Можливо, хтось колись навчить вас керувати вашими внутрішніми демонами, але будьте певні, що навряд чи розкаже, відколи їх почали так називати. По-перше, яка різниця, по-друге, ви ж не за тим на платні курси психотерапії прийшли чи книжку про свою (і на свою) голову купили. Бо насправді був же колись голос Бога, яку людина могла чути, і раптом, не так вже й давно, а насправді з розвитком репресивної медицини, він раптом став голосом Диявола. Якось так одразу, без особливих роз’яснень, і вже людину або спалюють на площі, або кидають до психлікарні. Ага, ще обов’язково Жанну Д’Арк згадають, яка чула голоси.
Так само книжка Ітана Кросса «Внутрішній голос. Як навчитись слухати себе» (К.: Лабораторія) вкотре розкаже, як заглушити в собі згаданий голос, приборкати свого внутрішнього критика та перетворити його на внутрішнього вчителя. Тобто якось так «пере форматує» звичний голос Диявола на глас Божий? Чи нарешті доведе, що внутрішній монолог — це абсолютно нормально і його можна і потрібно навчитися скеровувати в правильне русло задля досягнення рівноваги всередині себе? А також дасть поради, що робити із роєм нав’язливих думок, які викликають тривогу, розчарування, невдоволення чи невпевненість.
Тож у самій книжці автор, справді, нагадує, що в давнину одні вважали свій внутрішній голос відголосом диявола, натомість другі вважали його джерелом мудрості і намагалися прислуховувався до нього. У цьому, у принципі, й полягає різниця між вірою і яким-небудь атеїзмом. Але з другого боку, автор вважає, що ми настільки звикли до постійного діалогу із самими собою, що часто навіть не помічаємо його згубного впливу на наше ментальне здоров’я та самосвідомість. Як у фільмі «Остання спокуса Христа» Мартіна Скорсезе, де Він весь час думав, що його порадник – від Бога, а виявилось що той здимів при першій нагоді. І біблійська історія пішла не так – не було розп’яття і т.д.
І хоч раніше, згадаймо, про «внутрішні голоси» навіть не питали, одразу кидаючи в буцегарню у гамівній сорочці, а сьогодні існують більш толерантні важелі впливу, але «згубність» чужого єства, як бачимо, нікуди не ділася. І певні вади залишаються навіть у такому «прогресивному» вченні, бо, крім того, автор також роз’яснює, що намагання «жити моментом» контрпродуктивне по своїй суті, мовляв, людський мозок історично запрограмований на довгострокове планування. А це вже так само позиція не індивіда, а «громадськості», натомість природа людської думки, як знати, така, що завжди передбачала існування тут і тепер, а далі вже «як Бог дасть». Звісно, «прогрес» змінив такий тип мислення, але суті справи це не міняє.
Ілюстрація: Raceanu Mihai Adrian
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma