ІВАН ВАСИЛЬОВИЧ ГОЛОБОРОДЬКО ЗМІНЮЄ ПРОФЕСІЮ ?
або
«СОН У ЛІТНЮ НІЧ»
На тлі скандальних подій останнього часу: переїзд президента Зеленського з квартири на президентську дачу (замість того, щоб передати її «дітям чи ще там комусь, хто цього потребує»), загибелі залишеного напризволяще («під особистим контролем Президента») морського піхотинця, «повного і всеосяжного» - «з несистемними обстрілами» - припинення вогню, призначення готового до компромісів і переговорів з усіма Леоніда Кравчука Головою ТКГ та ін. майже непоміченою залишилась поява у його «ближньому колі» фахівця з «гасіння скандалів» Михайла Подоляка.
З розлогого інтерв’ю, яке він дав 2 серпня виданню strana.ua (https://strana.ua/articles/interview/282016-mikhail-podoljak-vpervye-dal-intervju-o-svoej-rabote-mediasovetnika-v-ofise-prezidenta.html), мабуть, найбільш цитованими стали пояснення чинників переїзду Президента Зеленського на державну дачу (https://aspi.com.ua/news/politika/v-opu-povidomili-chomu-zelenskogo-khochut-pereseliti-na-derzhavnu-dachu-vsuperech#gsc.tab=0; https://columnist.com.ua/bereza-prosta-lyudina-ce-ne-sutnist-zelenskogo-a-tilki-jogo-obraz-rol-yaku-vin-graye/).
Але цікавим є не те, що Подоляк у цьому інтерв’ю казав стосовно окремих інформаційних скандалів, традиційно виправдовуючи Президента і його спікерку Юлію Мендель, звалюючи вину на попереднього голову ОП Андрія Богдана, а також порівнюючи Володимира Зеленського з Петром Порошенком за принципом «а зате він був на Мальдівах»). Набагато важливішим є те, що він не казав прямо, але прагнув навіяти читачам (враховуючи аудиторію видання, він, очевидно, у першу чергу, адресував свої меседжі тим, хто не симпатизує патріотичним силам і так чи інакше підтримує або готовий ситуативно підтримати Зе – чи то президента, чи то однойменну партію - на місцевих виборах).
Загалом, відповіді на досить цікаві і часом дошкульні питання були зразком «вищого пілотажу» ухиляння від конкретних відповідей.
Водночас після уважного читання інтерв’ю залишився дивний «післясмак»: муляло питання: «А якою, власне, була мета інтерв’ю обсягом близько 30 сторінок? Що радикально нового у його змісті було?»
Хіба не знав той, хто хоч побіжно бачив «проЗЕленські» агітки, що «у Володимира Олександровича (звісно, на відміну від попередника), вибудовується професійна система роботи, і що при цьому «фінальне рішення за Зеленським, бо він не боїться приймати рішення. І коли всі вже будуть мовчати і «менжуватися», боячись прийняти рішення, він скаже: я приймаю рішення?» «…питати його – одне задоволення. Він завжди гарно відповість. … йому треба надати свободу творчості – він сам зрозуміє, як відповісти», «він глибоко розуміє багато галузевих питань, котрі навіть профільні заступники голови Офісу на зустрічах не здатні прокоментувати. Вони не розуміють суті питань, які задає Зеленський» ?
А ще він «… рано встає …, і в суботу, і в неділю він на робочому місці», «… дуже активний і продуктивний. .. реально в курсі будь-яких новин...», «…стійкий щодо гейтерів», «чудово розуміє, що на тлі того, що відбувається у країні, що мало змін, рейтинг буде падати.» … «уміє ефективно розшивати (?) проблеми місцевого типу., …коли в регіоні тривалий час не було адекватної розв’язки або водогону. …додасть рейтингу на місцевих виборах у межах 6%», «…вольовий, відповідальний... прийде з високим рейтингом і виграє наступні президентські вибори. Звісно, якщо, захоче».
Так і тягне додати: «А ще на машинці вміє. І вишивати…».
Стомлений читанням інтерв’ю, я заснув пізно («не читайте вночі інтерв’ю»). І бачив дивний сон… В якому змішалися дві історії переміщень у просторі і часі.
Спробую переказати коротко…
… Іван Васильович Бунша (Дивне прізвище! Краще використаємо – більш звичне для слуху і більш популярне в нашій країні – Голобородько).
Так от. Іван Васильович Голобородько – чи то вчитель, чи то управдом (управКвартал) дивним чином попадає у інший час, в іншу країну, де його радо приймають за Царя. Оточення його шанує, поважає, не перечить, готове виконувати усілякі забаганки і за першої ліпшої нагоди кидається в ноги, волаючи «Не вели карати, вели слово сказати». А до того ж, Марфа Василівна, сором’язливо посміхаючись, час від часу нагадує: «І все то ти в трудах, государ, ніби бджола».
Спочатку це видається йому трохи незвичним, але швидко він розуміє, що в його руках зосереджена уся (чи майже уся) повнота влади. І відчуває смак влади, і задоволення від влади, і задоволення від того, що можна гримнути на підлеглих: «Розпустились тут без мене!» (натякаючи, вочевидь, на неправильний стиль управління попередника»)
І здається йому, що може легко вирішувати будь-яке питання: чи то зажадати «Танцюють усі!», чи то віддати якусь волость іншій державі (щоправда, з віддаванням виходить недобре – небайдужий радник категорично виступає проти. Але то вже таке. Радників завжди можна поміняти - заразом і «нові обличчя» з’являться). Та й військо можна відіслати подалі від столиці з піснею : «Маруся! Мовчить і сльози ллє». І, подивившись на зроблену справу, порадіти : «Ліпота!»
Але тут з’являється когнітивний дисонанс: «Усі мене мають любити, але частина каже /пише у ФБ: «А цар-то – несправжній».
Але отут з’явилася додаткова тема, навіяна інтерв’ю, з якого узнаємо, що «він був змушений «зануритися у середовище, де велика кількість людей тебе ненавидить, хоча навіть не знає особисто? Він хотів змінити ситуацію, показавши особистий приклад». І взагалі, «зараз в Україні багато шизофреників, наркоманів, людей с біполярними розладами, які влаштовують маніфести. Це проблема слабкої правоохоронної системи. Силовики мусять стати силовиками.»
Що робити?
На це у інтерв’ю є відповідь: «Президент показав (у справі з «Луцьким терористом»), що він здатен прийняти будь-яке, вкрай жорстке непопулярне рішення. Це сильна позиція…».
А де ж може знадобитися ця здатність ?
Теж маємо відповідь у інтерв’ю: «Україна живе від міфу до міфу. Якби ми у 2014 році не дали побудувати ультрапатріотичний уряд з ухилом в націоналістичні феєрії (?), то так би і не зрозуміли, що ця утопія XVII ст. не живе у сучасному глобалізованому світі. А зараз ми це розуміємо. І вони ніколи вже не піднімуться вище 10%. (Знакове розділення: Хто тут «ми» і хто тут «вони»?). …Люди ще «дожовують» перший міф про національну державу, біснуються. Адепти цього міфу досі є – вони агресивні, дуже пасіонарні. Умовні «порохоботи», маючи 10% кількісного ринку, формують 70% медійного ринку. Нам (?) треба 70 зменшити до адекватного процента, до 10. А зараз вони контролюють майже увесь «Фейсбук». (Тут журналістка додає: «І вулицю», на що слідує миттєва відповідь: «Це вже питання до Арсена Борисовича, котрий давно міг би це присікти, але веде власну гру»).
До цього додається згадка про те, що Україну не влаштовують Мінські угоди та їх умови. Мовляв, усі забули, що «ми (?) попали у цю ситуацію завдяки членам команди Порошенка, які бігають зараз по вулиці і заважають переформатувати те, що Порошенко зробив». При цьому озвучується й позиція щодо громадянського суспільства, котре у інтерв’ю вперто іменується «вулицею»: «…угоди впираються не у вулицю, а в переговори зі стороною конфлікту» (А хто ця «сторона» ? Росія чітко заявила, що «їх там нема». Отже такою стороною, виходить, є самозвані «псевдо республіки»). Тому на вулицю «не варто рефлексувати у політичному плані. Вона має право збиратися, якщо це коректно і конструктивно».
Для нейтралізації згадки про інформаційні скандали, у цьому ж контексті додається закид щодо «низької якості журналістики, котра є одним з чинників хаосу у країні. Медіа не формують тренд, а транслюють перекручену інформацію», роздуваючи скандали, до яких президент майже не має стосунку. (Тут приклад «вищого пілотажу» ухиляння: коли журналістки згадали, що президент не завжди визнає помилки, наприклад з гуманітарними вантажами, то Подоляк здивувався: «Чому? Кирило Тимошенко дав багато інтерв’ю, все пояснив. Розумію, що є двозначне тлумачення, але він не заховався у кущі. Він часто виходив на передову» Так і хочеться спитати: хто Президент – Зеленський чи Тимошенко ?)
Загалом, стосовно медіа створюється враження, що Зеленський для ТБ чужа людина, яку жорстко пресують усі олігархічні канали. Бо команда ОП «десь у суперечках намагається продавити своє бачення. Через підбір спікерів, котрих пропонуємо каналам. Через спілкування з редакторами. Але точно не через вказівки директорам або через планерки для телеметрів».
І далі слідує висновок, який команда Зе, мабуть, вибила б на скрижалях (якби змогла) : «.. одна з принципових відмінностей учорашньої похмурої епохи президента Порошенка, коли все намагались контролювати, і сьогоднішньої епохи президента Зеленського, коли повноцінна свобода слова вища понад усе».
-Якби у Порошенка був у власності такі канали, з якими працював 95 квартал, ніхто б і не узнав про його поразку на виборах, - подумав я.
(https://www.president.gov.ua/news/prezident-vimagaye-vid-kabminu-chitkoyi-komunikaciyi-shodo-k-62545)
Цар на місці. Ситуація під контролем. Кабмін отримав вказівки і тепер знає, що має робити. Життя триває.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma