдяки їхньому бестселеру «Понедельник начинается в субботу» безперечне клясове лідерство. Скромні програмісти з фізиками (але без ліриків), непомітні на героїчному тлі шахтарів з доярками, зрівнялися з магами й чарівниками! Їхній неврахований допіру ентузіязм, інтелєктуальна легкокрилість і постійна жага до знань виявилися цілком радянськими за природою, оскільки завдяки їм виражав себе радянський гуманізм.
Натомість який «креатив» сповідує наша вітчизняна фантастика? Ну, по-перше, вона повністю відмовилася від жанрової самоназви, претендуючи на просунутість і відсторонення від будь-якої ідеології, наче вищезгадані лазерні промені. Здається, це не найкраща риса «нонконформізму» в літературі. «Той, хто не вміє писати справжню фантастику, працює в жанрі фентезі», – значили з цього приводу клясики «реалістичної фантастики», «єеропейські гранд-майстри» брати Стругацькі. Тим не менш, саме Марина та Сергій Дяченки свого часу були визнані найкращими фантастами Европи, а ще ж, згадаймо, переможцями ставали також харків’яни Дмитро Громов і Олег Ладиженський (разом Генрі Лайон Олді).
Далі значно більше й «продуктивніше» щодо архетипу в «інженерній» літературі. Наступні лідери цього жанру, з одного боку, ніби як зрадили радянській суті свого ідеологічного футуризму, а з іншого боку, переорієнтували його у топографічних координатах. І тепер уже не ефемерна «наукова фантастика» представляє ностальгійну радянську співдружність, а «українське фентезі», чудовими зразками якого у вигляді однойменного збірника харківське «Фоліо» свого часу розпочало наші суботні понеділки на узбіччі історії. Ось, до прикладу, прізвища «вітчизняних» авторів, які свого часу здобули «фантастичні» перемоги як дебютанти на европейській арені: Лев Вершинін (Румунія, 1994), Анна Лі (Польща, 2000), Володимир Аренєв (Болгарія, 2004), Ілля Новак (Шотландія, 2006). «Українського», як бачимо, тут небагато, хіба що саме «вітчизняне»: за іменуванням і тематикою.
Або, наприклад, вищезгаданий харківський збірник, який складався із знакових творів Генрі Лайона Олді (якого український редактор Microsoft вперто виправляє на Генрі Лайна Олді), Марини й Сергія Дяченків та Александра Зорича. У самій збірці - тріюмф релятивізму й загальної «фентезійної» необов’язковости, а також неповна схема розподілу сучасного фентезі на родові фантазії і сюжетні колізії. Здебільшого це агресивна жанрова самоомана: суміш Китаю з внутрішньою Монголією авторів, малодослідженої Орди з профанічною Руссю, невисоких технологій з давніми релігіями.
Загалом сучасне «фентезі» тематично не надто вибагливе, і розрізняється за трьома типами сюжетности. Це або весела клясика зразку братів Стругацьких, або «слов’янське» фентезі, але без тролів та ельфів, або космічно-бойова фантастика з кіборгами й андроїдами з 50-х років американської попси. У згаданому збірнику була присутня якраз «слов’янська» галузь з архетипним набором великороських (Демид, Клим, Гордєй – в Олді) чи пак угро-фінських (Соарен, Юстин, Радим – у Дяченків) та решти чухонських (Конан, Рогнар, Фанфар – в Зорича) імен героїв.
До речі, згадане сусальне язичництво київсько-харківської автури у згаданій збірці якнайкраще відповідало на запитання їхнього польського метра Сапковського про відсутність «слов’янських» фентезійних епопей. Справа в тому, що геть усі твори цієї стилістики зроблені або як відверті бойовики, або як типові сіквели з пріквелами, тобто спрофановані тавтології. Автори, не розуміючись на історії та язичництві, вигадують «харківські» кліше з «київськими» штампами, поцупивши з «древнерусской» літератури лише імена персонажів. Робота, погодьмося, невдячна: цупити, обробляти, клішувати й штампувати, та ще й нашвидкуруч друкувати усе це діло, озираючись на більш удатного шарлатана Пауло Коельо.
Пригадується, Ільф з Петровим роз’яснювали специфіку такого процесу окозамилювання. Мовляв, один бігає по редакціях з надією втулити черговий «шедевр», а другий охороняє вдома рукописи. Мабуть, не дивно, що за такого розподілення праці автори-фантасти здебільшого пишуть дуетом: Аркадій та Борис Стругацькі, Марина та Сергій Дяченки, Дмитро Громов і Олег Ладиженський (парний псевдонім – Генрі Лайон Олді), Дмитро Гордевський і Яна Боцман (парний псевдонім – Олександр Зорич). А ще ж яка дружня атмосфера об’єднує сучасні Конвенти фантастики! Як вони бувають схожі на з’їзди КСП - чи то конкурсу, а чи клюбу авторської пісні. Скажімо, харківці Громов і Ладиженський пишуть і співають пісні, правлять саморобні рукописи початківців, б’ються на пару в кімнатному карате. Кияни Дяченки полюбляють сучасну музику, жертвуючи для неї, чи пак для її представниці Руслани Лижечко, сюжетом і назвою чергового твору.
Що ж іще? Ага, згадалося. Уся ця співдружність муз, мас і місць «гіперборейських» поховань тягне нас до пріснопам’ятних радянських часів удаваного добробуту з не менш брехливим душевним комфортом. «Життя мусить бути дуже тісним, точніше – близьким, відкритим для спостереження, – нагадує нам батько фантастики Ціолковський. – Воно має відбуватися в одному тісному домі, що з математичних міркувань дуже вигідно для добробуту». А як вигідно, згадаймо, для подальшого фантазування у літературній сфері!
Ілюстрація: Michal Kus
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma