Проти нашої держави застосовано абсолютно новий вид ведення війни, який набув назви «гібридна війна». Вона характеризується поєднанням принципово різних типів і способів ведення війни, які скоординовано застосовуються задля досягнення спільних цілей.
Типовими компонентами гібридної війни є: − використання звичайних методів ведення війни (військовослужбовці у відповідній формі зі штатною військовою технікою тощо); − залучення нерегулярних збройних формувань (повстанців, терористів, диверсантів та ін.) як із числа іноземців, так і з числа громадян країни-агресора; − активне використання прийомів інформаційної війни та кібервійни.
Водночас сторона-агресор може залишатися юридично непричетною до розв’язаного конфлікту. Через її складові експерти називають «гібридну війну» війною ХХІ ст. − теорія якої, за свідченням директора Національного інституту стратегічних досліджень, доктора технічних наук, професора, академіка Національної академії наук України Володимира Горбуліна, була оприлюднена «у західній науковій думці орієнтовно вже з середини 2000-х рр.».
Проведення гібридної війни надає країнінападнику можливість de-jure бути поза звинуваченням в агресії, у нападі на іншу країну, оскільки визначення «гібридна війна» відсутнє в міжнародно-правових документах. Більше того, такого поняття не існує й у Воєнній доктрині України – документі, що є національною системою керівних поглядів на причини виникнення, сутність і характер сучасних воєнних конфліктів. Результатом є стан, який ми спостерігаємо сьогодні: більшість країн світу de-facto визнають агресію з боку РФ, але de-jure агресію не визнано. Таке становище надає путінському режиму можливість «зберігати обличчя» та уникати відповідальності.
Поняття, характеристики та інструменти гібридної війни вивчаються й описуються в численних джерелах міжнародною науковою спільнотою.
Стаття дуже досвідченого американського дипломата, аналітика, працівника розвідки Джона Р. Девіса-молодшого «Найбільші проблеми для професійної армії 2020 і подальших років» привертає увагу ретельністю аналізу. Матеріал був опублікований у журналі «Військовий огляд» («Military Review»). Він зазначає, що гібридна війна − справа не лише урядів деяких країн. Це інструмент кримінальних структур, це тактика тих, хто займається розповсюдженням наркотиків, контрабандою зброї, торгівлею людьми та відмиванням грошей, грабіжництвом.
Відомий український учений і державний діяч ак. В. Горбулін, описуючи інформаційний складник «гібридної війни», зазначає, що «інформаційний фронт «гібридної війни» розгортається одразу за кількома напрямами. Передусім: (1) серед населення в зоні конфлікту; (2) серед населення країни, проти якої здійснюється агресія, однак територія якої не охоплена конфліктом; (3) серед громадян країни агресора і (4) серед міжнародного співтовариства… В українському випадку маємо справу не просто з ворожою пропагандою, а з тим, що фахівці-інформаційники слушно характеризують як «війну смислів/сенсів» (початок якої можна умовно віднести до 2006- 2007 рр.). Для ретрансляції цих смислів використовується вся множина інформаційних комунікацій. Основним структурним елементом у цій війні стають симулякри − образи того, чого в реальності не існує. Прикладами таких симулякрів є: «фашисти в Києві», «звірства каральних батальйонів», «розіп’яті хлопчики», використання Україною заборонених озброєнь. Стратегічна мета експлуатації цих симулякрів − замінити об’єктивні уявлення цільових груп про характер конфлікту тими «інформаційними фантомами», які потрібні агресору».
Підміна понять, сенсів, упровадження симулякрів призвели до того, що цей прийом гібридної війни розділяє людей в Україні на анти- і пропутінські сили (мотивація на кшталт корисливості, бажання легко заробити, мародерство тощо, звісно, також присутні, але не є темою цієї статті), хоча перших набагато більше. Певним доказом смислової війни, виграної путінським режимом, стало нагородження закритим указом 300 журналістів «за Крим».
Це також підтверджує, що смислова війна − принципово мас-медійна війна. Якщо зазвичай засоби масової інформації супроводжують військові дії, то у війні смислів спостерігається зворотна картина: військові завершують ті дії, які забезпечила їм підготовка ЗМІ. Як результат − громадяни України затримують рух колон ЗСУ в зоні конфлікту, протестуючи проти їхньої участі в бойових діях. Але хотілося б проаналізувати один із багатьох інструментів гібридної війни − фейк, а також фейкові повідомлення, новини, ресурси. У перекладі з англ. слово fake означає підробку, фальшивку, шахрайство. Це слово увійшло в наш лексикон і тепер використовується у всіх відмінках, відмінах тощо; використовуються дієслівна форма слова − фейкувати та прикметникова форма − фейковий.
Фейк − у розумінні цього терміна як інструменту інформаційної війни − дезінформація, умисне викривлення тих чи інших явищ, фактів, подій, причому зловмисність такого викривлення старанно приховується; навпаки, фейкове повідомлення містить усі ознаки правдивого повідомлення, що дає можливість впливу на певну аудиторію завдяки використанню симулякрів.
З поширенням інтернету, легкістю доступу до нього, появою соціальних мереж, які охоплюють сотні мільйонів людей майже всіх країн, створення міжнародних груп за інтересами, інтернет став використовуватися як джерело пропаганди, психологічного впливу, розповсюджувач свідомої дезінформації.
Для розповсюдження фейкових повідомлень в інтернеті створені відповідні ресурси, які цілеспрямовано насичуються інформацією, в якій перемежається достовірна і недостовірна інформація; втім, може бути і на 100% недостовірна.
Чому саме інтернет став розповсюджувачем фейкової інформації?
Слід зауважити, що друковані видання малопридатні для створення і розповсюдження фейків. По-перше, вони не мають високої оперативності − найближчий номер вийде тільки завтра, а електронні ЗМІ можуть повідомити фейкову новину вже сьогодні. По-друге, публікація в друкованому виданні є документом, а значить − і автора, і саме видання можна притягнути до відповідальності.
Радіо теж малопридатне для поширення такої інформації через свій фоновий характер.
У наш час телебачення набуло нечуваної сили, але тут фейки можуть з’явитися з двох причин: недбалість, неперевірена інформація, некомпетентність журналістів і вирішальний вплив влади на інформаційну політику електронних медіа країни. Класичним став фейкрепортаж 1-го російського телеканалу про начебто розіп’ятого військовослужбовцями ЗСУ хлопчика, але: 1) він міг з’явитися лише через розгнуздану пропагандистську кампанію проти України в ЗМІ Росії; 2) він міг з’явитися лише за прямим замовленням на такі матеріали з боку вищої влади.
Слід зауважити, що фейки активно використовуються багатьма країнами, медіа різних видів.
Наприклад, у нас, в Україні, існує низка видань, які активно поширюють інформацію сумнівної якості, а іноді абсолютно безглузді дурниці.
Втім, кількість неправдивих повідомлень-фейків з боку російських телеканалів і веб-ресурсів надзвичайна: путінський режим за допомогою російських мас-медіа веде справжню інформаційну війну проти України.
Ведення інформаційної війни спрямовано, передусім, на молодь. Отже, наголос у розповсюдженні фейкових повідомлень зроблено на соціальні мережі, дуже популярні в молоді.
Для цього у Санкт-Петербурзі створено т. зв. «фабрику інтернет-тролей» − молодих людей, які видають себе за реальних учасників мережі та розповсюджують провокативну, епатажну інформацію. Мета такої акції − психологічна обробка молодої людини як України, так і інших країн, включаючи, власне, і молодь Росії, яка, через свій вік, ще не має стійкого характеру та життєвого досвіду, легко піддається на брехню. Фабрика тролей діє за принципом «брехня, яку повторюють багато разів, стає правдою» − співпрацівники фабрики одержують завдання від «кураторів» створити враження чисельної української спільноти, яка протестує проти «хунти», або додержується альтернативної думки з якого-небудь приводу. Завдання формулюється приблизно так: зробити 20 новин, унікальність яких − приблизно 75%. Новини повинні бути актуальними, викликати безумовний інтерес. Не можна писати нічого поганого про Путіна, сепаратистів не можна називати терористами.
Прикладом такої діяльності є фейкова інформація про знесення в Києві велетенського пам’ятника Батьківщині-матері на Печерських пагорбах. Для створення фейку використано фотографію 1980 р. під час монтажу пам’ятника.
Фахівці визначають певну класифікацію фейків, але слід зазначити, що класифікація у галузі мас-медіа є чимось рухливим, чимось, що зазнає постійних змін.
Отже, споживачі інформації мають відповісти на запитання: як відрізнити брехню від правди, оскільки, здається, неправдиві повідомлення надходять з усіх боків. І дійсно − триває інформаційна війна, у кожної сторони свої інтереси, своя правда.
Слід враховувати кілька моментів.
Треба прийняти за даність, що під час інформаційної війни брешуть усі сторони. Проте, між сторонами війни на південному сході України є суттєві розбіжності.
На українському ТБ, яким би ми його не вважали, у багаточисельних ток-шоу люди можуть висловити свою думку. Це означає, що в мікрофон може бути висловлена будь-яка думка, але свобода слова в Україні є звичним явищем.
На російському ТВ таке неможливо: під цензуру підпадає кожне слово, на запитання при «прямому включенні» з вулиці відповідають заздалегідь підготовлені люди.
Інший фактор: в РФ усі мас-медіа ретельно контролюються державними органами; концентрація влади в одних руках перевершує будь-яку монархію. Справа дійшла до того, що Залізничний суд Єкатеринбурга виніс вирок 47-річній Катерині Вологженіновій, яку судили за репости у соціальній мережі ВКонтакте про Україну і «лайки» (електронні схвалення у соціальних мережах) до таких матеріалів. Їй присудили 320 годин обов’язкових робіт, а також знищення ноутбука і мишки. Серед репостів: карикатура на людину, яка візуально схожа на Путіна, події на Донбасі тощо, тобто звичайна діяльність середньостатистичного користувача соціальних мереж в Україні. Втім, у РФ судять не тільки за створення контенту, а й за його репости і за схвалення. І висловлювати свою думку, симпатії, незгоду часто просто небезпечно.
Інший приклад. Неодноразово лунали заяви вищих керівників РФ, які через деякий час виявлялися фейками (відсутність російських військ у Криму), і це їм сходило з рук. Інша ситуація у керівників країн Західної Європи, США, Канади, Австралії, інших країн. Досвід двох американських президентів − Р. Ніксона і Б. Клінтона − свідчить: для преси США немає недоторканних осіб, немає тих, кому вибачать брехню.
Керівники західних демократій мають справу з реальною політичною опозицією, журналістами, незалежними і часто дуже впливовими громадськими організаціями, які ретельно відстежують діяльність уряду, чиновництва, бізнесу. І вибори, виборці негайно залишать неправдивих осіб за межами політики зі знищеною репутацією.
Ситуація в Росії інша: реальну опозицію розгромлено, незалежні ЗМІ відсутні, інші точки зору в ЗМІ й інтернет-ресурсах − мішень для Роскомнагляду.
Порівняння цих і інших обставин дає відповідь на запитання, кому можна вірити, а кому − ні. Слід виявляти здорову недовіру в якихось окремих конкретних сюжетів в українських медіа, але в цілому їм вірити можна.
Обов’язково необхідно звертати увагу на ресурс, де розміщено ту чи іншу інформацію. Уважному спостерігачу це багато що скаже.
Фейки − не єдиний інструмент інформаційної війни, інформаційної експансії, про які автор опублікував матеріал ще 2013 р. В будь-якому випадку не можна ставитися до фейків і фейкових видань поверхово. На їхнє створення витрачені гроші, час, зусилля, інші ресурси і все це, на задум авторів фейків, повинно повернутися з користю до авторів і, відповідно, втратами для нас.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma