Наша група була трошки незвичною. Технікум легкої промисловості був жіночим у співвідношенні 1 до 25, де я і був тією одиницею, але у групу затесався якийсь монгол з інституту фізкультури з двома землячками, а тому я був майже один на 60 пасажирок (з викладачами технікуму включно) новенького комфортабельного Ікарусу.
Тісна компанія, яку я очолив з відомих причин, була в основному із киянок, які разом зі мною (чи то я з ними?) курили на частих зупинках автобуса по дорозі до Вільнюса, де був старт нашої подорожі до Тракайського замку — найбільшого зі збережених у Литві старовинних замків, перлини озера Гальве. Ми були як у тій руській частушці: восєм дєвок, адін я. І вже після вранішньої поїздки до замку, після екскурсії по місту, у нас був вільний час і ми вирішили посидіти десь у приємному місці.
Були там тоді такі бари для іноземців. Не валютні, але фейсконтроль і дрес код відсіював місцевих і панаєхавших дуже вправно. Біля одного з таких закладів ми і зупинились.
Всі дівчата були стильно одягнені, бо їхали скоріше себе показать, чим когось подивитись. Джинси, стукалки, парфуми, розкрас бойовий — все, як у кращих моделей глянцевих журналів тодішнього заходу.
Серед дівчат була Галя з Івано-Франківська. Вона жила у своєї подруги Ріми в Києві і була єдиною не киянкою у нашій компанії (крім мене, хоча і я не жив у гуртожитку, а тому вважався напів киянином). Так от саме від неї і надійшла пропозиція, яка була з ентузіазмом підхоплена всіма, бо дуже вже хотілось побувати у їхньому закладі, але у нас. “С рускім язиком нє пустят, а тому згадуйте рідну мову і файно заходимо!”
Слід сказати, що зібралися тоді напрочуд цікаві представниці столиці. Одна була просто відмінниця після восьмого класу, одна вчилась в київській україномовній школі, дві танцювали у різних колективах, але українські народні танці, а тезка Галі була чудовою бандуристкою. Тобто лише Ріма була донькою офіцера і на питання чи знає вона щось українською не моргаючи відповіла “звічейна”.
Так ми зі сміхом і цитуванням Шевченка та тріо Мареничів спокійно зайшли до бару. Швейцар і охорона так і не зрозуміла хто ми, з яких країв, але ми для них точно були не пскавскіє. В середині було досить вільно і ми дружно сіли за два сусідніх столики, які я зразу ж присунув один до одного. Замовить я хотів (з випивки, про інше не йшла мова) щось місцеве, якийсь коктейль чи що, але молодий офіціант якось розуміючи складність моменту серед литовських назв виділив наголосом до болю знайоме — водка. От її ми і взяли. По сто на сестру.
Та дівчата з тревогою шепнули мені, що мене і їх нахабно розглядають троє суворих кремезних хлопчиків у темному кутку бару. Я також звернув увагу на їх інтерес до нас і запропонував дівчатам ходити на перекур (а для цього потрібно було йти до спеціальної кімнати з витяжкою і попільничками в стінах) лише зі мною: захищу від надокучливих всіх і кожну!
Пару таких походів ми вдало зробили, але дівчата кожного разу повідомляли, що після того, як ми зниками з поля зору спостерігачів, ті жваво щось обговорювали. Ми жартували, що скоріше всього мене вони оцінюють як утримувача гарему, адже панянки і слухали і слухались мене, а розраховувався я за всіх.
І от одного разу, коли я для чогось залишив палити чергову пару і йшов за іншими бажаючими почадити, на сходах до кімнати для паління мене і зустріли ті троє.
“Здоров”. Це було сказано одним із них, але було сказано так, що я зразу ж відчув два красивих і впевнених О і не почув і натяку на фф. Свої! Але це мене ще більше збентежило і я навіть неочікувано для себе бовкнув “прівєт”.
Хлопці переглянулись між собою, а один із них звідкілясь дістав маленький дерев'яний підніс з червоно-чорним візерунком і три гранчака. Другий відкрив вже розпочату пляшку Української з перцем, розлив остаток на трьох, а третій, з вусами до вареників дядечко з посмішкою сказав: “Пий, братику, це справжня горілка” з наголосом на це.
Після слів “Будьмо!” ми зі смаком звільнили посуд, хлопці по черзі потисли мені руку і з відчуттям виконаного національного обов'язку пішли, сховавши пусту пляшку у торбу з двома китицями — жовтого і блакитного кольору.
Дівчата розказали, що вони і до них підходили. Сказали, що такої шаленої краси в одному місці ще ніколи не бачили і прощаючись сказали якесь дивне “Слава Україні”.
Дорогою до Києва ми смакували цю подію і розповідали всім з подробицями і надихаючими висновками. А обидві Галі так і не прийшли до єдиної думки: одна переконувала, що отой з вусами точно з Франківська, а друга була впевнена, що всі вони з Канади. Я не став їх розчаровувати, адже знав від того, хто налива, звідкіля напій — з Харкова.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma