Перший том зацілілої у згарищі революцій та імлі репресій історії української літератури з-під пера офіційних її літописців, безумовно, цікавіший за свого брата-близнюка. У другому зібрано безликі статті та галасливі маніфести, а тут – саме лики, портрети та біографії першопрохідців, які намагалися ушляхетнити новонароджене мурло міщанина. Про те, що з цього вийшло, якнайкраще розповідає ця понівечена галерея письменників з 1920-х років, багато з яких лише нещодавно повернулися в офіційний стрій літератури, будучи реабілітовані, але не прочитані.
Справа в тому, що сьогодні навряд чи можна знайти екземпляр “Десяти років української літератури” Лейтеса і Яшека без цензурного бузувірства часів Розстріляного Відродження. Книга сяє вирізаними іменами, видертими портретами, вихолощеною пам'яттю. І в цьому її безумовна цінність, бо як інакше передати божевілля сталінській жандармерії, яка по живому різала українську літературу в її десятирічному, по суті, новонародженому віці?
Ще абсурднішою видасться це культурне варварство, якщо пригадаємо, що подібним “рукоділлям” займалися не відповідні органи, а безпосередньо законослухняні читачі Країни Рад. Щоразу, у міру того, як начальство викреслювало з лав пролетарських письменників черговий неблагонадійний елемент, обиватель хапався за серце, а потім за звичні ножиці, і слухняно вирізав у своєму екземплярі “Десяти років...” віконце у світле майбутнє. Інакше стільки років йому світило б сонце Сибіру.
Підписуйтесь на наш Telegram канал Enigma