Вже стояв Майдан. Вже палали шини, вже стугоніла і замерзала кров в жилах від жахів протистоянь на Грушевського. Вже душі вбивць і тих, хто дали наказ вбивати, обагрились на віки-віків, на покоління поколінь кровію невинно вбитих і закатованих.
Вже «Плила кача…»
Плила Тисиною, плила Майданом, і вже заплила в кров українців. І та кача, ще одним завитком ДНК впліталась в гени українського народу.
Вже ми з Сином збирали гроші по наших діаспорянах і возили на Майдан самі, вже передавали через знайомих, що їхали до Києва.
Вже одна з очільниць московитської української діаспори, відсахнулась від мене, коли я попросила її передати гроші майданівцям, бо їхала вона до Києва, до мами. Навіть, аби до неї зайшли не побоялась.
Вже ніяка робота не бралась, вже ніякі думки не снувались, вже ніяка їда не їлась, вже ніякий сон не приходив.
Тільки Майдан.
Тільки Україна. Тільки там думки, слова, Душа, почуття, Тільки там життя.
І вже визріла впевненість, що і моє місце там, на Майдані.
В Україні.
І вже готувала валізи.
І вже останні нічні, довгі розмови з Сином.
І вже більш чутливіше проходили репетиції в нашому гурті театральному «Трипільска Русь», який мала покинути.
І вже трепетніше чекала Сина ввечері з роботи, коли приходила додому раніше від нього.
Аж одного разу прийшов мій Син.
Прийшов не як завжди. Не обняв мене, не привітався, ні слова не сказав. Зняв верхній одяг, і сів до ноутбуку.
То був не мій Син. То був згусток болю і відчаю. То був комок нервів і страждань.
То була запечена печаль і мука.
Стала я в стороні, дивлюсь, як моя дитина швиденько перебирає пальцями клавіші ноутбуку, як здригаються Його плечі від внутрішнього плачу, як тремтить від болю Його Душа.
Стою в стороні, дивлюсь, кидаюсь на допомогу серцем, а підійти не смію.
Не так довго писав, як довго дивився на клавіші, як довго дивився в себе, як довго не міг підвести очі на мене.
Аж таки не витримав. Заплакав. І я заплакала, та закрила той плач рукою, загнала в себе назад.
Підняв на мене згорьовані очі:
- Послухай, що написав.
Останнім часом з погодою в Москві сталось щось не те - ще нещодавно все було білим від снігу. Аж раптом, фактично за один день сніг розтанув, показалась травичка…
Прийшла весна. Заспівали пташки. І знову сніги… І знову весна сонечком посміхається. Та зима не відступається, злобно тримається за свою холодну нелюдську владу…
На дворі 3 квітня 2014 року, древні вважали, що сьогодні Водяний з Мавками прокидається від зимовин, а в Москві - з ранку сніжець, потім виходить сонечко і обертає сніг на воду, та знову налітає сніг і все повторюється. Весь день іде в'язка боротьба весни з зимою, боротьба життя проти смерті.
Від таких небесних ігрищ люди страждають.
Тиск великий, серцебиття прискорене, обличчя сірі, похмурі як небо сього дня.
Сніг, хмари ховають сонце, висипає білий пух, який сонце топить теплом, хмари розходяться, а потім - знову все по колу…
Йду по Гоголівському бульварі. Тут жив Микола Гоголь, тут він помер, ось його пам'ятник. Йду до метро, що біля храму "Христа Спасителя". Тут колись стояли козаки Сагайдачного, стояли, та він не віддав останнього наказу - брати Москву. А до Кремля рукою подати, як то кажуть. Ще тут була колись церква, в якій відспівували батька нашого Тараса. А якщо вийти на Арбат - то ось буде Національний Культурний Центр України в Москві, а трохи далі - будинок, в якому жив перший український президент України Михайло Грушевський…
Голова болить неймовірно, кров гупає в скронях, очі долу, не можеш навіть їх до гори підняти та й не хочеться - там лише похмуре, неживе небо.
Ще й до купи - хтось дуже фальшиво, невпевнено, тихо грає на баяні…
А ось і музикант: жіночка середнього віку, біля ніг - пакет, в який вже трохи накидали дрібних грошей, і я не пройшов мимо - колись сам освоював акордеон, поважаю.
Якось раптом помічаю, що, незважаючи на "час пік" тут майже немає руху, люди йдуть повільно, якось задумливо, і зовсім немає звичного гулкого гомону. Лише невпевнена, наче невміла мелодія, яка не звучить, а надтріснувшим голосом шепоче…
І тут самі собою навертаються сльози, я впізнаю цю мелодію.
Піднявши голову, пошепки почав підспівувати цій несподіваній в цей похмурий, наче мертвий час мелодії:
Грає море зелене,
Тихий день догора.
Дорогими для мене
Стали схили Дніпра,
Де колишуться віти
Закоханих мрій...
Як тебе не любити,
Києве мій!
http://www.youtube.com/watch?v=cY3lhEFFb2c
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma